Оріноко

— Ми візьмемо цей мундир з собою? — захвилювався я.

— Так, візьмемо.

— Добре, вберуся, та тільки тоді, коли ми входитимемо в село.

— Цього досить буде. Але ти одягатимеш цей мундир кожного разу, коли нас відвідуватимуть вожді інших родів і племен.

Щоб бути в добрій згоді і сприяти широким задумам вождя на майбутнє, я погодився й на це. Іспанські чоботи були великі на Арасибо, але він не звертав на це уваги, бо йому, напевно, було зручно ходити в них. Та постало питання, що робити з калікою? Арасибо запевняв усіх, що кульгавість не перешкоджає йому швидко ходити, і наполегливо просив не залишати його. Індійці хитали на це головами, боячись клопотів під час походу. Вони натякали, щоб Арасибо тимчасово залишився під Горою Шулік, а на південь повернувся б лише разом з воїнами, які прийдуть сюди за рештою майна.

Коли Арасибо це почув, дикий відчай перекосив його обличчя, а в зіницях запалали вогники ненависті, а може, й божевілля.

— Кривда! — хрипів він, неспроможний вимовити й слова. — Кривда!

Індієць був страшенно схвильований. Я зрозумів, що треба втрутитись і захистити каліку.

— Манаурі! — голосно сказав я, щоб перекричати всіх. — Це необхідно, щоб Арасибо залишився стерегти наше майно?

— Було б корисно, якби він залишився, — відповів вождь.

— Але чи справді це необхідно?

— Необхідно? — завагався вождь під моїм гострим поглядом. — Мабуть, ні…

— Можна ж тут обійтися без нього?

— Можна.

— А ти, Арасибо! Ти певен, що цілком видужав, щоб подолати труднощі походу?

— Так, я подолаю всякі труднощі! Не впаду, не затримаю походу! — заскиглив каліка. — Нога у мене загоїлась, вона тільки трохи коротша. Але чоботи допоможуть!..

— Добре! — відповів я. — Ми візьмемо його з собою!

Це було б не по-людськи, якби ми залишили Арасибо тут.

Товариші взагалі не заперечували, бо кожен бажав каліці лише добра. Арасибо блимнув на мене спідлоба очима і дивно скривив губи, немовби дякуючи. Який він потворний, бідолаха!

Ми негайно взялися до найважливішої роботи, а саме — зайнялися кораблем. Індійці, більшість яких знали кожний куточок лагуни, затягли шхуну під самий берег, до стрімкого схилу гори. Там, біля підніжжя скелі, на відстані якихось кількох десятків кроків од води була печера. До неї ми й перенесли всі речі, які не могли забрати з собою. Назбиралася їх чимала купа. Ми затягли сюди не тільки частину зброї, яку перед цим добре змазали, але й велику кількість знаряддя, продукти з кукурудзи, сушене м'ясо (його знайшли на шхуні), а також усе обладнання з корабля. Надвечір, закінчивши роботу, ми завалили вхід до печери камінням і хмизом, щоб ніхто з чужих не міг навіть догадатися про нашу схованку.

Шхуну затягли між круті скелі, що стирчали з води в західній частині лагуни, і тут поставили її на якір у вузькій і глибокій затоці. Були певні, що в цьому гирлі, серед скалистих стін, невтаємниченому оку нелегко буде відшукати корабель. Три човни ми винесли на берег і сховали їх у кущах, поклавши днищем догори.

4

Поразка іспанців

Наступного дня, переночувавши на березі лагуни, ми зі сходом сонця бадьоро вирушили в далеку дорогу. Хоч ми взяли з собою тільки найнеобхідніші речі, але кожен ніс на плечах солідний тюк. Крім індійської зброї — луків, списів, палиць, — у нас було три мушкети, три рушниці і п'ять пістолетів з відповідною кількістю пороху та куль; сокири, ножі, лопати. Взяли й чимало продуктів, щоб у дорозі не витрачати часу на полювання, і, нарешті, трохи іспанських тканин та дещо з одягу, де головне місце займав «мій» парадний капітанський мундир, призначений для урочистих церемоній.

Шлях пролягав берегом річки, що впадала до лагуни. Вранці ми проминули пусті аравакські оселі, що являли собою таку ж сумну картину, як і селище над затокою. Близько полудня, відпочивши, залишили долину річки і ввійшли в досить високі і круті гори, що тяглися паралельно морському узбережжю. Надвечір подолали найвищий перевал, за яким була більш рівна місцевість з не дуже стрімкими ущелинами, зручніша для переходу пішки. Ми дуже втомилися після денного походу і, минувши перевал, розкинули табір. Протягом усього дня Арасибо мужньо поспішав за нами.

Рослинність зустрічалася нам здебільшого убога, властива для місцевості з сухим кліматом. Дерев мало, росли переважно колючі кущі, які немилосердно дряпали нам шкіру. Доброго звіра — ані сліду. Серед небагатьох птахів я даремно намагався побачити папуг, моїх милих друзів на безлюдному острові. Тільки величезні орли-стерв'ятники зграями кружляли над горами. І мимоволі спадало на думку: якої поживи виглядають ці хижаки тут, у безлюдних краях, якщо не нас, людей?

Тільки раз серед чорних птахів з'явився якийсь рідкісний орел, зовсім не такий, як інші, з дуже яскравим пір'ям. У нього була біла, як сніг, шия і червона голова. Індійці уважно стежили за його польотом, радісно вітаючи орла, адже це був герой багатьох їх міфів і легенд, птах, що вважався, як розповів мені Арнак, прабатьком і найголовнішим вождем усіх інших орлів.

Світанок наступного дня застав нас уже в поході. Вийшовши з гір і минувши передгір'я, ми побачили широкий, буйний, порослий високою травою, немовби вкритий хвилями степ. Подекуди в ярах і байраках виднілися кущі. Були тут і дерева. Зустрічалися пальми з незвичайним листям, якого я ніколи досі не бачив. Листки на них були довгасті, схожі на дівочі коси, як у кокосових пальм, — вони кумедно нагадували величезну розчепірену людську долоню чи якесь віяло. Ці пальми веселили око, хоч росли в степу рідко, за кілька сот кроків одна від одної.

— Чудове, чарівне море трави! Не видно навіть його краю! — вигукнув я захоплено, коли ми з височини скинули оком невимірні горизонти.

— Це льяноси, як називають їх іспанці, — посміхнувся Манаурі. — Ти хотів би побачити, де вони кінчаються, Яне? Немає їм ні кінця, ні краю! Йдучи цими травами прямо на південь, ми лише за десять днів досягнемо ріки Оріноко. Там, над водою, росте трохи дерев. Але далі на південь — знову ці ж самі льяноси. Десятки днів ідеш, а навколо тільки трави й трави, аж до гористої пустелі, де ростуть густі бур'яни і хащі. Зовсім іншу картину ми побачили б, якби повернули зараз на схід.

— А що там на сході?

Вже за два-три дні закінчилися б ці трави, почалася б пуща. Ті самі дрімучі ліси, що вкривають усе гирло Оріноко і на сході доходять аж до моря, а на півдні застилають зеленим килимом весь край. Ця пуща така величезна, що ми не знаємо її кінця. Напевно, невистачило б і половини людського життя, щоб пройти через цю хащу. Не злічити ні величезних рік, що протікають крізь неї, ні індійських племен, що живуть в глибині її. Різні там племена, добрі й жорстокі, деякі схожі скоріше на диких тварин, ніж на людей, племена багаті й бідні, а є там і такі, що мають золота більше, мабуть, ніж ми кукурудзи, і навіть хати з золота собі будують…

— Ти, певно, маєш на увазі скарби інків? — перервав я вождя. — Але іспанці вже давно підкорили інків і все золото пограбували!

— В такому разі це не вони! Плем'я, про яке я розповідаю, до цього часу вільне і зветься Маноа, так само, як і місто, побудоване з золота.

— Е, це щось дуже схоже на казку!

— Може, це й казка, хто його знає. В нашому племені, серед араваків, з давніх часів зберігся докладний переказ про численні іспанські походи. Іспанці йшли з верхньої течії річки Карони, щоб захопити Маноа і золото. І це, мабуть, справді було так: вони вдерлися туди, але майже всі загинули,

— А ця золотоносна Карона справді існує?

— Аякже, Яне, існує. Вона впадає на півдні в Оріноко ще до того, як ця річка розгалужується біля гирла на велику кількість рукавів і утворює тисячі островів… Так, на півдні ця пуща буйна, страшна і криє в собі багато різних таємниць…

— А ваша ріка Померун теж протікає крізь цю пущу?