Оріноко

— Так, будуть вільні, — відповів Арасибо, а Оронапі підтвердив його запевнення.

Ми вирішили негайно вести полонених до протоки. Але раптом виникла велика перешкода: п'ятеро з них мали такі рани і були так побиті, що не могли навіть зібратися з силами, щоб підвестися на ноги, а тим більше плавати, боячись за своє життя. Я переконав варраулів, щоб вони дали їм спокій, і лише через місяць, коли полонені видужають, провели з ними цей екзамен.

Протока, яку мали перепливати полонені, справді мала завширшки не більше як вісімдесят кроків. Вода, на перший погляд, була спокійна і безпечна., Я ніколи не додумався б, що під її гладкою поверхнею так багато кровожерливих хум, Я зустрівся лише один раз з цими потворами на озері Потаро, в день полювання на апія, і, згадуючи цей день, весь аж здригався від огиди. А може, саме в цю хвилину їх не було в протоці, адже риби мандрують з місця на місце?

Кілька варраулів переправилися на другий берег протоки, щоб на «фініші» спостерігати це видовище.

Оронапі, як вождь цієї місцевості, взяв на себе нагляд за виконанням «екзамену» і першим визначив Дабара. Коли акавоям розповіли, що мається на увазі, обличчя у них наче трохи посвітлішали, але залишились гордими і сумними. Ці воїни перед лицем своєї смерті такі ж стримані і спокійні, як і індійці з Північної Америки. Дабаро, наче комусь робив ласку, відкопилив губу і запитав:

— А якщо ми перепливемо, то нічого нам не зробите?

— Нічого, — відповів головний вождь, — ви матимете право првернутися до річки Куюні.

Дабаро іронічно запитав:

— Повернутися, а як? Ми ж не маємо човнів!

Оронапі, переконаний, що всі полонені загинуть від хум, посміхнувся поблажливо з такої передбачливості засудженого на смерть і великодушно пообіцяв йому:

— Одержите ітаубу, не турбуйтеся…

Дабаро, якого хвилину тому розв'язали, обережно ввійшов у воду. Він входив поволі, щоб не розбурхати воду, і так само плив, ледь рухаючи тілом. Так він поступово просувався вперед. Він сподівався пройти непомітно для хум, якщо вони й були поблизу.

І справді мав рацію. Дабаро плив і плив, ніхто не нападав на нього. Ми стежили за його рухами з великим інтересом. Більшість присутніх бажали йому смерті, і їх дратувало, коли він спокійно проплив недоторканий половину шляху. Якийсь божевільний, у якого жінку й брата вбили акавої, кинув у воду недалеко від Дабаро гілку, щоб плескотом привернути увагу хум. Я гнівно крикнув на нього, що це підлість і не можна обманювати невидимі сили. Оронапі і Арасибо підтримали мене.

Тимчасом Дабаро плив далі, і ніхто його не чіпав. До берега залишалось лише тридцять кроків, потім — двадцять, три чверті дороги до свободи було позаду. З одного берега за кожним його рухом стежило кілька сотень очей. Деякі з індійців так щиро бажали акавоєві смерті, що мимоволі погрожували йому п'ястуками, а їхні обличчя палали лютим завзяттям.

А берег порятунку був усе ближче і ближче. Дабаро, бажаючи швидше доплисти, почав сильніше працювати руками. І раптом його немовби щось вразило. Він піднявся над поверхнею води, наче від сильного удару, і відразу зник з очей. За хвилину він виплив і почав борсатися, щоб за всяку ціну доплисти до берега.

— Вони схопили його, — вирвалось радісно з багатьох грудей. — Напали на нього! Він загине!..

Сумніву не було — акавоя атакували хуми. Але до берега було дуже близько: лише кілька кроків. Дабаро, кидаючись на всі боки, як божевільний, проплив їх і, зібравши останні сили, вийшов на сушу. Ми бачили здалека, як деякі розлючені риби вискакували за ним з води, але для них він був уже недосяжним. За три кроки від води він ліг на землю, а кров текла з багатьох його ран на животі, грудях, ногах.

— Він переміг! — ствердив спокійно Оронапі. — Він житиме.

Наступний акавой вагався входити у воду, бо бачив усе, що відбувалося. Йому бракувало відваги. Його штовхнули силою. Він плив гарячково, сильно працюючи руками. Та не доплив і до середини протоки, як на нього напали бестії. Він рвучко кидався на всі боки, але після кількох рухів, які дедалі слабшали, пірнув під воду і вже більше не виринув з безодні. На цей раз уже не радісний крик, а могутній, тривалий гул задоволення пронісся над натовпом.

— Наступний! — вигукнув Оронапі.

Кровожерливах риб ставало все більше й більше. Ми бачили з берега, як то тут, то там поверхня річки наче кипіла, а розлючені хуми вискакували з неї на хвилину, блискаючи у повітрі своєю лускою. Риби були пекельно ненажерливі. Таким чином після короткотривалої боротьби загинув і цей акавой, а потім — третій, четвертий і п'ятий. Пізніше Оронапі штовхнув у воду трьох разом. Двоє, що пливли трохи попереду, були швидко знищені хижаками, що кишіли біля них, а третій, який був кроків на десять позаду, щасливо переплив протоку і, хоч покусаний, все ж таки живим вийшов на берег.

Така глибока ненависть до акавоїв жила в серцях індійців, особливо варраулів, що врятування другого вони зустріли прокляттями.

— Дикий народ! — сказав я голосно до Арнака і Вагури. — Не поважає свого слова…

Раптом на другому боці протоки я помітив дивне пожвавлення. Кілька варраулів з списами в руках почали наближатися до двох акавоїв, що лежали на землі. Звичайно, що не з добрими намірами. Коли я звернув на це увагу Оронапі, він гукнув до них, щоб вони негайно повернулися. Варраули зупинилися лише на хвилину, а потім знову почали підкрадатися до акавоїв. Перший з них наблизився до Дабара, підняв спис, намірюючись його вбити.

Я швидко підняв мушкет, прицілився. Коли пролунав постріл, варраул, закричав від болю і, випустивши зброю з рук, схопився за праве плече. Саме туди я й цілився, і куля влучила добре.

Варраул, якого я покарав, утік, а за ним і його товариші.

Мертва тиша запанувала серед індійців, що оточували мене. Всі наче остовпіли. Я, знову зарядивши мушкет, розлючено гримнув на Оронапі:

— Дикий народ! Зрадливий!

Але головний вождь і сам був у цьому переконаний, він не заперечував.

— Ти добре зробив, Білий Ягуаре! — визнав він щиро. — Йому треба було навіть голову розбити…

Намагаючись задобрити мене, Оронапі запропонував останньому, дев'ятому по черзі акавоєві, дарувати життя. Всі присутні і навіть Арасибо швидко погодилися. Таким чином троє полонених були врятовані від смерті.

За хвилину капітан Повелл, що стояв недалеко, підійшов до мене з виразом щирого захоплення в очах.

— Я бачив твою останню суперечку з Оронапі! — сказав він, стискаючи мені руку… — О боже, як ці індійці тебе палко люблять. Ти маєш владу над ними, я розповім про це, де треба. Ти чудово провів цю сцену, майстерно удавав себе роздратованим.

— Я зовсім не вдавав, а й справді розлютився!

Повелл відійшов від мене на півкроку, немов хотів краще придивитися до мене.

— То ти не удавав? Це була не гра?

— Ні.

— Дивно, їй-богу! — здивувався він ще більше.

Мене охопило легке роздратування.

— Це дивно для вас, — випалив я, — і незрозуміло, бо ви живете тільки в своєму дуже вузькому світі понять. Я ніколи не кривлю душею перед ними, ніколи не граю. Саме в цьому різниця між мною і вами: я не заграю до індійців, не лицемірю!

— Goddam you, хто вашу милість зрозуміє? — буркнув Повелл, наче замислившись.

Через годину до нас прибули численні гості з протилежного північного берега Оріноко. Там жила більша частина племені варраулів, які не підлягали владі вождя Оронапі. З тих північних осель на кількох десятках ітауб прибули воїни з допомогою. Командував ними Абассі, їх головний вождь, людина вже немолода, з енергійним виразом обличчя. Саме цим північним варраулам дошкулили акавої, напавши на одне з їх селищ і забравши полонених, яких ми в свій час звільнили під час бою, на головній річці. Вони припливли не лише з допомогою, а й з просьбою укласти зі мною і араваками союз, як це зробив у свій час Оронапі. Вони запитали, чи ми готові це для них зробити.

— Ми готові! — відповів я щиро.

Тоді, в полудневі години, після великої наради, в якій брали участь усі присутні вожді і кілька десятків найвидатніших воїнів, було прийняте важливе історичне рішення на Нижньому Оріноко. Був укладений священний оборонний союз племен. До його складу ввійшли північні і південні варраули, а також ітамакські араваки. Мені доручили загальне керівництво цим союзом племен. Щоб навчити користуватися вогнепальною зброєю і докладно вивчити військову справу, ми взяли з собою на необмежений час у Кумаку шістдесят молодих варраулів. Два головні вожді — Оронапі і Абассі — пообіцяли систематично постачати провізію не лише для цих шістдесяти юнаків, а в два рази більше, а також привезти в нагороду певну кількість гамаків та ітауб для роду Білого Ягуара.