Оріноко

— А де ж розташовані інші чотири села? — запитав я.

— Над цією ж річкою, тільки в її верхній течії.

— Далеко звідси?

— Недалеко. Найближче село лежить за якихось два рази по десять пострілів з лука.

— Двадцять пострілів з лука, — підрахував я, — це, певно, півгодини ходьби. Отже, дуже близько!

— Близько.

Вождь помітив моє пожвавлення і зразу ж догадався, що я маю на меті.

— Я знаю, про що ти подумав! — сказав він. — Треба довідатись, як там справи?

— Звичайно! Може, й ваші там!

Ми подивилися на місяць і зірки. До півночі ще далеко. На світанку нам треба було повернутися на шхуну, але ми вирішили використати всі можливості, щоб узнати, що діється в решті аравакських селищ. Манаурі відібрав чотирьох індійців, добре обізнаних з місцевістю і, наказавши не жаліти ніг, послав їх уверх по річці. Ми повинні були чекати їх повернення тут, біля озера.

На березі річки земля була волога, болотиста, покрита смугою досить буйної рослинності. Гострий запах прілого листя і гнилого коріння висів у повітрі, майже запаморочував голову. Смуга прибережної рослинності була вузька, не ширша, мабуть, ніж тридцять чи сорок кроків, але з її гущавини долітали до нас такі фантастичні звуки, ніби вони виходили з якихось страшних пащ загадкових потвор, що ревіли там у дикій люті. Щось лопотіло, скрипіло, стогнало, стукало, але найбільше докучало, проймаючи до самих кісток, якесь суворе сичання. Можна було подумати, що то відкрилося піддувало пекла, і звідти повискакували різні бестії, що ось тепер гарцюють у цій частині пущі.

Дрімучі ліси далекої Віргінії вночі теж сповнені різних голосів; у сухих хащах безлюдного острова, який ми нещодавно залишили, також вигукувало щось уночі, але все це не можна було порівняти з какофонією пронизливих криків, які я чув зараз над цією річкою.

Індійці звикли до такого галасу і зовсім не звертали на нього уваги.

— Це, мабуть, цвіркуни, — сказав я, — так сичать, що аж вуха роздирає?

— Так. Цвіркуни та інші комахи, — відповів Манаурі.

Якась потвора грізно занявчала.

— Це дикий кіт? — мимоволі здригнувся я.

— Ні. Це листяна жаба.

Раптом розлігся якийсь стукіт, нібито коваль з усієї сили бив молотом по косі.

— А це що? Птах?

— Теж жаба, тільки річкова.

Несподіване приглушене кумкання, потім плескіт води. Манаурі з хвилину прислухався, думав.

— Не знаю, що це, — визнав він. — Може, великий водяний щур…

— А більших хижаків тут немає?

— Може й є.

Вождь спокійно поглянув навкруги, обвів поглядом гущавину і ствердив:

— Але саме тут їх напевне немає…

У цій місцевості було безліч — тисячі, мільйони — комарів. Це було страшенно неприємно. Комарі хмарами оточували людину, безжалісно жалили її. Індійці, мабуть, звикли до цього, тому досить мужньо зносили муки і терпеливо давили комарів на тілі. А я майже очманів. Нарешті не витерпів — одійшов від прибережних заростей на сто кроків і виліз на піщаний пагорок. Тут — ніби рукою зняло. Задоволений, я зручно всівся на піску і чекав.

Хмаринки почали клубочитися і пропливати по небу, час від часу закриваючи місяць. Тоді ставало зовсім темно. Хоч добрий Манаурі і заспокоював мене, твердячи, що тут напевно немає хижаків, але я був досить досвідченим мисливцем і ні на хвилину не забував, що лісові хащі — батьківщина всякої кровожерливої погані. Тому я наказав добре перевірити порох на поличках пістолетів, щоб бути напоготові.

І добре зробив. Саме в той час, коли місяць зайшов за хмари, я, уважно вдивляючись у темряву, помітив між найближчими двома кущами якийсь підозрілий рух. Примара, обман зору? Але ж ні! Серце закалатало швидше, сумніву не було; там виразно промайнула тінь. Я обережно вийняв із-за пояса пістолет і навів його на звіра.

Проте одразу ж завагався: чи варто стріляти, адже постріл розбудить усю околицю, а наше становище поки що не з'ясоване.

Звір, судячи з того, як він рухався, не відчував моєї присутності. Він скерував усю свою увагу в напрямку річки, де відпочивали мої товариші. Мені здалося, що він був досить високий, хоч у темряві я не міг добре роздивитися. Припускав, що це скоріше велика мавпа, ніж звичайний чотириногий звір.

Стріляти чи не стріляти? Я все ще вагався. Відстань між нами була невелика — всього кілька десятків кроків. На всякий випадок я звів курок пістолета. Курок тихенько клацнув, але цей звук дійшов до чутливого вуха звіра. Сполоханий, він шмигнув у зарості — тільки я його й бачив.

Мені вже набридло сидіти на самоті. Йдучи до річки, до індійців, я думав про цей багатий, привабливий і грізний край, куди закинула мене доля. Це вже був не мій безлюдний, ідилічний острів, де після знищення удава та приблуди ягуара я жив серед нешкідливих звірів, остерігаючись лише незначної кількості отруйних змій. Тут зовсім інше! Лісова хаща кишіла безліччю диких тварин, звірі були тут якісь особливо зухвалі і крикливі.

Я розповів товаришам про звіра, якого побачив на пагорку, і про мої здогадки.

— Мавпа? — здивувався Манаурі. — Цього не може бути.

— А що ж то було?

— Якийсь інший звір. Може, тапір?

— А хіба тапір високий?

— Досить високий і важкий.

— А мені він здався спритним, а не важким.

— Може, це пума? Він не світлого кольору?

— Ні, скоріше темного.

— Тут таких великих мавп немає. Вони живуть на деревах! По землі ходять дуже рідко…

Незабаром повернулися наші посланці. Неприємні вісті, які вони принесли з верхньої течії річки, дуже нас пригнітили: всі чотири аравакські села теж виявилися безлюдними, як і селище над озером. Там не залишилося жодної живої істоти, а хатини та курені здебільшого були завалені або давно знищені.

— То, може, не варто зараз і корабель проводити в затоку! — зауважив хтось із сумнівом.

— А що зробити?

— Будемо плисти, аж поки не досягнемо річки Померун. Там зустрінемо своїх побратимів, араваків.

— Не раджу цього робити, — заперечив я. — Згадайте про вчорашній корабель, який нас переслідував. Коли дізнаються, що ми знищили іспанців-переслідувачів, захопили їх шхуну, — а це незабаром обов'язково буде відомо, іспанці, може, навіть уже дізналися, — вони шукатимуть нас по всьому морю і легко знайдуть.

— То що ж ти радиш?

— Може, кілька тижнів перебути тут, у сховищі, на березі, а коли все втихомириться — вийти з укриття і плисти далі до вашої річки Померун.

— Ян правильно каже! — підтримав мене Арнак. — Мотатися тепер у відкритому морі — це значить накликати на себе біду. Краще тут сховатися.

— Правильно, я теж так вважаю! — приєднався до нас Манаурі. — Думаю, що ще завидна треба оглянути хатини, може, це допоможе з'ясувати, чому наші залишили селище.

Незабаром ми повернулися назад до корабля. Вагура і два індійці, які повинні були залишитись на березі до того часу, поки шхуна увійде в затоку, супроводили нас через село аж до того дерева, в дуплі якого були сховані мої чоботи.

— Ти взуєш їх? — запитав мене Вагура.

— Взує! — відповів за мене Манаурі, турбуючись, як видно, за моє цінне життя.

— Хай буде так! — погодився я неохоче.

Вагура побіг до дерева. За хвилину ми почули його здивований приглушений крик. Ми підійшли.

— Чобіт немає! — пояснив зовсім розгублений юнак.

Дерево було те саме, з тим самим дуплом, але чоботи зникли.

— Що за лихо? — запитав Манаурі. — Чари, чи що?

— Я добре сховав чоботи! — запевняв Вагура. — Їх украв хтось!

— Той, хто стежив за нами, — тихо сказав Арнак і уважно оглянув усе навкруги.

Раптом один з індійців, вкрай переляканий, почав, як божевільний, шепотіти, що він знає, чиїх рук це справа: це зробив страшний Канайма, який заволодів селищем і замордував усіх — тому воно й безлюдне, — і нас він також готовий повбивати.

— Заткни пельку! — гнівно перервав його Манаурі. — Не базікай, як стара баба!

— Він не базікає, — почали захищати його інші індійці. — Хіба ти не бачиш, вождю, що сталося з цими селищами? Тут діялося щось жахливе! Мешканців немає! Хто їх знищив? Хто їх виганяв?.. І тепер — ці чоботи!