Оріноко

Лясана голосно, дзвінко засміялась і випустила мої руки.

— А для цього хіба потрібна була така зухвалість? — запитав я.

— Я думаю, що так…

— Ні. Тільки добре око і трошечки здорового глузду…

Та індіанці прийшла в голову якась нова, забавна думка. Вона з втіхи аж заплескала в долоні.

— Скажіть йому, — звернулася Лясана до Арнака і Вагури, які перекладали нашу веселу розмову, — скажіть йому, що коли повернемося до наших селищ, його чекає дуже приємна несподіванка, дуже приємна!

— Цікаво, що ж це таке?

— Ми дамо йому найвродливішу дівчину в дружини. Нехай вона відчує його міцні, добрі руки!

Я зробив вигляд, ніби дуже зрадів такій солодкій перспективі, але потім похитав головою.

— Що? Це тобі не до смаку? — глузуючи, ніби засмутилася Лясана.

— До смаку, до смаку, коли це буде, як ти кажеш, найвродливіша дівчина. Але, — засмутився я, — чи є там, у ваших селищах, якісь пальми?

Всі довкола оторопіли, не розуміючи, що спільного мають пальми з дівчатами, одним словом: де Рим, а де Крим, як колись в дитинстві часто казала моя мати.

— Пальми? Пальми є… кокосові пальми та інші, — пояснив Вагура.

— Ах! — захопився я. — Так буде і Пальма!

— Яка пальма?

— Чарівна…

Всі розреготалися, а з ними і Лясана.

— Ти щедра, Чарівна Пальмо, — продовжував я, звертаючись до молодої жінки, — бо обіцяєш мені найвродливішу дівчину з вашого села. Але мені пригадується прислів'я, яке колись повторювала моя мати, що походила з далеких заморських країв. Хочете знати його?

— Хочемо, Білий Ягуаре, — сказала Лясана, наголошуючи на цьому прізвиську, щоб відповісти мені взаємністю.

— Прислів'я говорить, що краще синиця в руці, ніж журавель в небі, — сказав я, красномовно дивлячись на Лясану.

Коли їй переклали прислів'я, і пояснили, до чого воно, жінка закричала і удавано обурилася.

— Так що, це мене ти називаєш синицею?

— Та це тільки таке прислів'я! — захищався я. — А ти ж — орлиця!..

Так собі пустуючи і жартуючи, ми весь час пливли без пригод на схід. Ворожа іспанська бригантина вже зникла за горизонтом. Море знову було пустинне і безпечне.

Сонце піднімалося все вище, спека ставала нестерпною, і радісне піднесення ранкових годин переходило у спокій звичайного дня. Люди, роздратовані палючим сонцем, шукали тіні, якої на шхуні було мало. Так минали години пополудні.

Аж ось, коли вже сонце схилялося на захід, на палубі знову вибухнув радісний гомін. Усі бігли на ніс корабля і звідти уважно вглядалися в далечінь.

Далеко попереду, на східному небосхилі з синьої імли, вимальовувалися на березі материка обриси гори якоїсь дивної форми. Стрімка з боку моря, похила з протилежного боку, гора була схожа на міцний дзьоб папуги або хижого птаха, піднятий у небо.

— Гора Шулік! — почув я захоплені вигуки.

Я знову стояв за кермом, коли до мене підійшов вождь Манаурі, а за ним — уся моя громада: Арнак, Вагура, індійці, негри. На їх обличчях було стільки радості і стільки щастя, що й мені передалося їх хвилювання.

— Наближаємося!.. — промовив Манаурі.

Скільки щастя за людську долю відбилося в цьому простому слові, скільки було в ньому змісту! Закінчилися їх похмурі, як віковічна піч, страждання в багаторічній неволі. Нещасні індійці, насильно вирвані із своїх селищ, після страшних часів перебування на острові Маргарита, після сміливої втечі з рук катів нарешті побачили перед собою безсумнівний знак свободи: під Горою Шулік були їх рідні селища.

Я кивнув Арнакові, щоб він узяв кермо, а сам підбіг до Манаурі. Охоплені сердечним почуттям, ми обнялися так само, як обнімаються білі люди. Радість, яка сяяла на обличчі вождя, робила його наполовину молодшим, і Манаурі мав вигляд двадцятирічного юнака.

Але він швидко опанував себе. Суворий погляд його очей, спрямований на мене, був сповнений якоїсь твердої наполегливості і просьби одночасно.

— Яне! — почав Манаурі урочисто. — Я знову прийшов до тебе з тими ж словами, які сказав кілька днів тому. Ти пам'ятаєш їх?

— Говори!

— Ми знаємо, хто ти і що ти. Ти наш брат, і ми любимо тебе! Тобі ми дякуємо за порятунок на безлюдному острові. Твоя винахідливість і твоя зброя перемогли іспанців, що переслідували нас. Завдяки твоїй дружбі ми повернулися до життя. Ти, великий воїн своєї країни, не можеш ще повернутися до своїх, бо тебе, можливо, там переслідуватимуть вороги. Зважаючи на це, ми всі, що тут стоїмо, просимо тебе: залишайся з нами. Залишайся назавжди!

Всі присутні відразу підтримали його слова радісними вигуками.

— Дякую вам від щирого серця за гостинність, але, на жаль, я не можу прийняти її! — відповів я рішуче. — Я залишусь у вас, доки не приготуюсь до від'їзду на англійські острови. Чи можу я розраховувати на вашу допомогу, Манаурі?

— Ти наш брат! — сказав вождь. — Ми зробимо все, чого ти тільки зажадаєш…

2

Безлюдне село

Гору Шулік ми побачили на відстані багатьох миль. Тільки після кількох годин плавання вже на заході сонця ми підійшли до її підніжжя. До найближчого селища араваків, що розташувалося над лагуною біля гирла річки, з протилежного боку гори, залишалося ще години зо дві плисти навіть при сприятливому вітрі і добрій видимості, а тут звечора і вітер почав стихати і темрява згущалась. У нас не було іншого виходу, як підплисти ближче до гори і недалеко від неї стати на якір.

Індійці знали тут кожну п'ядь морського дна, але все ж таки хотіли дочекатися світанку і тільки тоді провести шхуну в затоку.

Стало зовсім темно, тільки зірки світили нам, коли ми ставали на якір. Ніхто, крім дітей, і не думав іти відпочивати. Завтрашній день збуджував усіх нас.

Індійці сподівалися ще завидна побачити на морі чи на березі якісь ознаки людського життя, хоч би човни рибалок, але вони даремно напружували зір,

— Це дуже дивно! — сказав Манаурі. — Я добре пам'ятаю, як було колись. Надвечір рибалки завжди виходили в море.

— Напевно, вони були там і сьогодні, — висловив я припущення.

— То де ж вони поділися?

— Просто, мабуть, помітили нас раніше, ніж ми їх, і заховали свої човни в затоці, остерігаючись чужих людей на шхуні.

— Хіба що так… — задумався вождь.

Зручно вмостившись, люди групками лежали на палубі і напівголосно розмовляли між собою, часом замовкаючи зовсім. І тоді насторожене вухо легко вловлювало звуки з суші. До берега було не більше, як два-три гони, звідти долинали навіть звуки з хащів, а трохи ближче, зрідка набігаючи на пісок, шуміла морська хвиля. Ще засвітла я переконався, що на березі були зарості, дуже схожі на ті, в яких я жив на безлюдному острові: незайманий густий ліс, високі, сухі й колючі кущі, а серед них нетрі знайомих мені кактусів та агав і де-не-де високі пальми чи інші дерева.

Відгуки нічного життя природи, що доходили з берега, були майже такі самі, як ті, що лунали в хащах мого острова, але зараз вони багато глибше западали в душу. Невимовними, хвилюючими почуттями сповнювали вони моє серце, розпалювали уяву. І я знав, чому це! Адже звуки йшли з могутнього, таємничого берега, покритого десь в глибині нескінченними хащами, де народжувались великі ріки, де кочували невідомі ще племена диких тубільців, де жорстокі іспанці і португальці закладали міста, невблаганним мечем нав'язуючи цим людям свої закони і свою віру. Словом, ці звуки йшли з берега, де нас чекала невідома доля, різні непередбачені пригоди та небезпеки.

Вождь Манаурі, Арнак і Вагура сиділи біля мене. Думаючи про те, що буде зі мною післязавтра, яких людей мені доведеться зустріти на березі, я почав розпитувати вождя про аравакські села. З подивом дізнався, що сіл там було небагато, всього тільки п'ять.

— Тільки п'ять сіл? І не більше?

— Тут більше немає.

— То, напевно, це великі села?

— Є великі, є й малі. Моє село, наприклад, вважалося найбільшим, а людей у ньому в той час, коли я там був, налічувалось близько тричі по сто.