Оріноко

Це — молоді. Вони були одягнені так само, як більшість тутешніх людей: у нього — лише пов'язка з волокна навколо стегон, у неї — такий же фартушок, що тільки покривав лоно, — отже, майже голі. Вони мусили лягати в два гамаки, що висіли поруч. Тим часом чаклун зняв з голови маску; виявилося, що це літній, хоч і жвавий, чоловік з байдужим поглядом. Він танцював тепер навколо молодих, що спокійно лежали в гамаках, викрикував над ними заклинання і махав двома невеличкими, щільно замкненими кошиками. Незважаючи на те, що всі, не тільки чоловіки, але й жінки і навіть діти, добре-таки випили, на помості запанувала мертва тиша. Тільки мавпи, яких люди одігнали від себе, пищали і скиглили віддалік. Я помітив, що Єкуана, батько молодого, від хвилювання майже протверезився.

Несподівано чаклун підскочив до мене і, відкривши на мить один з кошиків, на знак своєї пошани, дозволив мені зазирнути в нього: всередині кишіли тисячі лютих мурашок. Потім, серед загального напруження, чарівник поклав один кошик на голі груди жениха, другий — на груди нареченій. Суд мурашок розпочався.

— В кошиках є маленькі дірочки, — пояснював мені Фуюді за допомогою Арнака. — Мурашки крізь них не втечуть, але добре кусають. О, вже!

Обличчя бідолах свідчили, що мурашки не гають часу. Обоє молодих вкрилися потом, він і вона кусали губи від болю, але робили це непомітно, щоб не зрадити себе.

— Вся справа в тому, — пояснював далі Фуюді, — щоб перенести це мужньо, стійко і спокійно. Хай тільки хтось поворухнеться від болю або, ще гірше, зойкне — тоді кінець!

— Який кінець? — запитав я.

— Вони не змогли б побратися, а до того ж — страшенна ганьба.

— Не змогли б побратися? — звернувся я до Арнака. — Так вони ще не жили одне з одним.

— Жили, жили, тільки таємно. А тепер житимуть відкрито і можуть побудувати собі спільну хатину, відкрито їсти біля свого багаття, вона оброблятиме йому землю, він приноситиме їй рибу, дичину…

— І дітей матимуть?

— Діти могли вже бути, це не зашкодило б… Але, якщо крикнути тепер, то нічого з одруження не вийде, тільки осоромлять себе.

Чаклун не жалів молодих. Він щохвилини струшував то один, то другий кошик, щоб розізлити мурашок, і прикладав кошик щоразу до іншої частини тіла. Глухі звуки бубна ставали дедалі частіші, всі ще з більшим, безжалісним напруженням стежили за молодими жертвами. У людей знову палали очі, але я вже не знав, від чого: чи від надмірної кількості випитого алкоголю, чи то від прихованої жорстокості.

Урочистий обряд дійшов найвищої точки, коли чаклун відкрив кошики, висипав усе з них на тіла молодих. Мурашок було так багато, що місцями вони вкрили шкіру товстим чорним шаром. Кусаючи, — це навіть здалеку було видно, — вони швидко розповзалися, і на змучених тілах уже не було місця, якого б вони не кусали, наповнюючи своєю отрутою.

Молоді трималися добре, навіть не здригнулися. Наречений дістав більшу порцію мурашок, і мені часом здавалося, що юнак втрачає свідомість. Кусливі комахи повилазили роєм на обличчя, і мученики мусили заплющувати очі, щоб їх не повижирали мурашки. Та, незважаючи на все це, молоді мужньо витримували біль. Лише в індіанки сльози почали струмочками капати з-під прикритих повік, але й вона не зітхнула, не поворухнулася.

Незабаром мурашки почали злазити з тіл і розлазитися на помості. Чаклун визнав, що молоді витримали іспит. Але тоді кілька впертих юнаків голосно обурилися: наречена не витримала іспиту, — в неї лилися сльози, отже, побратися вони не можуть. Проте інші захищали молоду пару. Почалася метушня, вибухла сварка. Тільки завдяки нашій присутності не дійшло до бійки. Більшість варраулів швидко взяли верх над бешкетниками і, не шкодуючи стусанів, приборкали заздрісних. Незабаром на помості знову запанував спокій і згода. Молода пара щасливо вийшла з складного становища.

— Ти бачив? — звернувся до мене Арнак тихим голосом, хоч англійської мови ніхто, крім Вагури, тут не розумів.

— Що? Обряд мурашок?

— Ні, оцей дебош! Знаєш, що це значить?

— Ну?

— Що їх чаклун недотепа, якщо після його вироку можуть так бунтувати. Це нечувано!

— Ти думаєш?

— Де-небудь в іншому місці ця зухвалість не могла б трапитися! Все, що скаже чаклун, — святе! Чаклун у цих краях значить більше, ніж вождь. А цей…

І Арнак похитав головою.

Після суду мурашок розпочалася ще більша пиятика, тільки тепер було щось схоже на весілля. Для нас, старшин, розвісили гамаки і запропонували лягти в них, що я й зробив. Визнаю, що в цій сітці мені було дуже зручно і приємно.

Знову по колу пішли тикви з кашірі, але я тільки здавав, що п'ю, Арнак, Вагура і Лясана, на щастя, майже нічого не пили і пильнували за іншими. Але більшість наших араваків дуже оп'яніли. Багатьох із них, п'яних до непритомності, відправили на корабель, щоб одіспалися.

Мені дуже сподобалась витриманість і дисциплінованість негрів. Побачивши, що майже всі араваки напилися і що це головне в індійському святі, Мігуель і решта негрів у розпалі весілля повернулися на шхуну і там пильнували, щоб ніхто з непрошених гостей не добрався до нашого майна.

А Манаурі, почуваючи себе на сьомому небі, був радий випити. Лежачи па підпитку біля мене, він за допомогою Фуюді вів жваву розмову з Єкуаною. Мабуть, обидва вожді повіряли один одному важливі таємниці, бо Єкуана тепер менше посміхався, часто морщив чоло і раз у раз кидав на мене прихильні погляди. Нарешті він виліз із гамака і, присунувши стілець, сів біля мене.

— Анау, великий вождь, мудрий Білий Ягуар! — співуче почав він, вимахуючи наді мною руками, що, напевно, означало його доброзичливість. — Ти розумний вождь, могутній!

— Дивись, перехвалиш мене, Єкуано! — засміявся я. Манаурі, мабуть, наплів небилиць про мене.

— Еге, небилиць! — повторив варраул, хитро підморгуючи мені. — Білий Ягуар до того ж ще й скромний! А хто має стільки вогняних зубів, що — бах, бах, бах! — і роздирають усіх ворогів?

Єкуана з повагою показав на срібний пістолет, який я поклав перед собою, лягаючи в гамак.

— Так, я маю такі зуби, це правда! — визнав я весело.

— А хто умовив своїх товаришів, — вів далі вождь так само улесливо, — щоб усі, всі навчилися кусатися тими вогняними зубами? Білий Ягуар умовив.

— Це теж правда! — підтвердив я так само весело. — Та поглянь зараз навколо! Мої вогняні зуби вміють страшенно кусати, але твоє кашірі, хоч це тільки напій, міцніше!

Говорячи це, я багатозначно подивився на кількох п'яних араваків. Усі присутні вибухнули сміхом, а Єкуана з чванливим жалем визнав, що така вже вдача індійців, непоправних, великих п'яниць.

Я хотів спрямувати розмову на більш корисні справи, тому запитав Єкуану, що він знає про англійців, які живуть, здається, біля гирла ріки Ессеквібо і до яких я хотів би коли-небудь добратися. Але вождь поставився до мого запитання байдуже: він, мабуть, знав про це небагато чи, може, не хотів нічого розповісти. Сказав лише одне — що десь там, здається, живуть англійці і що вони значно доброзичливіші до індійців, ніж голландці, зате голландців більше і вони жорстокі…

— О-о-о, голландці! — здригнувся Єкуана, мов подумав про щось дуже бридке.

— Вони залили вам багато сала за шкіру? — зацікавився я.

— Ще й скільки! Не вони самі — ні. Їх бандити, мисливці за невільниками…

Але, ніби сказавши щось зайве, вождь прикусив язика.

— Ти, Білий Ягуаре, — за хвилину звернувся він до мене з просьбою, — тепер пливи на захід, до ріки Ітамака, а не на південь. Серед нас, варраулів, і серед араваків над Ітамакою завжди знайдуться люди з щирим серцем, прихильні до тебе, бо ти перебуваєш у нас в особливий час, коли всі ми тобі дуже, дуже раді. Тут знайдеш ти щирих друзів!

— Який же це особливий час?

Єкуана ухилився од відповіді, вдаючи, що не почув запитання, а може, був занадто п'яний. Раз у раз він плескав у долоні, щоб покликати жінок, які прислужували йому. Весь час наказував підливати кашірі, подавати фрукти та інші страви.