Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Покликав експерта. Він уважно роздивився знахідку в лупу.

— Схоже на волокнинки від мотузки.

— Це ваш плащ? — запитав я в Ляховського.

— Мій.

— У ньому прогулювалися біля пірсу з Ритою?

— Не розумію, про що ви.

— Не розумієте… — Ми дивилися один на одного не­зворушно, і Ляховський не витримав і відвів погляд. — Гаразд. Ми до цього ще повернемось.

Витримка не зрадила патентознавцю й коли ми знайш­ли в тайнику під шафою пачки грошей. Поняті ахнули. Ляховська кинула на чоловіка нищівний погляд. Я аку­ратно розклав пачки на столі, не втримався від зловтіхи:

— Це ваш останній гонорар?

— Це гроші Коренєва, — сказав Ляховський так, наче в цьому зізнанні не було нічого особливого.

— Цікаво. А чому вони у вас?

— Коренєв залишив їх мені на зберігання. Повер­неться — забере.

Я перезирнувся з експертом.

— Ви думаєте, повернеться?

— Звичайно. На відміну від вас, я оптиміст. І не став би травмувати бідолашну жінку похмурими пророкуван­нями.

— Ваш оптимізм розчулює мене. Як і зворушливе піклування про вдову вбитого вами професора Коренєва.

— Юро! — вжахнулася Ляховська. — Це правда?!

— Вигадки, — роблено всміхнувся Ляховський. — Нічо­го не варті вигадки.

— А це? — вказав я на гроші. — Чому ви не заявили про гроші раніше?

Знову та сама усмішка. Мовляв, змушений пояснюва­ти недбайливому учневі елементарні речі. Але мені спо­кій коштував чималих зусиль.

— Не важко здогадатися. Якби я заявив вам про це відразу, ви, чого доброго, подумали б, що я маю якесь відношення до зникнення Вовика.

— Ви що ж, вважаєте, зараз у нас немає для цього підстав?

— Жодних. Звідки гроші, я вам пояснив.

— Серед них і ті півтори тисячі, які позичили ви?

— Мабуть.

— Наївне пояснення.

— Іншого не маю.

— А от я маю! — Я пройшовся по кімнаті, глибоко вдихаючи повітря. Цей покидьок зовсім розхитав мою нервову систему. — Коренєва вбили ви! Через оці гроші. Він був багато чим зобов’язаний вам. Насамперед реєстра­цією і пробиванням своїх винаходів. Ви попросили його позичити цю суму. Він не зміг відмовити. А потім…

— Усе це слова, — урвав мене Ляховський. — Докази у вас є?

— Будуть, — пообіцяв я.

Під купою брудної білизни в коморі сержант виявив масивну електричну “Оптиму”.

— Ось і перший доказ, — я провів пальцем по клаві­шах друкарської машинки. — Чи не дивно, Юрію Пе­тро­вичу, що двоє невідомих вам здорованів притягли дру­карську машинку на профілактику до вас додому?

Ляховський промовчав.

— Гадаю, експертиза легко встановить, що адреса на тому конверті, який ви опустили до поштової скриньки в Талліні, віддрукована на цій машинці.

— Що віддрукована, можливо, й встановить, — спо­кійно сказав Ляховський, — але що я опустив якийсь конверт у Талліні… — Він розвів руками.

Я подивився на нього. Й тіні збентеження не було на обличчі. Так, він визнаватиме лише те, що заперечувати буде вже безглуздо. На мене чекав нелегкий двобій.

— Ми ще матимемо час для грунтовного обговорення цієї теми, — сказав я. — Тож збирайтеся, громадянине Ля­ховський.

Погляд у Кожухаря був гнівний.

— Що ти там уже накоїв?

— Де “там”? — серце тенькнуло: прийшла таки “по­силочка” від мадам Ляховської.

— Не прикидайся. У Ляховської.

— Нічого такого…

— “Такого”! — перекривив мене майор. — Ходімо. На­чальник райвідділу викликає.

Коридор здався мені надзвичайно довгим. Я завжди намагаюся прискорити неприємні процедури, котрих уже не уникнути, тому час від часу виривався наперед, але Кожухар осмикував мене, адже в таких випадках краще не поспішати, поки перший гнів у начальника райвідді­лу не перегорить.

На столі підполковника Дмитрука віялом були розкла­дені фотографії. Кольорові. Ті самі. Пошкодував, що ви­кинув свій комплект. Адже знав, що мої “доброзичлив­ці” виконають свою обіцянку. Треба було розповісти са­мому. Подумають, що налякався. Спробуй тепер, доведи.

— А, донжуан, проходь, проходь…

Такий добродушно-жартівливий початок міг би заспо­коїти, якби я не знав Дмитрука: прочухани він влашто­вував, починаючи з ліричних відступів.

— Ну що, відзначився?

Я мовчки кліпав очима. А що тут скажеш?

— Язика проковтнув?

— Розумієте… — пробелькотів я. — Непорозуміння…

— Яке ще там непорозуміння! А це що? — Дмитрук постукав пальцем по глянцевих фото. — І в заяві своїй вона пише, що ти намагався її згвалтувати.

— Товаришу підполковник… вона сама…

— Що? Намагалася тебе згвалтувати?

— Так… тобто ні… Полізла цілуватися…

— Судячи по виразному зображенні фотографій, ти не дуже й пручався.

— Все сталося несподівано…

— І це теж? — Підполковник вказав на фотографію, де ми з Ляховською чаркуємося з люб’язними посмішка­ми на обличчі.

— Я не пив… Просто, за компанію…— Що я кажу!

— Чудова компанія. — Дмитрук суворо подивився на мене. — Ти що, призначав зустріч на конкретний час?

— Так…

— От вона й приготувалася до неї. Навіть фотографа забезпечила. А ще оперативний працівник! Ех…

Я готовий був провалитися крізь землю. Тепер мене від справи, звичайно, усунуть. І правильно. Тюхтій. Бов­дур. Таких взагалі треба гнати з карного розшуку.

— Іди, — сказав Дмитрук.

— Куди? — не второпав я.

— Працювати, куди ж іще.

Я полегшено зітхнув.

— А… як же з оцим, — вказав очима на фотографії.

— Залиш собі на згадку, — начальник райвідділу ки­нув фотографії на край стола.

— А якщо Ляховська…

— Вона тільки на оргвисновки й розраховує. Тож не будемо її завчасно втішати. Йдіть, працюйте.

З кабінету я вилетів як на крилах. У коридорі витер спітніле чоло. Чудова людина наш підполковник! Я навіть вибачив йому свою загублену зачіску.

— Чого посміхаєшся? — невдоволено кинув майор. — Несерйозна ти людина, Євген. І догану я тобі влі­пив би. Для профілактики.

— Хіба я винен, що вона полізла цілуватися?

— До мене не полізла б!

Я теж так вважав… Але подібні думки краще не гово­рити вголос.

До свого кабінету я зайшов у безхмарному настрої. Його не могло зіпсувати навіть те, що на мене чекала зустріч із патентознавцем.

Ляховський у зневажливо-байдужій позі сидів на стіль­ці. Він був абсолютно спокійний, навіть посміхався. На­певно, саме входив у роль.

— Скажіть, громадянине Ляховський, де ви були в ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте квітня?

— Вдома, звичайно. Спав.

— Ще є можливість відверто розповісти про все. Остання можливість. Все ж таки — шанс.

— Облиште! — скривився Ляховський. — Байки для немовлят. Я не зобов’язаний доводити вам свою невинність. Не ви повинні довести мою вину. От і спробуйте.

— Гаразд. — Я поклав перед ним відривний талон авіаквитка. — Погляньте на це.

Ляховський скосив очі на талон.

— Виходить, ви були не вдома, а в Талліні. Визнаєте?

— Ну, був… І що?

— Навіщо ви туди літали?

— Щоб не дати Вовику накоїти дурниць. Але не встиг…

— Зворушлива турбота.

— Шкодую, що відразу не поїхав разом з ним. Я б не дав йому зробити це.

— Не в’яжеться, громадянине Ляховський. Ось акт експертизи, — я поклав документ на стіл поруч із тало­ном. — У кишені вашого плаща — пам’ятаєте? — виявили маленькі волокнинки. Вони від тієї самої мотузки.

Ляховський зблід.

— Якої… мотузки?

— Тієї самої. Ви чудово розумієте, про що мова.

— Дурниці! Ви не зможете нічого довести! Всі мо­тузки однакові! — Ляховський нервово засміявся. — Це наклеп… Ха-ха!.. Спровокований наклеп… — Він урвав сміх, кинув на мене злий погляд. — У мене є алібі!

Я мовчки підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув у коридор:

— Заходьте, товариші.

До кімнати ввійшло четверо чоловіків приблизно одно­го з Ляховським віку. Я запропонував Ляховському сісти на один із п’яти стільців біля стіни. Він обрав крайній ліворуч. На решту сіли статисти. Запросив понятих, ко­ротко пояснив їхнє завдання і лише після цього зателе­фонував Іваненку: