Індіянин

— Тому, що я ніколи не ходив до школи, хлопче. Хто хоче стати капітаном, повинен багато вчитись. — А по хвилі мовив: — Може, ти коли-небудь станеш капітаном. Через рік я пошлю тебе до школи в місто.

Батько підвівся. Видно було, що в нього зіпсувався настрій.

— Ну, гаразд, сину. Пам’ятай: ти мужчина в домі, коли я відсутній.

— Добре, тату.

— І вчися старанно, чуєш!

— Так, тату.

— Вони беруть у місто тільки тих, хто добре вчиться!

Чоловік, який тільки-но пив каву, їв яєчню і оладки, який був схожий на всіх інших батьків, надів мундир і перетворився на штабс-сержанта Хуана Моралеса. Індіянська налобна пов’язка ніяк не пасувала до військової форми, але коли він надів кепі, її не стало видно.

— Передавай вітання вчи… панові Гонсалесу.

— Добре.

— Не забудь передати. Йому, певно, треба, щоб я передав вітання.

Це свідчило про те, що вчитель Педрільо знову чимось не догодив батькові, бо шкіра в нього потемнішала, а вилиці дужче випнулися вперед.

Сніданок закінчився. Засунувши руки в кишені і насвистуючи, Педрільо попрямував до форту, де на високій щоглі вітер полоскав прапора. Батько, який знову перетворився на сержанта, перед від’їздом ще раз пішов з матір’ю садком до самого поля.

У садку почали виглядати з землі перші зелені паростки салату, розцвітали персикові дерева, а вишні біліли так, ніби їх вкрила паморозь. Земля віддавала свою силу, наче це була перша її весна, а другої не буде — от їм і треба добре попрацювати.

Та Хуана не турбувало ні поле, ні салат, ні дерева. Він поглядав на дружину і знав, що вона думала, хоча з її вуст не злетіло жодне слово.

— Мені й самому краще було б не їхати, але не можна.

— Ти більше в роз’їздах, ніж у форті.

— Ти не справляєшся з роботою?

— З роботою я справляюсь. У мене ж є два помічники, та й Педрільо. Він гарний хлопець.

Вона схрестила руки, круглі, дужі руки, які ніколи не знали спокою. Хуан подивився їй в лице. Він бачив його все ще таким, яким було воно вісімнадцять років тому, коли воїн молучів Стріла взяв за себе тоненьку й тендітну дівчину Гірську Голубку. Тепер її лице стало кругліше, ніж тоді, брови погустішали, це було вже лице не дівчини, а жінки, матері. В голові промайнуло речення, яке він почув колись мимохідь: “Індіянин з налитими кров’ю очима страшний, але в тисячу разів страшніша індіянка, що захищає свою дитину, страшніша за поранену левицю”. Це сказав один білий.

— Ні, я не про роботу.

— А чого?

— Вчора проходив повз наш будинок Манрікес. Хвилин з десять стояв зі мною біля огорожі. — Вона нахмурила брови, силкуючись знайти потрібне слово. — Ми розмовляли з ним про се, про те, і він лащився, як кіт, але очі пожирали геть усе, що бачили: хату, сарай, поле, ніби все це належало йому. Що він хотів би мати усе це, я знаю, але хотів би мати без грошей. А коли дивився на мене, то я читала у нього на обличчі тільки одне: індіянка.

— То це ж один такий. Чому він хвилює тебе?

— Не один. Інші не кращі, тільки, не показують цього. Але ж вони білі, а ми індіяни і залишимося ними.

— Так, але настане день, коли ніхто не кривитиме рота, промовляючи “індіянин”, і країна по той бік, — Хуан описав рукою півколо у напрямку кордону, — належатиме всім.

Вона похитала головою.

— Може й настане, але я не вірю в це. В усякому разі ми з тобою не доживемо до того. І ти це знаєш. Треба дуже багато вчитися, щоб стати капітаном, сказав ти хлопцеві, а ти, мовляв, ніколи не ходив до школи. Та це неправда. Ти не можеш стати офіцером, тому що ти індіянин. Навіть якби ти вивчив напам’ять усі шкільні підручники на світі, то й тоді ніколи не матимеш лейтенантської зірки.

Тепер він опустив очі.

— Мені не потрібні лейтенантські зірки. Мені добре й так, як є. Нехай хтось спробує скоса глянути на мене, зокрема і цей пан Манрікес! — Він процідив крізь зуби слово “пан” і скоріше виплюнув його, ніж вимовив.

— Іноді, — повільно вела далі дружина, — мені здається, що я тут ніби у пастці, це буває завжди, коли білі дивляться на мене так, як пан Манрікес, а тебе нема поряд. Тоді мені хочеться забрати хлопця, свої речі і повернутися до наших людей.

— Я не затримаюся довго, щонайбільше тиждень.

— Ти завжди кажеш так. А я, я щоразу питаю себе, що я за мати, яка свідомо веде свою дитину у пастку.

— З Педрільо щось не гаразд? — спитав Моралес різко, майже гнівно.

Вона похитала головою.

— З ним усе гаразд тільки вдома. Але він теж не почуває себе дома серед білих. Я бачу по ньому. У нього іноді буває таке обличчя, ніби хтось дав йому ляпаса. Тоді, я знаю, він знову думає про свою червону шкіру. Він не може вилізти з неї і тому почуває себе, ніби в клітці. — Вона глянула на Хуана. — У молучів, звідки ми родом, над головою тільки дах з трави, а взимку, може, немає й черевиків. Але молуч ніколи не почуває себе ніби в клітці.

Він глибоко зітхнув.

— Хлопець повернеться до молучів. Тільки спочатку треба походити до школи. Він буде перший арауканець, який піде до школи в місті. А у молучів він, можливо, сам відкриє школу, першу школу для індіян, та хіба я знаю, що він зробить. Тільки з порожніми руками йому не можна туди йти.

Вона знала: це була його друга заповітна мрія.

Вони зайшли до стайні. Антонія мовчки допомогла чоловікові осідлати коня і надіти сідло — неважке військове сідло, яке він звичайно брав, коли їхав у дозор, а індіянське, з товстої попони і м’якої шкіри.

Хуан скочив на коня, дещо важкувато, вже не так хутко і спритно, як два — три роки тому. Він був уже не молодий і ні до кого не був такий безжальний і такий суворий, як до самого себе. Вона дивилася на нього і думала, що він не може бути інший, ніколи не буде інший.

— Бережи себе!

Він підняв руку до кепі. Це був напівкивок, напіввійськове вітання:

— Прощай!

Дужий гнідий жеребець пустився риссю, потім перейшов на галоп, промчав повз ниву і горбистою пампою попрямував до гір. Хвилини за дві і кінь, і вершник зникли за першими пагорбами. Тільки прозора імла куряви деякий час висіла в повітрі, а згодом розвіялась і вона. Антонія Моралес пішла додому.

Педрільо теж бачив, як поїхав батько. Йому нічого було квапитися до форту, і він никав, принюхувався до вітру, що теплим подихом пестив йому обличчя. Згодом виліз на горіх, щоб подивитися, чи лежать уже яєчка в гнізді, яке він знайшов серед гілок кілька днів тому. З цього спостережного пункту Педрільо бачив, як вершник у темно-синій формі, від’їжджаючи, пустив коня в галоп. Хлопець почекав, поки мати не зайшла до хати, поки не вляглась остання хмарка куряви над хвилястою пампою. Потім зліз.

Вартовий перед фортом сидів на камені, а рушницю приставив до стіни. Кепі лежало поряд у траві. Він кивнув Педрільо. Розмовляти вартовий не міг, бо саме жував великий шматок тютюну. Була неділя, і, хоча у форті всі дні були схожі, принаймні для солдатів на посту — все-таки цей день був особливий.

Педрільо пройшов на стайню. Біля стійл вишикувалися майже двісті коней, гнідих і вороних, буланих і білих, всі дужі і швидкі, з стрункими шиями і невеликими головами. Вдвічі більше паслося їх у пампі. У форті на кожного чоловіка припадало від двох до трьох коней.

У стайні пахло гноєм, гули великі мухи, а по довгих проходах метушилися солдати з відрами і скребницями. То з одного боку, то з другого чувся хрумкіт, коні задоволено розмелювали зубами сіно, чулася лайка: “Стій, чортів сину, ось як переверну тобі відро на голову!”

На стіні, за якою розмістилися непокірні тварини, сидів капрал Медіна і диригував усією роботою, як капельмейстер оркестром. Позад нього, внизу за дошками, час від часу лунали важкі удари копит.

— Увага! — загорлав Медіна так, мовби у стайні з’явився сам капітан.

Забряжчали відра, подекуди з-за ясел злякано визирнули спітнілі обличчя.

— Доброго ранку, пане комендант! — проголосив Медіна і козирнув, хоча кепі на голові у нього не було. — Доповідаю: перед вами сто вісімдесят дев’ять коней, серед них сто двадцять чисті.