Індіянин

Антонія обнімала Педрільо, цілувала його і пригортала до себе, потім відсторонила, заглянула йому в очі і знову поцілувала. Педрільо мало не заплакав. Він стримав сльози. Та то були б добрі сльози, не такі, як перед цим, а сльози, які змивають усе погане і зле, все, що завдає болю.

— Я не хочу більше ходити до школи. Я ніколи більше не піду до вчителя.

— Добре, хлопчику, добре.

— Я не піду і в місто до школи, ні до якої школи білих. Я лишуся тут, а якщо піду звідси, то до молучів.

— Тобі не треба йти туди, куди ти не хочеш.

— А батько зовсім не білий індіянин.

Вона знала, про що він подумав.

— Ні, хлопчику, він найкраща людина в усьому Лейквені, найкраща в усьому світі.

— А… а чому ти сказала, що всі будуть називати його білим індіянином?

— Він хоче зробити те, чого не може зробити одна людина. І тому плем’я не розуміє його. А білі не поважають індіян, ні всіх взагалі, ні когось зокрема. І капітан не кращий за інших. Коли б у тебе була біла шкіра, він ніколи не дозволив би, щоб учитель не пустив тебе до школи.

— Коли повернеться батько, то він покаже вчителю.

— Може, хлопчику, може.

Він був удома, тут не було ні пана Манрікеса, ні вчителя, ні взагалі жодного білого — тільки він і мати, і яке було б щастя ніколи не виходити за двері.

Тим часом капітан Васкес повертався до форту. Що буде, коли лейтенант Ірігоєн і Моралес справді не повернуться, коли Білий Король і пеуенчі вбили їх? Питання Антонії не давало йому спокою, воно свердлило мозок, примушувало думати. Капітан завжди вважав своїм обов’язком цивілізувати прикордонну область, а цивілізація означала владу білої людини. Але тепер один червоношкірий стояв проти одного білого. Моралес проти отого французького Білого Короля, і кожен на чужому боці, а інші білі називають Моралеса зрадником і собакою. Все змішалося, нічого не розбереш, і де тут розум, на який він так покладався?

Ополудні пан Манрікес знову прийшов до Курро. Поламану полицю і побиті пляшки уже прибрали. Тільки сивушний дух ще тримався в повітрі та Курро на підборіддя приклеїв пластир. У крамниці нікого не було, і пан Манрікес довго і приязно тис торговцеві руку.

— Шкода, що оті бандити накоїли такого, справді, справді. Але ж я один нічого не міг вдіяти.

Курро не забув, як пан Манрікес виходив з крамниці, навіть не глянувши на нього. Та це було добре, що білий прийшов і потис йому руку, що принаймні хоч один білий визнає його.

— На п’ятдесят песо збитків, — поскаржився він, — а я хлопцям завжди давав у борг. Кожен окремо записаний в моїй книзі, кожен.

— Невиховане товариство, — погодився пан Манрікес. — Давно пора їм забратися з Лейквена геть.

— Я теж так думаю. А то все мені переб’ють або нароблять ще більшого лиха.

— Ну, в Лейквені ж є і порядні громадяни.

Курро допитливо глянув на нього, і пан Манрікес вперше помітив на його обличчі якийсь вираз.

— Я… я хотів би просити вас про одну послугу.

— Якщо зможу. Ми ж давні знайомі. — Пан Манрікес тримався по-рицарському.

Курро взяв свічку і повів його на склад. Там до самої стелі лежали штабелі кулів з борошном та цукром, стояли великі і малі ящики, пляшки та відра. Скрізь висіли шматки сала та довгі селянські ковбаси.

— Я трохи забезпечив себе, — ніяковіючи, пояснив Курро. — В ці неспокійні часи не знаєш, коли з міста ще привезуть товар.

— Звичайно. — Пан Манрікес не дивився на Курро. Він знав, які наміри були у того: добре спекульнути, підняти ціни і загребти чималий куш, коли б Лейквен справді відрізали від навколишнього світу.

— Я вклав сюди всі свої гроші. — Курро з любов’ю дивився на кулі та ящики, на сало, а потім зиркнув скоса на пана Манрікеса. — Якби, подумав я, ви взяли до себе все, що тут є.

— До себе?

— Атож. Ваш будинок біля самого форту, а індіяни так швидко не доберуться туди, якщо навіть нападуть на Лейквен. А крім того… — Курро не наважувався сказати відверто. — А крім того, може, оті хлопці знову прийдуть уранці. Щось таке вони казали. Якщо все знищать чи зруйнують крамницю, я — розорений. Я проситиму капітана Васкеса поставити на ніч варту, але у вас певніше.

“Тобі не хочеться показувати солдатові, що натяг сюди”, — подумав пан Манрікес. А вголос мовив:

— Я не заперечую, складайте товар у мене. В моїх коморах місця вистачить.

— Може, сьогодні вночі, — запропонував Курро. Він дуже поспішав.

— Я згоден, — сказав пан Манрікес. — Між давніми приятелями не може бути непорозуміння.

XIV

Вони пройшли вже індіанський перевал, і фургон котився з гори по землі пеуенчів. Тепер вони не поспішали, рухалися спокійно, як переганяють табуни гуртоправи.

Коні втомилися, схудли; в останні дні корму їм доставалося мало. Але це було на краще. Тепер і найнедовірливіші пеуенчі повірять, що табун пройшов сотні кілометрів аргентінським степом.

Люди втомилися теж, втомилися смертельно. У них одросли бороди, і всі скидалися на розбійників. Ірігоєн був брудний і знесилений не менш за інших. Вузьке лице здавалося широким та грубим, а очі горіли ще дужче, ніж завжди.

Медіна та Моралес їхали у фургоні, вони, тільки-но з’являться пеуенчі, мали лягти на ковдри, поклавши під голови м’які сідла, й удавати з себе хворих. Це було най-певніше. Якщо їх пізнають, усе загине.

Головним у загоні зробили Венегаса. Виріс він у прикордонній місцевості, був колись гуртоправом, і ця роль підходила йому якнайкраще. Ірігоєн викрив би себе одразу. Він не вмів говорити, як говорили на кордоні.

Солдати поступово звикли не ставати перед ним струнко. А чи він звик до того, було неясно.

Дорога все ще тяглася лісом. Добре утрамбована кіньми, вона була вузька, і фургон посувався важко. Цим шляхом з давніх часів покоління арауканців підтримували стосунки з аргентінцями, переганяли до сусідньої країни і повертали назад худобу, захоплену в Чілі.

Потім знову почався степ, і попід горою загін звернув на південь. Ще не зустрівся жоден індіянин, тільки сліди, багато слідів. Усі були певні, що за ними стежать.

Моралес та Медіна сиділи у фургоні. Медіна весь час курив люльку. Хвилини збігали повільно, наче на ноги часові повісили свинець. Нестерпно було сидіти і чекати. Інші стежили за кіньми, зганяли їх докупи, гнали вперед. А вони нічого не робили, тільки думали над тим, як усе обернеться.

Медіна визирав у щілину в шатрі. Йому видно було кінські спини, гніді, вороні чи булані, та подекуди вершників, яких не міг розпізнати за густою курявою. Позаду залишалися гори і степ.

— Послухай-но, — обізвався Медіна, — чи ми будемо-таки до вечора у стійбищі Білого Короля?

Хуан кивнув.

— А що коли оті контрабандисти обдурили нас?

— Не обдурили.

Здавалося, Хуан не відчував ні нетерпіння, ні страху. Він сидів, ніби на лавочці біля своєї хати, а вони ж могли загинути завтра, а то й через годину. Хіба тільки чорту відомо, де ховаються пеуенчі і чи не збираються вони саме в цей момент напасти на чужих торговців і забрати коней замість того, щоб купувати їх. Медіна був другом Хуана, але іноді він не розумів його, інколи у нього з’являлося таке почуття, що Хуан взагалі не людина. Чим більше роздумував Медіна, тим дужче здавалося йому, що їхня справа — дурниця, навіженство; і здавалося це саме тепер, коли вони були на землі пеуенчів і до стійбища Білого Короля лишилося їхати кілька годин. А Хуан, мабуть, не думав нічого такого.

— Мені хочеться, щоб уже минули ті два дні, які ждуть нас попереду, — буркнув Медіна.

Хуан похитав головою.

— Взяти Білого Короля — не найтрудніше. Найтрудніше — довезти назад.

— Коли б він тільки нічого не накоїв…

— Білого Короля треба доставити у форт живим. Потім судитимемо його, доведемо, що за цією історією криються французи. Це відіб’є у них бажання сунутися сюди вдруге.

— Хай їм чорт, отим французам! — Медіна набив ще одну люльку. — Якщо пеуенчі уб’ють нас, мені не допоможе ніякий суд.