Індіянин

Через деякий час, коли вона подоїла корів і пояснювала наймитам, що робити далі, біля двору з’явився пан Манрікес. О цій порі він найчастіше проходив пішки, але іноді проїздив верхи; чи то до Курро, послухати плітки Лейквена, чи до капітана — засвідчити свою пошану, або їхав на прогулянку. Ніхто ніколи не бачив пана Манрікеса за роботою. Це був поважний міський добродій. Всю роботу переклав на дружину, літню служницю та наймитів. На його полі сходи були погані, хоча ділянка не менша, ніж у Хуана, і земля не гірша.

Сьогодні пан Манрікес ішов пішки. Він мовчки обіперся на огорожу і слухав, як Антонія наказує вивезти на поле гній і скупати коней. Наймитам завжди треба все розтлумачити, як малим дітям, інакше вони не поворухнуть і пальцем. Наймити на кордоні — неспокійний люд, одне літо працюють тут, інше — там, але довго ніде не затримуються. А колу набридає це, той стає поселенцем.

Лоб пана Манрікеса, вкрився потом, бо сонце давно вже розігнало туман, стало жарко, а він, як і завжди, був у товстому чорному піджаку і чорному капелюсі. Його ніколи не бачили в іншому одязі, і дехто твердив, що піджак уже приріс до нього.

Та спека, здавалося, не заважала йому. Він напівнасмішкувато, напівпрезирливо дивився на білих, котрі стояли перед Антонією. Вона розуміла: він дивиться з презирством тому, що обидва наймити розуті, а насмішку викликає в нього те, що вони — двоє дужих, дебелих білих — слухають маленьку індіянку. Антонія бачила, що наймити теж розуміли його. Вона помітила це по невдоволених обличчях і уповільнених відповідях. Він не був кращий з білих, отой пан Манрікес, і тому інші білі в його присутності теж не ставали кращі.

Наймити зникли в сараї, а Антонія вже підняла повні дійниці молока, коли пан Манрікес нарешті відкрив рота.

— Доброго ранку, сусідко. — Він був улесливий, як кіт.

— Доброго ранку.

— Ви завжди такі працьовиті, сусідко.

Пан Манрікес зручніше обіперся на огорожу, як людина, що збиралася побазікати досхочу, і Антонія не могла так просто піти від нього. Вона поставила дійниці і підійшла кроків на три, не ближче.

— Комусь треба працювати, — підкреслено сказала вона.

Погляд її був спрямований на праву руку пана Манрікеса, яка безвільно лежала на огорожі, на мізинець з довгим лакованим нігтем. Пан Манрікес одростив його таким довгим на ознаку своєї знатності і того, що він ніякою працею не займається. Хто працює, у того ніготь обломився б.

— У вас працюють двоє дужих хлопців, білих, це відразу видно. — Він оглянув подвір’я, город, ніби був судовий виконавець і прийшов описувати майно.

Кров ударила Антонії в лице.

— Індіяни працюють не гірше.

— Але вони, либонь, не витримують довго.

Так, він до деякої міри мав рацію. Індіяни не витримували так довго, як білі наймити. Минало кілька тижнів, і їх тягнуло на полювання, їм надокучала постійна робота, вони тікали в свої ліси. Якщо ж траплявся серед них хтось, не схожий на інших, то Хуан через півроку чи трохи більше одсилав його назад до свого племені, щоб він навчив інших, як треба обробляти землю.

— Вони є не кращі і не гірші від білих, — Антонія промовила це, ніби так само погано володіла іспанською мовою, як молучі, що приходили в Лейквен раз чи два на рік. Вона помітила це, але не змогла інакше.

Пан Манрікес роздивлявся її мов рідкісну істоту, яку бачив вперше, і заговорив далі ще більш вишукано.

— Ні, ні, пані Моралес, вам не переконати мене. Я розуміюся на цьому. Ви і ваш чоловік — пристойні індіяни, йдеться, зрозуміло, не про вас. Але більшість — нікчеми. Всі вони ледацюги. Уявіть собі, що могли б зробити білі поселенці з індіянської території! Я завжди казав і тепер кажу: індіяни — лихо для країни. Вони заважають білим. Однак вашого чоловіка і вас це, ясна річ, не стосується. Ну, на все добре!

Манрікес підняв свого дорогого чорного капелюха і пішов, а Антонія стояла приголомшена, ніби їй надавали ляпасів, і дивилася йому вслід. Коли б він хотів зіпсувати їй день, то не міг би зробити це краще.

Вона взяла дійниці і пішла на кухню, від гніву не відчуваючи їх ваги. Хай їм чорт, отому панові Манрікесу і всім білим! Небагато таких, як він, власне, тільки учитель Гонсалес, але їй не потрібні й найкращі білі. Адже і в них є чимало поганого. З неї досить. Не треба їй ні міцного будинку, ні полів. їй досить хижки, аби тільки вона стояла там, де ніхто не дивитиметься на неї зверхньо.

Антонія сиділа на низенькому ослінчику, тримаючи між коліньми маслобійку. Хуан ганяється за химерами, а їй тим часом доводиться зносити образи. Навіть просто жити серед білих і то важко, ходиш і відчуваєш, ніби тисячі ворожих поглядів впиваються тобі в потилицю. А йому усе мало. Йому хотілося стати сержантом, захищати кордон, пильнувати мир, йому, індіянинові серед білих!

Один не може пливти проти течії. Антонія ясно відчувала це. Не слід було йти з племені. Тут треба стати тільки такими, як Курро, — “білими індіянами”, підлабузниками, а інакше білі проломлять їм потилицю. Коли б то Хуан скинув мундир.

Вона проклинала пана Манрікеса, вчителя Гонсалеса, знову згадала про нового лейтенанта і те, що розповідали про нього, згадала, що його син пішов до школи разом з Педрільо. Оце єдине справді було добре: Педрільо ходив до школи і чомусь навчався. Коли він виросте, то, може, поїде до міста. Там, певно, менше зважають на колір шкіри. А колись настане день, і він повернеться до молучів вченою людиною. Заради цього варто лишатися тут, незважаючи на сотню панів Манрікесів. Рухи у неї стали повільніші, і шибки нарешті перестали дзвеніти.

— Оце Амаро Ірігоєн, ваш новий товариш, — сказав учитель і усміхнувся так, що його довгасте обличчя геть вкрилося зморшками. Побачивши багато цікавих очей, він знову подивився на Амаро, що стояв поруч. — Де ти раніше вчився, хлопчику?

— В столиці, в Марієн-гімназії.

— В гімназії? Ну, приємно, що тепер ти вчитимешся у нас. — Він всміхнувся ще привітніше. — Сідай біля Бласа.

Блас сидів попереду Педрільо, і новий учень ішов тепер між партами прямо до Педрільо. Він був одягнутий як лялечка: біла випрасувана сорочка, довгі штани і чорні черевики, які блищали так, що можна було осліпнути.

Амаро побачив Педрільо в останній момент і зупинився, ніби наштовхнувся на стіну, кров ударила йому в обличчя. Потім пішов далі, швидше, ніж раніше, і сів поряд з Бласом, ні разу не глянувши на Педрільо. Тонкий аромат дорогого мила рознісся круг нього.

Сьогодні вчитель майже зовсім не звертав уваги на малюків. Він наказав їм переписувати й рахувати, а сам весь час лишався біля старших учнів, біля новенького, який приїхав із столиці, з справжньої гімназії і, крім того, був сином лейтенанта. Обличчя вчителя все ширше розпливалося в усмішці.

— Хто скаже мені, коли була заснована наша столиця? — Звелося з десяток рук, але вчитель хотів дізнатися про це тільки від новенького: — Ти, Амаро?

— Хто може назвати перевал між Чілі та Аргентіною? — І знову: — Ти, Амаро?

Інші вже не піднімали руки, а Блас одсунувся від свого сусіда далі, наскільки міг.

Тим часом вчитель розповідав, що раніше працював у місті, хоча й не в самій столиці, в чудовій школі, хоча й не в гімназії. Він розповідав своєму новому улюбленцю, і тільки йому, бо інші були сільські дурники — вони не заслуговували, щоб їх навчав такий учитель, як він.

Почалася перерва. Діти оточили нового учня, у якого, до речі, був з собою не тільки хліб, а й варене яйце, і, жуючи, розпитували його.

— Що таке гімназія? — поцікавився Панчо.

— Що?

— Ну, гімназія. Школа, в якій ти вчився.

— Там вчать латині.

Панчо не здивувався.

— А я знаю багато арауканських слів. Це ще важче, ніж латинь.

Білий Амаро стояв серед них, стрункий, тендітний, і дивився на всіх темними очима. Учні уже незлюбили його, по-перше, тому що він так гарно вдягнений, а по-друге, що з першого дня він став улюбленцем вчителя.