Індіянин

Він відчував себе самотнім, бо для білих був тільки червоношкірим, а для своїх — білим. Навіть Дикий Кінь, друг, брат по крові, не розумів його повністю. 1 все-таки він робитиме своє. Хуан стиснув широкі повні губи, випнув підборіддя і довгим поглядом окинув зелену землю, ніби хотів на сотні років запам’ятати її. Довго сидів нерухомий, як скелі навколо, поки його тінь не почала поволі коротшати.

Тоді він збіг униз, ковзаючи по схилу, перестрибуючи через уламки скель, як хлоп’я. З-під ніг у нього розліталося каміння, а гнідий, злякано форкнувши, одскочив, коли Хуан підбіг до нього. Очі у Моралеса сяяли. Як це добре — позбутися сумнівів.

Коли вій спустився, обідній час минув. І вожді вже чекали. Хуан глянув на вбивцю-воїна, який усе ще лежав так, як його кинули вранці. Тільки очі у нього були тепер широко розплющені і дивилися ніби з потойбічного світу.

В хижі сиділо до двадцяти вождів, вчетверо чи вп’ятеро більше, ніж звичайно, і це було тривожною ознакою. Такою ж ознакою була й молодість більшості вождів. Дикий Кінь був серед них найстаріший. Незважаючи на це, Моралес відчував себе впевнено. Він переконає їх!

Пошукавши очима спільників, на яких можна розраховувати, Хуан знайшов тільки двоє чи троє знайомих облич, але й ті здалися такими ж чужими, як і інші. Його зустріло вороже мовчання. Тільки Дикий Кінь привітно глянув на нього, та це був вияв давньої дружби; спільника в ньому він не мав. А для молодих воїнів, які знали його тільки з розмов, він був білий, гірше того — зрадник, індіянин, який став білим.

Нараду вів Дикий Кінь, і тому, що зібралися в його хижі, і тому, що він був найстаріший. Тільки-но Моралес сів поміж вождями, як Дикий Кінь підвівся. Він стояв прямо, тримаючи в руці знак свого сану — військову сокиру. Але на ньому ще був мирний одяг; накидка і на ногах обмотки. Та коли він скине їх, оголить торс, тоді вже буде пізно розмовляти про мир.

— Наші брати, пеуенчі, надіслали нам знак війни — вмочену у кров стрілу! — пролунав у хижі його голос. Він вирвав з одягу червону стрілу, щоб усі побачили її. — “Ми хочемо йти війною проти білих, які захопили нашу землю. Від гір до моря, з півночі на південь, стільки, як може проскакати вершник за п’ять днів, — вся ця земля має належати пеуенчам і молучам, як колись належала нашим батькам. Тому ми разом з вами нападемо на білих, на їхній форт і на їхні хати; разом ми переможемо і разом заберемо те, що належить нам”. Так сказали пеуенчі.

Дикий Кінь сів. У хатині запала сувора тиша. Відвертість, з якою він говорив перед солдатом форту про план нападу, вразила інших не менше, ніж Хуана. Спопелити форт і всі будинки білих. Яке безглуздя! Правда, огорожа форту була не дуже надійна, та й чотири невеликі гармати не могли протистояти добре озброєному ворогові. Але арауканці теж погано озброєні. Що могли вдіяти списи та дрючки проти гармат, навіть старих?

— Ти кажеш, щоб чули вуха ворога, — певдоволено зауважив літній вождь.

— Нехай знає, — заперечив Дикий Кінь. — Якщо арауканці підуть війною, вони зроблять це не як пічні злодії. Нехай знають усі білі. Це їм не допоможе.

Раптом схопився молодий воїн, нетерплячий, збуджений від бойового запалу. Він зірвав з себе накидку, і всі побачили: рішення вже прийняте — його тіло було розмальоване фарбою війни. Під блискучою темною шкірою напружилися м’язи.

— Як, ми дозволимо, щоб пеуенчі самі ішли війною? Невже наші діти колись тикатимуть на нас пальцями і казатимуть, що ми сиділи склавши руки і дивились, як інші боролися за звільнення нашої землі? Знаки сприятливі, шамани провіщають нам перемогу. Я — Гірський Орел. Я і мої люди — ми йдемо до пеуенчів.

Знову запала тиша. Всі чекали, що скаже Хуан, адже він завжди боронив мир. Моралес оглянув молоді суворі обличчя. Як добре розумів він їх. Колись і він думав так, як вони, говорив і діяв так, як тепер говорили і прагнули діяти вони. Йому довелося заплатити дорогою ціною, пережити таке, за що інші віддали життя. Чому ж кожен повинен збирати власний досвід? Чому лихо батьків не зробило синів розумними? Пеуенчі — неспокійний народ. Нікому ніколи не щастило втримати їх од війни. Молучам не слід об’єднуватись з ними заради себе самих.

— О, Гірський Орел, я вислухав тебе. — В голосі Хуана чулася насмішка. Треба словами перемогти цього вождя. — Скажи мені, скільки разів ти воював проти білих?

Гірський Орел, невдоволено буркнувши щось, похилив голову.

— Ти ще не вилазив із свого гнізда, а хвалишся, що перелетиш гори. Я воював проти білих. І бачив, як мало людей повернулося назад. Мертві тіла наших вкрили землю, а будинки білих вистояли. Я бачив також, що мир зробив Дикого Коня і його людей заможними.

— А потім твій мир з’їв його жінку! — вигукнув Гірський Орел.

— Ми покараємо обох білих, які продавали в стійбищі вогняну воду. Солдати карають кожного, хто йде проти закону.

— У твого закону два обличчя, — глузував Гірський Орел. — Добре до білих і суворе до нас. Скажи, що зроблять з ними.

Хуан махнув рукою. На цьому питанні він міг послизнутись, їм не втягнути його в розмову про це.

— Ми теревенимо, як старі баби. Білі сильні. Якщо ви підете проти форту, то доведеться вашим жінкам закрити свої обличчя і співати жалібні пісні. Краще вчіться у білих, і ви станете дужі, як вони, і ви ніколи не воюватимете.

Гірський Орел презирливо скривився.

— Робота на полі — це жіноча справа. Вона забирає силу у рук і очей. Білим тоді легко буде подолати нас.

Розмовляти з ним далі не було сенсу, і Хуан повернувся до Дикого Коня.

— Скажи, ти хочеш, щоб загинуло все плем’я через те, що загинула твоя дружина? Чи розумний пастух кидає всю отару пумі, яка розідрала одну вівцю?

— Моє серце повне горя, — похитав головою вождь, — бо погасло сонце мого життя. Воно волає помсти, але тепер йдеться про більше. Ти знаєш не все. Молучі, а тим більше пеуенчі, не тому балакають про війну, що в моїй хижі сталося вбивство. Ми бачимо, що в країну приходить все більше білих, чуємо, що вони будують нові залізні дороги, щоб привозити сюди ще і ще поселенців. Вони женуть свою худобу на наші пасовиська. Мине небагато років, і вони почнуть заганяти нас все далі в гори. Для наших отар лишиться мало пасовиськ, нам ніде буде полювати. Твоя правда, білі дужі, у них багато зброї. А що коли й ми добудемо зброю? Якщо знайдуться білі, які допоможуть нам спалити форт і прогнати поселенців?

— Які білі? Той, хто обіцяє таке, бреше!

Дикий Кінь уважно подивився на Моралеса.

— Скажу тобі, скільки можу. Прийшов Білий Король. Він поведе арауканців на війну і привезе допомогу через море.

Хуан опанував себе. Не можна, щоб помітили, як злякали його ці слова. Іноді у нього виникала думка, що якийсь білий перебіжить до індіян і заподіє лиха.

— Хто знає того Короля? — презирливо спитав Моралес. — Хто розмовляв з ним?

— Він живе у пеуенчів. Це — найголовніший вождь у них.

Хуан відчував, як стукає кров у скронях; багато пар очей не відривалися від його обличчя. Він розгубився.

— Білі солдати не раз обіцяли захищати нашу землю, — сказав вождь, що сидів поряд з Диким Конем, — і щоразу брехали. Білий Король дає нам зброю, щоб ми самі обороняли наші пасовиська і наші угіддя від полювання.

І цей відстоював війну, хоча був уже немолодий.

Хуан гарячково думав. Хто цей Білий Король? Що криється за його словами? Треба виграти час. Тепер це — найважливіше. Виграти час! Якщо молучі ще кілька тижнів не покинуть своїх стійбищ, пожежу, можливо, пощастить погасити.

— Хто бачив зброю, яку хоче дати вам Білий Король?

Відповіддю йому було недобре мовчання.

— Він обіцяв нам, — нарешті відповів Гірський Орел.

— Звідки він візьме її? Ви кажете, що білі солдати обдурювали вас. Ця людина теж біла. І я, молуч, людина вашого племені, запевняю: ви не одержите ніякої зброї. Вам не бачити більше ваших хиж, якщо розпочнете війну.

Слова Хуана подіяли. Він помітив це по їхніх обличчях. Глянув на Дикого Коня, сподіваючись, що той теж закличе до розуму, однак Дикий Кінь мовчав. Смерть дружини гнітила його.