Чорний вовк

Всі Лізині щенята мали мужнє серце і щирий чесний погляд. Уміли пристрасно любити і ненавидіти. Але більше любити, ніж ненавидіти, бо ніколи їх не били, ніхто ніколи не давав їм досі прочухана… Вони ображено опускали очі, коли чули «фу», і, навпаки, нашорошували вуха і радісно метляли хвостами, коли чули похвалу.

Робі саме вовтузився з поводком, який йому дуже не подобався. Коли є нашийник і поводок, не можна кинутися за джмелем або налякати дурненького горобця. Робі не зносив обмежень особистої свободи. Він спробував на поводку всі свої зуби — од кутніх до різців та іклів, але домігся лише того, що в роті у нього було повно волосків од конопляного мотузка і огидний смак олії, якою був змащений поводок. Робі форкав, плювався, мотав головою, та не здавався. Левине серце!

Ліза якийсь час дивилася на нього. Її бавило це. «Я теж так робила колись, як була цуценям, — думала вона. — Так завжди буває, ітерш ніж собака звикне до тих-от штук на шиї».

Потім вона згадала, що колись після того, як гризла конопляну мотузку, в неї дуже болів живіт. «Кинь це, шелегейдику!» — загарчала на нього Ліза.

Робі заскімлив, що доведеться терпіти, але, оскільки наказала мудра мати, облишив поводок, кілька разів одфоркнувся — фе, яке несмачне, консерви значно смачніші, — поклав голову між лапами і сумно дивився на білий світ, примирившись з усім навколо себе, особливо з тим товстим великим солдатом, котрий носив йому їжу.

Того дня приїхав батальйонний інструктор Стогончік для атестації собак…

Напередодні надпоручик Томічек був у лікарні у єфрейтора Кучери.

— Мені дуже шкода, що так сталося, друже, — сказав Томічек.

Кучера підвівся на ліжку. Рана у нього вже не боліла.

— Я тут не в армії, — сказав він сердито.

— І тут ви все одно в армії. І компліментів од мене не почуєте. Ви знаєте, що я чоловік твердий. Так. Тої ночі ви знову йшли випити, правда?

— Ішов, — кивнув єфрейтор.

— От бачите, — сказав надпоручик. — А ви ще сподіваєтесь на співчуття.

Кучера тяжко зітхнув і знову ліг.

— Є люди, — сказав він напружено, — які через кохання стріляються.

— Є! Дурні! — кивнув надпоручик. — Якби хтось мені сказав, що хоче застрелитися через кохання, я б власноручно зарядив йому пістолет. Нормальна людина радіє життю, навіть коли в неї щось трапляється, коли вона зустрічає підступність абощо. І нормальний мужчина не п’є через те, що його покинула дівчина. У всякому разі, солдат моєї роти цього ніколи не зробить. Я вам так оце кажу тому, що ви вже не в нас. Лізи ви вже не матимете. Вам, молодим людям, треба інколи грубо давати по пиці.

І він вийшов.

Того дня нагору до канцелярії застави було викликано товстого Штенцла. І черговий, що його викликав, одразу ж накинувся на нього:

— Кажуть, ти з’їв капітанову вечерю, га?

— Боже збав! — вдарив себе в груди Штенцл, напружуючи пам’ять.

А капітан Гаєк дивився у вікно, щоб не розсміятись, як солдат Штенцл марно намагався стояти по команді струнко. Потім капітан дуже серйозно сказав:

— Ви зробили, товаришу солдат, усе можливе для того, щоб зіпсувати Лізиних цуценят!

— Ой леле! — вирвалось у Штенцла. — Та я ж нічого не…

— Ви зробили все. Цуценята погладшали, бо діставали подвійну порцію їжі. Одну офіційну, другу од вас. І я ще не певен, що ви не годували їх уночі. Погладшали так, що згори не біжать, а котяться.

— Вони були голодні, — вперто сказав Штенцл.

— Ви просто симпатизуєте кожному голодному, — кивнув капітан.

Штенцл похитав головою. Він ладен був за цуценят віддати свою шкіру на барабан. Голос його лунав сердито, і капітан підвів голову, бо Штенцл завжди був дуже поштивий. Якщо він і дозволив собі такий тон, то тільки тому, що йшлося не про нього, а про цуценят. Капітан зрозумів це.

— Але все-таки є наказ, — натякнув Гаєк.

— Цуценята не читають наказів, товаришу капітан. Якщо хтось весь час їсть, це означає, що він голодний. Коли хтось росте, він голодний.

— Ви, однак, не ростете, — здивувався капітан. — А ви… пробачте, їсте по шістдесят кнедликів і, якби вас не стримували, їли б ще.

— Я — це зовсім інше, — почервонів Штенцл. Потім ображено виструнчився. — Я ж не щеня.

— Ні, звичайно. Але зараз ідеться не про вас. Ви ввели в оману ветеринара. Він винайшов якийсь поживний препарат для щенят і тепер думає, що Лізині цуцики погладшали від препарату. Цуценята от-от луснуть. Підполковник їздить по гарнізону і всюди розказує про чудесний ефект свого винаходу, вважає препарат своїм великим успіхом, а тим часом усе це обман. Просто ви підірвали його авторитет. Якщо я йому про це скажу, він вам таке зробить, що ви почорнієте.

— Але, — «пампушка» Штенцл проковтнув слину, — ви ж йому, мабуть, не скажете, товаришу капітан. Нащо псувати людині радість, га? — довірливо спитав він.

Капітан Гаєк одвернувся до вікна.

Солдат Штенцл розпачливо тупцявся на місці і скидався на ведмедя.

Надпоручик Томічек загримів:

— Чорт забирай! Я б вас ударив, якби можна було…

Далі Штенцл почув такі слова, що на носі в нього виступили крапельки поту.

— Штенцл, прошу вас, ради бога, — змінив нарешті тон надпоручик. — Це ж не жарти. Як «фігурант» ви ж непридатний. Будь-який пес під час тренувань уже ніщо, коли кинеться й побачить, що це ви. Він краще погодиться, щоб у нього випали зуби, ніж укусить вас!

— А навіщо їм мене кусати! Я їх ніколи не кривдив, — здивувався «пампушка» Штенцл.

— О боже! — Томічек схопився за голову і з огидою мовив, обернувшись до капітана: — Мені ще бракувало, щоб Дракон, замість мертвої хватки, почав метляти хвостом, коли на змаганнях йому випаде вистежувати оцей нещасний «номер».

— Так то ж… з вашого дозволу… просто… — почав Штенцл, радісно усміхаючись, — просто мене собаки люблять.

— Це нікому не потрібно! — загримів надпоручик. — Собаки повинні любити тільки своїх провідників.

Штенцл хитав головою. Цього він не розумів. Хіба можна примусити тварин, щоб вони нікого не любили? Так не можна робити, і ніколи не може бути такого наказу. Ніхто в світі не може наказати, щоб навмисне завдавали шкоди собакам. А якщо є такий наказ, то він поганий.

Капітан підвівся. Жовна на вилицях у нього ще сіпались, але він опанував себе.

Було шість годин ранку, і батальйонний інструктор уже дві години працював. Він під’їхав до застави і скочив з машини.

— Солдат Штенцл, прийміть Лізу! — суворо звернувся він до Штенцла.

Той заціпенів.

Надпоручик Томічек теж здивовано підвів голову. Хоча вчора він сказав єфрейтору Кучері, що відберуть у нього собаку, але цього надпоручик собі не уявляв, незважаючи на те, що колись уже був подібний випадок.

— Звичайно, — обернувся капітан до обох. — Лізин провідник у лікарні, і ми не можемо так довго держати собаку без діла. А я помітив, що товариша Штенцла Ліза терпить. Гм, завдяки отому позачерговому годуванню.

Штенцл через силу пробурмотів:

— І це… І під час атестації?

— Так.

Штенцл знову почав ворожити на пальцях, але потім дійшов висновку, що то нічого не дає. «Вони вигадали це, щоб добити мене. До цього йдеться»!

Він збентежено оддав честь і вийшов.

«Пампушка» Штенцл прямував до Лізиної будки. Всі собаки вже були надворі. Провідники вели їх на коротких поводках на старт. Ліза стояла на задніх лапах, передніми б’ючи у дротяну сітку дверцят. Вона знала, що скоро щось тут у них робитиметься, і не розуміла, чому це не йде до неї провідник. Вона повинна бути з усіма. Ліза не забувала свого провідника, і їй було тоскно, що він так довго не приходить. Правда, коли вона бачила його востаннє, то був уже зовсім інший, не її провідник. Він ішов поруч якийсь бездушний, Ліза не відчувала його, не чула його голосу, він навіть не спромігся погладити її. Проте цуценята забирали в Лізи так багато часу, що сумувати за хазяїном не було коли.

Солдата, який одчиняв саме будку і щось при цьому бурмотів, Ліза терпіла, але серйозно до нього не ставилась. Її трохи дивувало, що він надівав на неї нашийник і поводок. Трусила головою.