Страница 42 из 56
— Жах, — повторив підполковник. — Я вже тобі колись казав. «Пампушка» Штенцл стояв струнко. В усякому разі, так йому здавалося. Формально йому нічого було закинути, але з військової точки зору то була неможлива постава, всюди в нього щось випирало, перекособочувалося; ке можна було точно сказати, що й де, але вся постать була напрочуд незграбна.
— Мені весь час кажуть це, товаришу підполковник, — привітно мовив Штенцл, трохи повагався й додав: —А що я маю робити, як вони часто кажуть правду.
Підполковник уже минав Штенцла, але щирість солдата вразила його, і він спинився.
— Та ніде не написано, що ви не можете бути кориснішим за якогось піжона. Ану-бо, солдате, дістань мені десь добрячого кийка, щоб я міг на нього спертися і він не поламався. Я думаю, ми з тобою важимо однаково…
— Дев’яносто дев’ять з половиною, — швидко відповів Штенцл. — А кийок — ось. — Він сунув руку за лавку і витяг звідти здоровенного сукуватого ціпка. — Учора його тут лісничий залишив.
— Як відслужимо, солдате, то якось зберемося та зап’ємо оті твої сьогоднішні прикрощі. Слово честі, зап’ємо. А зараз — ні. Хоча б тому, що алкоголь дуже шкодить молодим людям.
Підполковник ішов помалу, важко спираючись на ціпок.
— Трудно з цим «солдатом, — зітхнув капітан.
— З офіцерами теж трудно, якщо вони неспроможні вплинути на такого солдата, — засміявся підполковник. — Прекрасний солдат, який може, коли треба, допомогти своєму командирові.
Вони мовчки йшли лісом. Земля була м’яка, напоєна нічним дощем і ранковим туманом. Але тепер світило сонце.
— Я ж казав, що сьогодні буде теплий день, — мовив капітан.
— То нічого не значить, — махнув рукою підполковник. — Тепер на погоду не можна покластися.
Високо над ними, у густих холодних кронах сосон, гуляв вітер. Будівлі застави розсипалися на схилі видолинка. Схил з правого боку заріс лісом, не звичайним, а дуже загадковим. Із спостережних веж його наскрізь не проглянеш. Що не кущ, що не стовбур, дерева чи просто собі пучечок трави, то якась пастка, — нічому там не можна було вірити.
Десь ступиш, а раптом зовсім в іншому місці летить ракета, про яку й гадки не мав. А потім враз тиха, чорна, нечутна тінь собаки…
Тільки дурень міг одважитись пробратися через цей ліс.
Підполковник усе те знав. Зупинився і вказав ціпком на зовсім невинний кущ.
— А ви що, товаришу капітан, вважаєте, що вони там, по той бік, нічого не знають про наші застережні засоби?
— Я ніколи не недооцінював той бік, — усміхнувся капітан.
— Правильно, — кивнув підполковник. — Коли б та жінка належала до організації Гелена, її поінформували б. А виходить, що її не попередили. Чи, може, вона не збиралася заходити сюди?
У долині протікав струмок. Ще вчора води в ньому було зовсім мало, а після сьогоднішнього нічного дощу вода піднялася.
— Я весь час думаю про цей потік, — сказав підполковник. — Зранку він не дає мені спокою. Просто причарував мене.
— Тут повно форелі, — усміхнувся капітан.
Підполковник спирався на сукуватий патик і щоразу, коли спотикався, кривився від болю.
— Це вам не жарт — пошкоджене коліно. У гестапо мені розбили чашечку. У Будейовицях. І відтоді, як така погода… І взагалі мушу сказати, що я вже старий непотріб, — бурмотів підполковник.
— Не розумію, чому ви не довіряєте цьому потокові? — знизав плечима капітан Гаєк.
— Ну, ти-то, звичайно, знаєш, хитрюга! — усміхнувся підполковник. — Але… ви, товаришу, хочете, щоб я скоріше розкрив свої карти. Цей потік міг бути єдиним шляхом підходу для досвідченого ворога. У вас дуже хитрий батальйонний інструктор Стогончік. Так-так. Він розуміється на собаках. Я його собак образив. Це моя помилка. І я бачив по його очах, що він мені це днями доведе. Тисну йому руку. Треба звернути пильну увагу на потік. Ми відкинемо всіх звичайних людей і будемо шукати таких, хто вміє добре мислити.
Підполковник глянув на сонце і подумав, що це тільки перша фаза. Друга буде значно важча — стежити за людьми. І ще він подумав, що, мабуть, тепер саме час іти йому на пенсію. Лежати в теплій хвойній ванні, простягнувши ноги, і вигрівати коліно. «Але вони не пустять мене на пенсію і матимуть рацію».
— Добрий мені старий непотріб! — вигукнув капітан. — Для вашого життя роботи вистачить.
— Синку, — підполковник зупинився, спершись на патик. — Я розумію, що у вас теж багато, свого клопоту. Але кому в житті його не вистачає? Хіба що… комахам…
Внизу, за лісовою дорогою, захаращеною камінням і спиляними деревами, неподалік від потоку стояв будинок.
— Це той будинок? — спитав підполковник.
— Так. Я думав, що ви хотіли саме в цьому напрямку…
— Я не мав на увазі жодного напрямку, капітане. Якби ви мені сказали, що там лисяча нора, я все одно ішов би сюди. Просто щоб просвіжити голову. Огидне те пійло, я вам скажу!
— Тут живуть Грюнфельди. Густл Грюнфельд, якщо пригадуєте.
— Цікаво. Не пам’ятаю щось цього будинку.
— Трохи далі Гартман.
— Німці, чи що?
— Німецькі сім’ї, — кивнув капітан.
— Ага, тому ви мене сюди й ведете. Мене не цікавлять німецькі сім’ї. Прізвищ їхніх я не пам’ятаю. Склероз. Ну що ж, коли ти примушуєш мене думати, то я повинен думати. То що — вони всі живуть біля потоку?
— Майже всі.
— Чому?
— Це цілком природно. Німці ті колись працювали ткачами і склярами. А люди цих професій оселяються біля води.
— Голодні професії. Люди осідали біля води, щоб мати змогу ловити форель. Що далі, то менше подобається мені цей потік.
— Чому?
— Лероунек… Якесь кумедне прізвище. Тільки ви йому, будь ласка, не передавайте, що я так сказав. Я звернув увагу на того малого надпоручика там, де стріляли у вашого єфрейтора. Дуже кмітливий хлопець. Він сказав мені там, нагорі, що на деяких каменях у потоці стерто мох, чи що там на них росте… А п’явок і сліду нема. Лероунка не можна недооцінювати. І потім, хто б це в таку погоду бовтався у воді!
Капітан покрутив головою. На такі мікроскопічні деталі він не звернув уваги.
— Я чекав, що хтось із вас спитає про єфрейтора Краткого, — сухо сказав капітан.
— Це стосується справи? — звів на нього очі підполковник.
— Можливо. Останнім часом вони з Кучерою сварилися. Через дівчину.
— А хай господь милує! — зітхнув підполковник. — То тільки в детективах так буває.
— Не хочете зайти до Грюнфельдів? — швидко спитав капітан, бо й самому було соромно за свої слова.
— Не хочу ні до кого заходити. Просто хочу провітритися. Послухати, що розкаже мені цей край. А чому саме до Грюнфельдів? Ви їх підозрюєте?
— Я нікого не підозрюю. Не маю підстав. І я перший сказав, що спільника не існує, а ви мені заперечили. Повірте, товаришу підполковник, люди тут дуже чесні. І взагалі національність не має значення.
— Правда. Не має. Людська чесність не зумовлена національністю. І тут і там є добрі люди. І покидьки теж. Мало б так бути з усіма людськими якостями.
Підполковник зупинився біля маленького джерела і якусь хвилю задумано дивився на нього. Очі його потеплішали.
— Це воно, — сказав нарешті підполковник. — Так. Будинки я пам’ятаю погано, але це джерело добре врізалося в пам’ять.
Хвилину помовчали.
— Я тікав тоді з Маутхаузена. Звичайно, краще б вам розповів Мілан Яриш, що таке Маутхаузен. Але він вам не розкаже, бо дуже скромний хлопець. Тікав я саме через ці місця. Якимось дивом мені вдалося проскочити. Отут я лежав і пив воду. А зовсім поруч сиділи й снідали лісоруби. Авжеж, німці. Та в мене вже не було сили навіть сховатися. «Ну, кажу собі, Емане, тепер тобі кінець. Тому що всі німці — свині. Приб’ють зразу ж». Але вони кинули мені окраєць хліба і втекли. Звичайно, вони боялися. Чехи тоді теж дуже боялись. Який то був смачний хліб! Не такий, як нам давали, — з тирси… Я і зараз відчуваю в роті смак того хліба, такий він був солодкий. Ніколи потім у житті я не їв такого доброго хліба.
Капітан кивнув. Розповідь підполковника потішила його, бо він любив цей край.