Чорний вовк

Підполковник нервово одсунув карту, на якій поручик накреслив повно кружечків і чисел.

— Траєкторія пострілу?

— Ви ж знаєте, — здвигнув. плечима поручик. — Навіть поранений нічого не знає. Він саме посковзнувся на камені…

— Так. На цьому камені, — показав підполковник.

— …. похитнувся, щоб утримати рівновагу. І саме в цю мить його вразила куля.

— Він чув постріл?

— Ні.

— Це точно Лонг Райфл, — мовив поручик. — Такий звук, наче зламалася гілка. Не більше.

Підполковник підвищив голос:

— Не грайтеся зі мною в піжмурки, товариші.

Всі подивилися на нього здивовано. Ніхто не хотів гратися з ним у піжмурки.

— Відстань? — коротко спитав він.

— Важко сказати. Лікар вважає, що метрів триста-чотириста. Консультант по зброї твердить теж щось приблизно таке.

— Що це за «щось приблизно таке»?

— У нас тією зброєю не користуються, — завагався поручик.

— А де нею користуються?

— Там… по той бік кордону. Там повно браконьєрів, вони мають таку рушницю, бо вона тиха.

—. Так, триста метрів, — сказав підполковник і подивився на русло потоку, що виблискувало крізь імлу.

— На спостережній вежі стояв єфрейтор Краус, але й він нічого не чув. Був якраз сильний вітер. Якщо хтось стріляв з того боку, так звідти буде метрів вісімсот.

— Тисяча сто метрів! — сердито поправив його підполковник. — А ви вже певні, товариші, — невесело засміявся він, — що стріляли з того боку кордону?

— І на такій відстані можна вбити людину з Лонг Райфла.

— Експертиза щось допомогла?

— Близько трьохсот метрів. Це попередньо. Зараз вони досліджують.

Підполковник присів і подивився на прикордонний дріт метрів за п’ятдесят від них.

— Якби ми могли зачепитися за цю версію, було б дуже для нас зручно, — сказав він.

— Уже ж кілька разів нас з того боку обстрілювали, — наважився заперечити поручик. — І потім, собаки…

— Постріли з того боку — давня пісня. — Підполковник похитав головою. — Сподіваюсь, що потроху це стане скоро історією. Хоча реваншисти й не дають спокою. А собаки…

Собаки скавучали і рвалися з поводків. Принц і Дракон бігали вільно, але не брали сліду, а навпаки, ганяли якось безладно. Однак Принц раз у раз підбігав до потоку і нюхав повітря.

— От бачите, — докірливо звернувся підполковник до прапорщика Стогончіка. — Ваші собаки! А ви ж батальйонний інструктор.

Прапорщик був злий як сто чортів.

— Вони ще все зроблять, — промовив уголос.

— Коли рак свисне! На той час ми самі все зробимо. Одведіть їх!

Батальйонний інструктор сердито стулив губи. На його вилицях заходили жовна. Він дав наказ провідникам.

Підполковник помічав усе на світі.

— Товаришу прапорщик, — мовив він.

— Слухаюсь!

— Вам щось не сподобалося в моїх словах?

Інструктор мовчав. Не тому, що боявся командира, бо чини й посади його не цікавили, поки йшлося про виховання собак. Авторитетом був для нього хіба що майор Гартл з Праги, який по-справжньому любив собак і завжди знав, що говорив. Але не ці командири.

— Я про собак нічого поганого не думав, — щиро мовив підполковник. — Я розумію, що ви не можете від них вимагати стільки, як від людини.

— Я від них вимагаю ще більше, — усміхнувся батальйонний інструктор. — Хіба люди можуть зрівнятися з ними слухом, нюхом, зором?

— А розумом?

— Так не можна говорити, — розпачливо закліпав очима Стогончік. — Все-таки деякі наші собаки справді мислять.

— Ви просто засліплені любов’ю до собак, — засміявся підполковник.

— Можливо, — погодився Стогончік. — Але я не фантазую. На моєму рахунку п’ятнадцять затримань, а без собак я мав би хіба що два. Власне, мене б уже й живого не було.

Я б їх сьогодні виправдав, товаришу підполковник. Така жахлива погода… У мене враження… — Він не доказав.

Підполковник уже не слухав його. Чи, може, Стогончіку здалося. Але до підполковника недбало сказані чи недоказані слова часто доходили трохи пізніше, оскільки він мусив весь час вислуховувати все нові й нові донесення.

Батальйонний інструктор уже йшов кам’янистою дорогою, коли раптом ззаду почувся голос підполковника:

— Так яке у вас враження?

Стогончік повернувся. То був хитрий молодик. Він був словак, але так довго жив у Чехії, що навіть по тому м’якому «ель» ніхто б не признав у ньому словака.

Що це був хтось звідси, — задумано мовив він.

Кілька офіцерів підійшли ближче — всіх завжди цікавила думка Стогончіка. Незважаючи на те, що інструктор був порівняно молодий, він — один з найкращих слідопитів і знавців краю. Стогончік звик вирішувати завдання самостійно і, як правило, успішно.

— Чому? — запитав підполковник.

— Скажімо, знав дозори і коли вони міняються — це точно. В усякому разі, жоден начальник застави не заперечить, що в цьому є певна ймовірність. І вибрав таку негоду, коли його собаки не виявлять. Якщо мав на меті вбивство певної людини, в даному випадку єфрейтора Кучери, так він знав, що кілька разів на тиждень, як правило, увечері, той ішов із застави…. Я гадаю, що це не був випадковий постріл через кордон.

Підполковник ствердно похитав головою. Від тої миті, як вийшов з машини, його не залишала думка про зв’язок цієї події із недавнім убивством.

— Та жінка тоді до когось бігла, — промовив раптом підполковник. — І не тільки це, — вів далі. — Вона не думала повертатися назад тією самою дорогою. Жінка мусила мати якусь альтернативу, але альтернатива без допомоги сторонньої особи виключалася. Я не думаю, що жінка хотіла щось пронести сюди. Вона б тоді не вибрала такий авантюрний і небезпечний шлях. Нічого вона й не несла. Можливо, повинна була комусь передати щось усно. Тут військовий район. Можливо, хотіла когось тут ліквідувати і знала, що діє напевно. Ну що ж, — він потер закляклі руки, — їдьмо на заставу.

Офіцери сіли в машину і поїхали. На місці злочину лишилося кілька членів оперативної групи.

Якимось чудом усі офіцери втиснулися до маленької канцелярії застави. Тільки тепер підполковник прийняв свої таблетки.

Штенцл, який уже мав від надпоручика зауваження за те, що погано вчора лягав на землю («Така дурниця, панове! Якби була небезпека, я б розплескався на землі, як жаба, а чого, скажіть, мучитися даремно, га?»), закам’янів біля дверей, бо сьогодні чергував («Авжеж, усе мусить на мені окотитися. Як приїздить начальство, то мене завжди випихають наперед, бо в них, як правило, поганий настрій, і ніхто мене не жаліє. Я повинен захищати честь застави! Аякже! Тільки я!»).

— Затопити? — спитав він офіцерів.

— Так, затопіть, — кивнув капітан Гаєк. — І чаю! Скажіть на кухні — море чаю!

— Буде зроблено! Море чаю.

— І тільки? — пробурмотів підполковник і підозріливо глянув на капітана. — У мене так змерзло коліно, треба помазати, розтерти.

— Тобто… — Капітан вдарив кулаком по столу. Потім ще раз. — Треба двічі. Тоді одкриється нижня шухляда. Якщо дозволите, товаришу підполков….

— У такому випадку завжди.

— Звичайно, це суворо заборонено, — сказав капітан, витягаючи з нижньої шухляди пляшку. — Якась лавровиця…

— До чаю пасує, — кивнув підполковник. — Заборону відміняю. На кордоні неспокійно. А на війні ми пересвідчилися, що горілка — не тільки прокляття людства. Часто вона допомагала, тішила. Особливо, як я попав до їхнього концтабору. — Підполковник кивнув головою до вікна, що виходило на південь. — Я переконався, який це скарб… Тільки її там не було…

— Але зараз немає війни і це не горілка, — засміявся надпоручик і несподівано вигукнув — Так що там з чаєм? «Пампушка» Штенцл стояв у дверях і втягував носом повітря.

— Тобі теж хочеться? — засміявся підполковник.

— Я чергую, — одвернувся Штенцл.

— Так чергуй і не примазуйся тут!

Підполковник випив і здригнувся.

— Хто це виробляє? — спитав він капітана.

Капітан Гаєк знизав плечима.

— Розумію! На це існує певний параграф. Але ж міцна, проклята! Так, до речі, я трохи аналізував деякі спроби перейти кордон. Цікавили мене виключно випадки, коли намагалися проникнути до прикордонної смуги громадяни не нашої країни і не з того боку кордону, а з нашого. Протягом останніх десяти років зробив спробу перейти кордон з нашої території в районі Залізної Руди якийсь Фріц Баєр. Західнонімецький громадянин, що приїхав до нас як торговий експерт. Було проведено слідство, нічого особливого не виявлено. Його батьків колись виселили від нас, і він хотів — бачите, яка сентиментальність — подивитися на свою батьківщину. Не лишилося нічого іншого, як повірити йому… Гей, надпоручику, обережніше з пляшкою!