Чорний вовк

Молодший сержант на вежі охороняв кордон.

Звідси майже не видно закруту ріки, але його було добре видно із спостережного пункту над заставою. Звичайно, коли зовсім посутеніє, той спостережний пункт не допоможе — там немає прожекторів. Та це не значить, що кордон залишиться без охорони, його, як і раніше, стерегтимуть наші мужні бійці. Адже і в глибокому тилу є військові об’єкти, де цивільним нема чого робити і куди намагаються пролізти шкідники.

Здається, що ті гори навпроти, порослі смереками, соснами і листяними деревами; луки, на яких так само, як і тут, світиться опівночі грибниця і водять русалки свої чарівні хороводи; та долина внизу, сповнена милого дзижчання сонних бджіл і джмелів, — що все це одна земля.

Та посеред долини тече річка, а за нею проходить кордон. Ближче Сюди, до спостережного пункту, — нічийна земля, тобто широка смуга нашої землі, куди не сміє ступити ніхто, крім прикордонників із застави.

Незрозуміло навіть, навіщо це людям потрібно? Чого вони псують одне одному життя?

Якби на цій нічийній землі пішли якось у танець молоді люди з усього світу, люди, які хочуть кохання і не хочуть ядерної зброї, — впали б і ті невинні прикордонні стовпи, які колись тут були, а не те що дротяна загорожа!

Та насправді становище значно складніше. І тільки сп’яніла від чарівної природи, романтична і страшенно наївна людина може вважати, що цей дріт, який здається тут таким чужим, — не потрібен.

«У-а-а-а-у!» — ще здалеку привітав він Лізу.

Власне, було не так і далеко. Широка смуга землі і звивиста річка. Та в таку спеку вона навіть перестала бути річкою. Здавалося, що вода в ній стоїть. Форель піднялась у верхів’я, — річка починалася там, у чужій, але так само прекрасній землі.

Пес ішов біля ноги свого хазяїна на тому березі річки, часом переганяючи його, часом відстаючи від нього. «Вихований він просто неможливо», — подумала Ліза зневажливо. Але не подивилась туди — не хотіла компрометувати себе.

До тої хвилини, коли він так нечемно і грубо привітав її, Ліза йшла точно за статутом — лопатка її лівої ноги була на одному рівні з коліном провідника. Поводок, що за нього тримався хазяїн, якого, до речі, вона дуже любила, провисав дугою.

Ліза йшла б і без повідка, могли б його спокійно зняти, але ж вони цього не зроблять, хай і найкращим буде вона слідопитом і сторожем. Все одно вона — самиця, а вони недооцінюють самиць, хоч добре знають, що кожна з них уже в два місяці знає більше, ніж пес у три.

— Що тобі? — Провідник лагідно поторгав за поводок.

Ліза непокірливо трусила головою і ображено поглядала кудись убік. Іншим разом вона неодмінно подивилася б на нього і заметляла б хвостом.

Вона й сама знала — з нею щось коїться, та своїм собачим розумом ніяк не могла збагнути, що саме.

Звичайно, якби так недбало посмів її привітати вовкодав Принц (згадала про нього — і дужче забилося серце… Та він би й не наважився на таке нетактовне вітання, тим більше під час обходу, коли не можна допускати зайвих балачок… А взагалі, звичайно, поза службою, Принц був здатний збити з ніг свого провідника, аби тільки гаряче привітати її) або вовкодав Дракон з сивими лапами — все було б гаразд, відповіла б щось таке, як: «Ідіть геть, я на службі!» А хазяїн за це ласкаво поплескав би її по грудях. Вона не була певна, що саме так відповіла б Принцу, та все одно її хазяїн не повинен був би на неї сердитись, бо Принц, зрештою, був красенем, і важко перед ним встояти, коли в жилах тече гаряча кров.

Проте і Принц, і Дракон з сивими лапами живуть по цей бік кордону.

А той — великий, дужий, чорний як ніч і, треба сказати, набагато вродливіший за Принца (вона впевнилася в цьому, кинувши на нього блискавичний погляд, але удаючи, що дивиться кудись в кущі) — той, у кого очі світяться таким гарячим полум’ям, що в неї температура, певно, з нормальних тридцяти дев’яти градусів підскочила до сорока одного, той живе за дротом!

Провідник зупинився і повернувся до стрільця. Ліза повинна була оббігти його й опинитися знову коло лівої ноги, та цей дикун з-за кордону так схвилював її, що вона посковзнулась і ткнулася мордою у вологу землю.

Провідник сердито смикнув за поводок, бо не любив, коли вона робила дурниці. Поводок натягнувся, послабшав і знову натягнувся, попавши їй між ноги.

— Дурієш, чи що? — здивувався провідник.

— З сучкою завжди так, — презирливо промовив стрілець.

— Все одно я б Лізу на пса не проміняв.

— Звичайно, ти ж з тих, що проливають сльози, коли, демобілізовуючись, прощаються зі своїми собаками, еге ж?

— Дивуйся скільки хочеш, а, як на мене, самиця краща від самця.

Стрілець заговорив серйозніше:

— А я знав пса, який мало не вмер від горя, коли його провідника демобілізували.

Ліза прислухалася до їхньої розмови і боязко, крадькома поглядала на свого хазяїна.

Ні, вони, здається, балакають про щось інше, — заспокоїлася вона. Хазяїн, певно, не звернув уваги на те грубе «у-а-а-у».

Стрілець підбив ногою камінчик.

— А Індрі дали пса, уявляєш собі?

— Так, жаль його, — похмуро кивнув провідник. Він скоса глянув на собаку, вибравши мить, коли Ліза не могла помітити цього погляду. Доводилося водночас спостерігати кордон, слухати стрільця — Пепіка Краткого — і стежити за кожним рухом свого собаки.

— Якось дивно поводиться, — мовив провідник, звертаючись до стрільця і думаючи про Лізу. Усміхнувся, згадавши раптом поетичний образ: коли відлітають дикі гуси, серця всіх жінок стають легкими. «А тобі, чорна дамо з гарему, — подумав, — не треба, щоб відлітали ніякі гуси. У тебе взагалі дуже легке серце». — То йому дали Цезаря? — спитав.

— Цезаря, — кивнув стрілець. — Як у пекло вскочив. Цезарю вже шість років, він змінив трьох провідників. Забагато для одного собаки, чи не так?

— Забагато, — погодився провідник.

— Тепер Цезар думає, що він провідник, а Індра — пес. А Індра ж трохи той, ти ж знаєш.

— Знаю, та взагалі він хороший хлопець. Надпоручик дав йому Цезаря, звичайно, тільки тому, що знає, який Індра чутливий.

— А тепер Цезар водить Індру. А не Індра Цезаря. Цезар зупиниться в якому-небудь місці, точно за наказом, де Індра, як правило, не зупиняється, бо забуває, — і тоді Цезар починає лютувати і гавкати на нього. Їй-богу, прапорщик Стогончік так не навчить, як Цезар Індру. Вчора він його просто покусав. Я сам бачив синці.

— Я таки не хотів би, щоб у мене був пес, — визнав провідник і знову скоса поглянув на свою чорну вовчицю. «З тобою теж погані жарти, — подумав він. — За тобою потрібен нагляд. Через тебе я вже два місяці не був у місті, хоч записку про звільнення можу дістати, коли тільки забажаю. Зовсім ти, дівко, сором втратила».

— Слухай, а ти Гасліка знаєш?

— Аякже. Молодший сержант. Чудовий прикордонник, — кивнув провідник.

— Так, він не раз відзначився, та все одно, знаєш, як його осоромив собака…

— Чекай! — прошепотів раптом провідник і простяг руку долонею до землі.

Ліза вмить лягла і нашорошила вуха. Стрілець замовк, допитливо оглянув кордон.

Дозорець з вежі махнув їм рукою: все гаразд. І показав підборіддям у напрямку межі, де сидів замислений лісоруб. Хвилину тому у нього ковзнула по схилу нога і зрушила з місця камінь. А тут, на кордоні, будь-який шум відразу ж привертає увагу.

Лісоруб засміявся — він згадав Брута…

Брут був лев. «Там колись починалася наша любов», — згадував лісоруб. І вже не бачив ні модрин, ні річки — перед ним знову був круглий манеж. Він знову чув у повітрі запах канатів і тирси.

В передніх рядах і ложах сиділи есесівці та гестапівці. У високих начищених чоботях, бездоганних, уніформах, з орденами, тут і там з моноклями.

Власне, Чіккі звали не Чіккі, а Інга, хоч може й це ім’я було не справжнє. У Кроне всіх звали не так, як у житті. Її номери мали найбільший успіх — вона однаково добре працювала і на трапеції під куполом, і як приборкувачка хижих звірів. Ніхто не знав, якої вона національності — певно, німкеня, — це було найімовірніше. Про характер Інги взагалі ніхто не сказав би нічого певного. Вона не думала про гроші — їх було у неї досить. І платив їй не тільки Кроне. Ходили чутки, що вона працює на абвер, — у той час в кожному цирку був свій шпиг.