Чорний вовк

— Ні до тих, ні до інших, — пробурмотів Франек. — Вони хороші люди. Люди, які женуть горілку, не думають ні про що погане. — Тут він згадав. — До того ж і вам багато допомагали. Я ж знаю, що Густл тоді приніс вам з кордону американський карабін М-1 з магазином.

— Карабін приніс, а стрільця не привів, — зітхнув капітан. І раптом подивився просто в обличчя лісорубові. — Ви навіть марку пам’ятаєте, Франеку?

Франек не опустив очей. Ніщо не ворухнулося на його обличчі.

— Я ж тоді його добре вилаяв, який він ідіот. Ця пукалка нам дуже згодилася б.

— Ви б її не здали?

— І не подумав би. Проте Густл завжди був нікчема. Нічого не бачить з переляку. Ще й тому ця жінка не могла бігти до нього. А мати в себе М-1 —це ж щодня бути з м’ясом, хіба не так?

Капітан пригладив рідке волосся. Це; звичайно, аргумент, та раптом дивна думка осяяла його. Але він зразу ж відкинув її.

— На вас я можу покластися, Франеку, — зітхнув він. — Це ж ви два роки тому затримали тих хлопців, «таксистів», що вкрали у Празі червону машину і хотіли втекти туди…

— Не затримав, — заперечливо похитав головою Франек. — Вони зупинились колоТрьох Дубів, і жоден з них не міг тікати, такі вони були втомлені. Я їх тільки привів до вас. — Він засміявся. — Їм було вже все одно, куди їх ведуть. Вони хотіли тільки наїстися, виспатись і вже не тікати. З них було досить.

Капітан знову повертався до одної думки, хоч і розумів — тут ніхто не допоможе йому з’ясувати її.

— Та жінка мусила до когось бігти. Розумієте, Франеку, у Празі вважають, що коли не з’ясуємо до кого, може статися нещастя.

— Може статися? — усміхнувся Франек, але зразу ж отямився. — Якщо ви прийшли мене допитувати…

— Чорт забирай, майте розум! Так ми можемо всіх підряд підозрювати, а це нічого не дасть. Я хочу з вами порадитись.

— До мене вона не бігла! — сердито пробурмотів Франек. — Якщо ви гадаєте, що до мене…

— Хіба я так сказав? — вигукнув капітан. — Я прийшов сюди для того, щоб ви допомогли мені, а не для того, щоб допитувати вас.

Небезпечні вогники в очах Франека згасли. Він одкоркував пляшку і налив дві чарки.

— Я не питиму, сьогодні, — мовив капітан.

Франек вихилив чарку одним духом. Потягся за другою. Потім одвів руку. Ні, сьогодні в голові в нього мусить бути ясно.

Капітан обернувся і дивився на Вовка, припнутого ланцюгом до стіни. Пес лежав сумний, байдужий до всього. Капітан усміхнувся, згадавши, що виробляв цей собачий тато із своєю родиною вранці.

— Мені здається, що його не треба припинати на ланцюгу, Франеку.

— Втече. І так тікає.

— Сьогодні ввечері не втече, бо розуміє, що не зможе побачитися з Лізою. То хитра бестія, Франеку.

— Якщо ви так вважаєте… — Франек байдуже знизав плечима і одв’язав пса.

Вовк якусь мить не рухався. Його вже стільки разів били, що він знав — не треба виявляти своїх ворожих намірів. Він позіхнув, підвівся, потягнувся і ліг біля печі.

— Знаєте що, Франеку, — промовив капітан уже в дверях. — Ви все-таки якось зайдіть до інших. Поговоріть з одним, з другим — що вони про це думають. Може, хтось із ваших людей знає більше, ніж ви. На добраніч.

Франек ще якийсь час дивився на зачинені двері. Прислухався до капітанових кроків. Його починав охоплювати страх, поки що безпідставний. Але той страх сягав у майбутнє: якщо вони почнуть, то вже не відчепляться. Іноді слідство ведуть блискавично, а іноді, коли людина не зізнається, справи тягнуться роками. І все-таки докопуються до правди. Так було вже не раз.

Найбільше Франек боявся, що в нього не стане сили виконати задумане. Тому він гарячково почав діяти.

Уже все обдумав, треба було визначити день. Аж до смерку сидів, прислухаючись. Надворі йшов дощ і шаленів вітер. Гілки на деревах люто бились одна об одну і тріщали.

Несподівано Франек усміхнувся чисто і щиро, як усміхається дитина. А тим часом думки його були — про вбивство. Довгі місяці він обдумував це вбивство, детально і грунтовно.

Лісоруб надів плащ, задивився на складену біля печі глицю, якою розпалював у грубі. Взяв її і довго натирав нею підошви, хоч знав, що проти собак глиця не допомагає. Потім поламав кілька ялинових гілок і прив’язав їх дротом до чобіт.

Повагом пройшовся по хаті. Оглядівся. Все гаразд, гілки не одлітають, прикручені добре.

Вовк розплющив очі і байдуже позирав на хазяїна. Це ж зовсім недавно був отой сонячний ранок і щенята… А потім у пса виникла примирлива думка: «З цим чоловіком все-таки можна ще якось жити, коли він спустив мене з ланцюга». У Вовка було багато поганих рис, які в ньому виховували злі люди, але він не був підступний. Зараз Вовка зовсім не цікавило, що робить хазяїн, бо пес знав, що люди часто роблять незрозумілі речі.

Іноді Вовк засинав і тоді починав совати задніми ногами. То він ще ганяв з Лізою і цуценятами. Спросоння тихо скімлив, — до нього приходило щастя. А собаки теж хочуть бути щасливими. Особливо, коли в їхньому житті того щастя мало.

Франек вийшов з хати. До рівчака йому треба було пройти добрих сто кроків. Він широко ступав і високо піднімав ноги, намагаючись якнайменше залишати слідів, хоч і знав, що все одно їх тут не буде видно.

Рівчак звичайно пересихав, та після дощів у ньому було трохи води. По кісточки, не більше, але й того досить. Якщо дощ ітиме до ранку, рівчак вщерть наповниться водою, і всі сліди зникнуть.

Франек ішов водою, спотикався об камені, ковзав по них і весь час стежив за підошвами. Він знав тут кожен камінь, бо не раз ловив під камінням форель, і йому не потрібне було світло. Все йшло гаразд.

Лісоруба турбувало одне — чи не піде його прикордонник із застави передчасно і чи взагалі піде в таку собачу погоду. На Франека ще не впала підозра, бо тоді за ним стежили б отой майор з підполковником. Якщо не пощастить здійснити задум сьогодні, то це станеться завтра або післязавтра. Хоча сьогоднішній дощовий вітряний вечір був би найзручніший…

Тільки той денний візит капітана трохи налякав лісоруба.

Франек уперто йшов уперед, важко переставляючи ноги. Глиця набралася водою, ковзала на каменях, але він ішов. Він мусив дійти до дерева, яке нагледів, бо від нього добре обстрілювати оту стрімку дорогу.

Вітер гнав по небу хмари. Іноді дощ переставав, з-за хмар визирав місяць, але згодом знову зникав, і знову починався дощ. Тепер уже нічого вірити бабиному літу. Рівчак перетворився на звичайний лісовий потік, який завертав до кордону, але ще був далеченько від нього. Там, де потік підходив до кордону — там і станеться… І саме це було найважливішою обставиною у плані Франека.

Він часто зупинявся — був стомлений і весь час прислухався. Боявся наскочити на дозор з собакою. Хоча за ці роки Франек знав усі можливі маршрути і час, коли проходять прикордонники, але ніщо не давало гарантії. Учора дозорці йшли однією дорогою, а сьогодні могли піти зовсім іншою.

Франек врахував і це. Він залюбки скинув би гумові чоботи і пішов у самих вовняних шкарпетках. Собаки його знали, прикордонники теж. Проте на собак не можна було покладатись, — у темряві вони кидаються на все, що рухається. Напевне, його просто вилаяли б, що так пізно ходить близько від кордону. Але дозорів не видно, на кордоні було спокійно. Навіть вітер допомагав Франекові: віяв до кордону. Коли б і трапився якийсь дозор, собаки навряд чи почули б запах.

Франек підійшов до найнебезпечнішого місця. Тут, завертаючи, потік підкрався до прикордонного дроту настільки, що до нього можна було докинути каменем. Праворуч, за якихось триста кроків, проходила стрімка кам’яниста дорога. І якраз там, де потік завертав, на березі ріс старий дуплистий дуб. Франекові навіть не треба було виходити з води, і це було надзвичайно важливо.