Страница 26 из 56
Франек весь час стояв на одному місці, трохи нахилившись вперед і розмахуючи руками. Ця звичка теж народилася в клітці. Він нічого не обмірковував, усе вирішувала за нього сама природа, яка завжди була на боці дужчого.
Тепер Франек бачив, що пес дивиться на його незахищене горло. І знав: той кинеться саме сюди. Розмахував руками на всі боки, не розуміючи сам, навіщо це робить, — так далеко його думка не сягала, — але розмовляти з собакою перестав, відчуваючи, що мить нападу наближалася. І тільки в його темній, нерозумній голові постав образ лева, що повертався з манежу тунелем із стальних прутів. Служитель Вацек тоді погано усвідомлював, що робить, бо випив літр рому, який треба було розвести в десяти літрах теплої води і дати хворому слонові. Тому Вацек передчасно відкрив тунель для наступного номера, і назустріч леву рушив бурий ведмідь. Тут, у вузькому проході, хижаки й зустрілися.
— І цей ведмідь задавив лева, розумієш, кунделю? — промовив Франек. — Бо лев убиває тільки тоді, коли може стрибнути…
Він ще дужче нахилився вперед.
Чорний Вовк метнувся, наче ним вистрілила сама земля.
І поки тривав цей короткий низький політ, з ним щось сталося. Перед тим як кинутись на цю людину, він придивлявся до її рухливих рук і не зважив на ноги, на те, що ноги цього страшного ворога готові до бою, коли навіть він стоїть нерухомо. І в цьому була помилка Вовка.
Його сильно вдарило в живіт, тіло перевернулося в повітрі, ікла, схожі на ножі, клацнули марно.
Лісорубові руки рухались не просто так. Вони вмить простяглися вперед і схопили за горло оглушену болем розлючену тварину.
І тоді лісоруб випростався, став як стовп, засміявся гучним ведмежим сміхом і, витягнувши свої довгі руки так, щоб звір не дістав його кігтями, стиснув собаче горло.
І почав крутитися на місці. Спершу помалу, а потім дедалі швидше. Вихором літав круг нього пес. Він задихався, слабішав з кожною хвилиною, хоч іще намагався захищатися…
А чоловік крутився швидше і швидше.
Потім враз зупинився. І зробив це так несподівано, що в руках у нього захрустіли вовчі шийні хребці. Лісоруб ще трохи підняв руки і з силою кинув собаче тіло на землю. Вовк навіть не ворухнувся. Він дихав, але то вже було якесь хрипіння.
— Bist du ein fabelhafter Kerl![12] — вирвалось у Густла, що стояв за ним.
Франек помалу повернувся. Він не стомився, але й радості виграний бій йому не приніс.
— Та кішка була гірша, — помалу, через силу промовив Франек. — Тоді. — Він намагався пригадати все. — Пантера, чи що. Я так само розкрутив її. Тільки розбив їй череп об грати.
— Я не хотів би зустрітися з тобою, друже, на вузькій стежині, — зітхнув Густл.
Франек дивився на нього порожніми очима. Здавалося, згадував, чого він взагалі тут.
— Це буде добрий пес, — нарешті сказав Франек. — Боятиметься мене до самої смерті… Головне — з самого початку переконати таку бестію, що зі мною жарти погані. І тоді вони давали мені спокій. Цей тепер також дасть мені спокій.
— Ти гадаєш? — з сумнівом спитав Густл Грюнфельд.
— Я певен.
Батальйонний інструктор Стогончік ішов по косогору. Тепер він розумів, що пістолет йому не знадобиться, і дивувався цьому чоловікові, який, проте, не подобався йому. Із собаками так поводитись не можна. Це більш ніж жорстокість. Тепер цей собака буде найгірший в усьому краї. Найгірша людина і найгірший звір — принижена людина і принижений звір. Він, Стогончік, нізащо не погодився б працювати з таким собакою, бо той усе життя прагнув би одного — вибрати слушну мить, щоб вчепитися йому в горло. У собак довга пам’ять.
Франек почув кроки Стогончіка й озирнувся.
— Чи не позичили б ви мені нашийника з шипами?
Стогончік мовчки дав нашийник.
Вовк уже очуняв, але ще не рухався. Все тіло йому боліло. Він важко дихав. Коли побачив перед собою дві руки, що готувалися надіти на нього нашийник з шипами, — зрозумів: це ті самі руки, які мало не вибили дух з його тіла, і глухо загарчав.
— Тобі ще мало! — здивувався Франек і, штовхнувши його ногою в бік, звернувся до Стогончіка. — А це буде добрий пес!
— З якою радістю я отак штовхнув би ногою вас! — злісно відповів батальйонний інструктор. — Ну, хто так поводиться з твариною?
Франек тупо засміявся.
— Тепер це мій собака!
Вовк через силу підвівся. Він хитався, проте спробував ще й опиратися, не хотів іти за тим страшним чоловіком, що позбавив його гордості й поваги до себе. Та колючі шипи в’їдалися в шию. І він помалу йшов за новим своїм хазяїном, схиливши голову до самої землі.
— І все ж це краще, ніж ліквідація! — зазначив унизу ветеринар.
Батальйонний інструктор з сумнівом похитав головою.
— Може, краще вмерти, ніж назавжди втратити мужність, — замислено промовив він.
Капітан подивився на годинник.
— Все це тривало тридцять одну хвилину, — сухо сказав він. — За цей час такий собака не міг втратити мужності.
9
Тієї ночі вітер сичав, як розворушене кубло змій. То був ще теплий вітер — за гарячим, полум’яним серпнем настало чарівне бабине літо. Проте на його тепло вже не можна було покластись. І часто вночі вітер ставав холодним, переходив у бурю, яка приносила звідкілясь з півдня, може, з Альп, звістку, що там уже випав сніг.
Теплий вітер налітав на віконниці, колись пофарбовані в зелений колір, розмальовані буковими листочками, з вирізаним серцем; розчиняв і зачиняв їх, мов розбещений хлопчисько.
Віконниці неприємно скрипіли. Лісорубові Франеку ніколи навіть на думку не спадало змастити завіси. Так само, як колишньому власникові цього будинку, німцеві, ніколи б не спало на думку, що їх можна не змащувати. Але раніше жилося набагато спокійніше і тихіше, і на такі речі був час. Взагалі колись у цьому будинку жила німецька сім’я з кількох чоловіків, і завжди хто-небудь з них міг полагодити що треба.
Тепер, з 1948 року, Франек жив тут один. Власне, до 1955-го з ним жив його батько, який потім вмер.
Франек дрібницями не займався. І віконниці в нього скрипіли, свистіли і гуркотіли, і вся ця німецька халупа, в якій Франек мешкав ось уже п’ятнадцять років, при найменшому ударі стрясалася від стелі до фундаменту.
Взагалі вся хата була сповнена різних звуків і загадкових шерехів. У старезних німецьких скринях потріскувала шашіль. Сволоки, на яких лежала важка стеля з дубових дощок, прогиналися і час від часу тріщали. Дах, вкритий етернітом, що зберігся й досі, теж кректав, прогинався, і чотирикутні листи етерніту, чіпляючись один за одного, скреготіли, як зуби розлюченої людини. Раз у раз по даху била гілка сосни чи лунав дрібний стукіт, наче хтось висипав горох. Це молотили в дах бубки осінньої червоної горобини.
— На вашому місці я б тут не жив, — промовив солдат Кучера, що сидів навпроти Франека.
Франек не відривав очей від роботи. Він розводив пилку, стиснувши її між колінами. Один зуб туди, другий — сюди, один — туди, другий — сюди.
Солдат одсунув від себе склянку з синюватою рідиною.
— Не сердьтесь, але я не буду.
— Ти завжди пив, — пробурмотів Франек.
— А зараз боюсь, у мене був струс мозку. Ще міліметр, і я був би в землі.
Тільки тепер припинилося неприємне скреготіння напилком. Франек підвів голову.
— Це був ти? — спитав він.
— А ви хіба не знали? Я і Краткий. За це нас підвищать у чині до єфрейторів. І, можливо, нагородять значками «Відмінний прикордонник». Так ми ж обидва й полежали.
— То, виходить, це були ви, — суворо промовив Франек і підійшов до вікна. Підмостив під віконницю трісочку. — Вона може поламатися, коли так шарпає, — пояснив він.
Солдат подивився на ручний годинник.
— Треба йти, пане Франек. Ага, згадав, — раптом зупинився він і засміявся, — ви не збираєтесь одружуватись?.
Франек ошелешено подивився на нього.
— Чого ж іще могли забажати від вас у будейовицькому комітеті? Пам’ятаєте, листа я вам тоді приніс?
12
А ти дивовижний хлопець! (Нім.)