Чорний вовк

За ними, на самому сонці, за якихось сто кроків від цегляного будинку, стояли під одним дахом десять гарних жовтих будочок. Тут жили собаки.

Ліза почула гучне виття Принца і схвально загарчала: «А в тебе добрий нюх, друже! Ти все знаєш про мене і готовий рознести вщент дротяну сітку на дверях. Тільки нічого не вийде! Коли б до всього ти ще побачив Вовка!»

Інші собаки мовчали, тільки принюхувались. У повітрі ледь чутно линув запах незнайомого пса, і це дратувало їх.

За хвилину слідом за Принцом завив Дракон.

І хоч сьогодні весь час Лізу мучили докори сумління, серце мало не вискочило з грудей від радості, що обидва пси уже знають не тільки про неї, а й про Вовка.

Над землею розливалося зелено-синє світло, тріпотіло листя дубів, передвіщаючи народження нового дня. Білки вже шукали пташиних гнізд, щоб поживитися яєчками. Помалу прокидалася природа — десь застукотіла іволга; по траві котився кулястий їжачок, поспішав — час. було лягати спати. Цієї ночі знову був десь на заручинах і повертався звідти сонний, стомлений, у поганому настрої. Він уже не розбирав дороги і зненацька наткнувся на лапу великого пса.

З цікавістю обнюхав її, з’ясував, що це великий брат пес; анітрохи не злякався, бо ж у грудях їжака б’ється мужнє серце і колючки — надійна оборона проти будь-яких зубів; для острашки тупнув ногою і почимчикував далі.

Чорний Вовк не звернув на їжака уваги. Розгубившись і забувши, про що попереджав Лізу, він стояв на самій вершині гори, сповнений гніву, що його так одурили, а біля його ніг лежала зрадлива подруга. А втім, може, просто дурна, а не зрадлива.

Він слухав шалене виття собак і розумів його. Готовий був прийняти бій. Тільки не міг збагнути, чому через самицю він повинен битися не на життя, а на смерть. Та коли знизу долинув виклик, він подумав, що ця самиця — незрозуміла, особлива — цього бою варта.

Вовк стиха загарчав, почуваючи себе переможцем. Потім задер голову вгору, до неба, наче натертого безбарвним лаком, і завив по-вовчому. Сам здивувався, почувши свій голос. Ніколи раніше він так не вив… Так викликали на бій його предки.

То була мить, коли чорного Вовка раптом помітили батальйонний інструктор Стогончік і молодший сержант Шульц на спостережній вежі. Інструктор дав газ, а молодший сержант підняв телефонну трубку.

— Це найкращий пес з усіх, яких я коли-небудь бачив, — зачаровано шепотів Стогончік.

— Ну й що з того? — Капітан Гаєк сердито тер сонні почервонілі очі. — Мало нам ця звірюка накоїла?

— Мені казали на заставі, — мовив Стогончік. Та його цікавило не це. Він думав про Лізу і того чорного.

— З мене досить собачих історій, — різко відповів капітан. Йому страшенно хотілося схопити камінь і шпурнути туди, де так мирно, як свята, розляглась ота огидна віроломна Ліза. — Якби вона старанно несла службу, такого б не трапилось! — незадоволено пробурчав він.

— Не можна весь час тільки нести службу, — в тон йому відповів інструктор. — І люди, і собаки — не машини. Бувають такі випадки, на які треба закривати очі.

— Ми закрили очі, і це мало не коштувало життя двом нашим товаришам, — вибухнув капітан.

— Щось відомо про вбиту?

— Поки що ні. Про це дбають інші органи.

— Та ви хоч погляньте на цього красеня!

Капітан примружив очі — червоне сонце сліпило його. Спершу він навіть не повірив, що той високий і дужий звір там на обрії — собака, бо саме в цю мить за спиною Вовка зійшло сонце…

А Ліза лежала на горі і гребла передніми лапами землю… «З яким задоволенням я б стукнув її каменем, — гнівно подумав капітан, — тільки далеко — не докину. Хай повернеться з лікарні Кучера, я йому покажу! — Тут він затну вся і трохи пом’якшав. — В усякому разі, будемо сподіватися, що він незабаром повернеться».

Його гнів проти Лізи перейшов на її хазяїна.

— А цього треба ліквідувати! — з досадою сказав він інструкторові.

— Ну, це ви, певно, товаришу капітан, несерйозно, — зауважив батальйонний інструктор.

— Я начальник застави. І це ви собі затямте, товаришу прапорщик.

Батальйонний інструктор виструнчився перед капітаном. Хотів сказати, що всі знають, як капітан любить тварин. Та не сказав нічого.

Прибіг надпоручик. Сьогодні він теж не спав цілу ніч. Майже всі офіцери й унтер-офіцери сиділи до світанку навколо короткохвильового радіоприймача і чекали повідомлень з лікарні за двадцять п’ять кілометрів від них. Не спали, власне, і солдати. Черговий щохвилини інформував їх про все.

Спочатку повідомлення були досить тривожні. Найгірше було те, що в лікарні не знайшлося крові тієї групи, яка була у Краткого, та якимсь чудом цьому вдалося зарадити. Допомогли з Будейовиць.

Тільки на ранок усі трохи заспокоїлись. У провідника Кучери був невеликий струс мозку від кулі, що відскочила йому в голову. Небезпека для життя Краткого. після переливання крові теж минула.

Ні солдатів, ні командирів не цікавила убита жінка. Для них це не була, звичайно, буденна подія, навпаки, на сьогодні це був надзвичайний випадок, але тут діяв загальновідомий принцип — хто проникне до прикордонної смуги з того чи іншого боку, повинен розраховувати на найгірше.

— Чудова вівчарка! — зітхнув інструктор, вдивляючись у силует на горі.

— Якби пощастило узяти цього пса живим! — приєднався до нього надпоручик Томічек.

— Дайте мені спокій! — вибухнув капітан. — Яка вам з того, товаришу надпоручик, буде користь, коли візьмете його живим? — в’їдливо спитав він. — Нам він не потрібен.

Капітан замислився і помалу почав заспокоюватись.

— А втім, давайте спробуємо. Хоч я в це не вірю. Мені ще ніколи не доводилося брати їхнього собаку живим. Вони не люблять людей і тікають від них. Зовсім інше виховання.

— Проте було вже чимало таких випадків, — заперечив надпоручик.

— Було. Але зі мною жодного.

Ветеринар-підполковник бачив, що назріває сварка. Він розумів: якщо вона вибухне, то причина її — недоспана ніч і напруження нервів. Він теж цієї ночі мало спав, хоч його мало цікавила убита. Ветеринар думав про собак, і це можна зрозуміти… З важким серцем він запропонував ліквідувати цього чужака, ліквідувати будь-що.

Дехто, правда, заперечував проти цієї пропозиції, адже Вовк був справжній красень, — та всі розуміли, що це найкращий вихід.

— Ніхто не знає, які хвороби він із собою приніс. Закладаюся, що за рік вони не зробили своїм собакам жодного щеплення. А там якраз лютує ящур. Досить якоїсь бацили на лапах…

Надпоручик не погоджувався.

— Але ж у нас тут не м’ясо-молочне, господарство! — роздратовано одрубав він.

— Якщо так піде далі, то незабаром тут буде м’ясо-молочне господарство, — усміхаючись, мовив капітан. — І це було б добре.

Батальйонний інструктор дивився на Вовка.

— Шкода пса, — похитав головою. Звичайно, він теж розумів, що проти рішення командира нічого не поробиш, що все це надто складні речі. Адже, крім усього, існували конвенції, за якими собаку-перебіжчика кордону, треба повернути… якщо його впіймають. І особливо, якщо впіймає військовослужбовець.

Ветеринар теж сказав — нічого не поробиш, лишається тільки ліквідація. І коли б навіть пощастило узяти цього красеня, цього диявола живим, все одно його не можна було б використати на прикордонній службі.

Навіть здалеку було добре видно, що це душитель і розбійник. Звір, що ненавидить людей.

— До того ж йому вже більше як чотири роки, — похмуро підкреслив ветеринар. — А в такому віці перевиховати дуже важко.

Цегляний будинок застави і сусідні дерев’яні бараки в цю мить сповнилися галасу, загриміли всіма можливими звуками.

Побудка!

Першим примчав захеканий «пампушка» Штенцл, солдат з меланхолійними очима, синіми, як літнє небо. Завжди ці очі — наївні, сині — з чогось дивувалися; людські очі знайдуть на світі щось гідне подиву. Кожна хвилина приносить нові несподіванки.

Штенцл важив щонайменше сто кілограмів, міг з’їсти в обід шістдесят кнедликів і подвійну порцію печені, а за годину знову хотів їсти. Він був по-своєму нещасливий — намагався, щоб усе було добре, до всього старанно готувався, а з ним завжди траплялися якісь нещастя.