Чорний вовк

— Я взагалі не вірю, щоб вона бігла до кордону, — зауважив майор. — Про це свідчить хоча б цей кольт. У неї буле якесь інше завдання.

— За ніч вона могла пробігти… якщо взяти до уваги всі труднощі, кілометрів двадцять, — констатував надпоручик.

— Менше, — заперечив офіцер, що провадив розслідування. — Коли припустити, що все було заздалегідь підготовлено, то вона мала врахувати метеорологічні умови — темряву і дощ.

— Ні. Ця втеча виникла стихійно.

— Гаразд, — погодився капітан. — Тоді п’ятнадцять. Але смуга ширша. І тут є ще особлива зона, про яку вона повинна була або принаймні могла знати. Я теж весь час думаю про цей кольт.

Підполковник невесело засміявся.

— Ви, товариші, весь час натякаєте на шпигунство. Я повірю у що хочете, тільки не в це.

— Чому?

Тепер засміявся і офіцер з контррозвідки.

— Це давно вже так не робиться. Я не хочу вас учити, але скажу, щоб ви були в курсі справ, — тепер частіше зустрічається так зване «мозаїкове шпигунство». Старий пасе на косогорі козу й одночасно підраховує військові машини, які внизу під ним ідуть по шосе. Оце й усе. І ніяких карколомних пригод. Ця жінка йшла не до кордону. Вона прямувала кудись у затишніше місце.

— І, я гадаю, воно десь тут, у радіусі десяти кілометрів, — знову озвався майор.

— Це тільки гіпотеза, яка, проте, дуже спростила б нам роботу, — мовив підполковник. Краплі дощу стікали йому по скронях, але він не зважав на дощ.

— Десять, — уперто повторив майор. — Пробачте, товаришу підполковник, але це моя гіпотеза.

— І я з нею згодний, Фановшку, — погодився підполковник. — Тільки треба враховувати навіть неймовірне. Цей випадок і так досить-таки фантастичний. І приводи, і цілі його теж можуть бути фантастичними.

— А це нам не допоможе, — спохмурнів білявий капітан і хусточкою витер волосся. Він згадував сім’ї лісорубів, які жили тут, у прикордонній смузі.

Власне, про них думали всі, тільки ніхто не сказав про це вголос. «Не поспішайте з висновками, — любив говорити підполковник. — І не шукайте найлегшого шляху». «Але, — мовив собі капітан, — практично підозра не падає на жодного з лісорубів. Якщо ця втеча почалася стихійно, тоді жінка бігла до кордону. Вона могла здуріти чи заблудитися. Або, — він завагався, — або може бути й так, що вона бігла до когось з лісорубів. До кого ж?

Усі вони мають найкращі характеристики, ми знаємо їх довгі роки, прикордонники давно подружилися з ними. І навіть так подружилися, що іноді доводиться давати їм прочухана, коли хтось із наших хлопців вип’є зайвого і ніяк від них не дізнаєшся, де дістали тої горілки (хоч я й знаю, де її можна купити, бо й сам не святий). Більшість цих сімей живе тут з сорок шостого року, і в тривожні часи, коли починалася перестрілка, жоден з лісорубів не вагався хоч би й опівночі бігти на допомогу нашим хлопцям».

На карті накреслили можливий шлях утечі. Виходили з того (і це не була лінія найменшого опору), що порушниця знала місцевість і в неї вистачило глузду не йти прямо до мети.

Офіцер поставив на карті циркуль і провів півколо, що радіусом становило десять кілометрів.

— Скільки родин тут живе? — спитав він, показавши пальцем на півколо.

Капітан почав називати сім’ї лісорубів.

— А втім, абсурд, — раптом зупинився він і глянув на підполковника.

— Нічого абсурдного на світі не буває, — перебив його підполковник, і обличчя його стало кам’яним. — За стільки років ви повинні б уже це знати.

— Добре. — Капітан проковтнув образу. — Тут дев’ятнадцять родин.

— Родин?

— Ні, — виправився капітан. — Є й одинаки. Здається, троє.

— Я не люблю слова «здається».

— Троє, — впевнено повторив капітан.

— Товаришу підполковник, наші поранені уже в лікарні, — радісно вигукнув радист.

Підполковник усміхнувся. Хоч тут ніби все гаразд.

— Тримайте зв’язок! Доповідайте про все, що трапиться в лікарні. Продовжимо, товариші…

— Отже, дев’ятнадцять підозрілих…

— Привезіть їх усіх сюди. Негайно. Це надзвичайна подія, а в мене завжди псується настрій, коли я не знаю кінця. Бо часто такі справи кінчаються погано.

— Привезти всіх?

— Тільки чоловіків. Жінки можуть подивитися на неї завтра в моргу.

Світловий еліпс почав розповзатися на всі боки — роз’їжджалися військові машини. На місці лишилися тільки техніки, спеціалісти і командирська машина. У техніків були свої ліхтарі. Та не минуло й години, як тут знову зібралося більше двадцяти чоловік. Деякі лісоруби не встигли й умитися. Вони були похмурі, але ніхто не сердився. Усі знали про труднощі життя на кордоні і вміли зважати на них.

— Дивіться на обличчя! — прошепотів підполковник. Світло спрямували вище. Тільки ліхтарі техніків освітлювали мертву. Вони тихо гуділи.

Лісоруби виходили з темряви і мовчки віталися. Для них офіцери не були якимись високими особами, що їм треба виявляти особливу пошану. Певно, жоден з цих офіцерів не зумів би звалити двадцятиметрову сосну. Вони підходили до мертвого тіла, знімали шапку чи просмолений капелюх. За ці роки вони бачили стільки мертвих, що це їх не лякало. Байдуже вдивлялися в обличчя, і було видно, — їм однаково, хто тут лежить. Вони дуже стомилися за сьогоднішній день, але, знаючи, що це надзвичайно важливо, хитали головами: не знаємо. Не сердились, що їм не дали довечеряти і тепер вони мусять стояти під дощем. Все одно лісник їм завтра трохи припише — він же розуміє.

— Тепер уже нічого, — розповідав бригадир Грюнфельд, мішаючи чеську мову з німецькою, та це нікому не заважало. — От рік тому бували тривоги! Мусив вставати опівночі і бігти на допомогу…

— Мусив? — усміхнувся підполковник. Він міг усміхатися і водночас уважно вивчати обличчя, які з’являлися в колі світла.

— Ну, не мусив, — пробурмотів Грюнфельд, — aber was ka

Один лісоруб опинився біля капітана. Штовхнув його непомітно ліктем.

— Є непоганий самогон, — мовив він. — По-моєму, градусів вісімдесят.

Капітан примружив очі.

— І його можна пити?

— Я п’ю, — відповів лісоруб, теж трохи примруживши очі. — А цей підполковник мені подобається. Що, як я його теж покличу?

— Краще не треба, — сухо засміявся капітан. — Подивись, Бовзку, йдеться про он ту жінку, — він показав на мертву. — Підстрелила двох моїх хлопців. Спитай у товаришів, добре?

— З них її ніхто не знає, — заперечливо махнув рукою лісоруб. — Ви ж розумієте, ми тут усі давно знайомі один з одним.

Капітан кивнув. Він не вірив у цю десятикілометрову теорію. Тут стояли хороші люди з чесними очима. І даремно освітлювали ліхтарями їхні обличчя. Йому було соромно за це, він знав, що лісоруби не такі дурні, щоб не зрозуміти, навіщо це робиться.

Підполковник підсів до нього.

— Ніхто з них? — спитав він і сам собі відповів. — Звичайно, з них ніхто.

— З цих ніхто, — погодився капітан. — Я ж їх усіх добре знаю.

— Знаю! — Підполковник підняв голову. — Знаю — це велике слово.

Тут були словаки, реемігранти з Румунії, старі лісоруби — німці, яких війна навіть не торкнулася, вони просто не помітили її; троє чехів, двоє сімейних і одинак Бовзек, який розлучився з дружиною, вірніше, вона просто втекла від нього, і капітан добре знав чому і не судив її: тут вона була весь час сама. Молодій жінці хочеться піти кудись на танці, а він прийде стомлений після цілоденної роботи, впаде на ліжко і враз засинає.

Лісоруби стояли ніби закам’янілі.

— Отже, маємо дев’ятнадцять підозрілих, — зітхнув майор.

— Я б теж, — підполковник сів на повалене дерево і закинув ногу на ногу, — поставив на будь-якого з них. Бо нам жилося б надто добре, товариші, якби в кожного з нас на лобі було написано, що він зробив або що хоче зробити. — Він замислився. — А втім, ні. Що б то було за життя, якби з нього зникли всі несподіванки! Людина завжди цікава тим, що може нас чимось здивувати. Ну, досить, не люблю філософствувати.

5

Але що було робити? (Нім.)