Чорний вовк

Місяць ще не зайшов за хмари. Було видно.

Ліза кинулася вперед, потім враз зупинилась і безпорадно озирнулась. Тужливо заскавучала, немов звертаючись до чорного: «Ходімо зі мною. Я повинна йти до них, зрозумій!»

Він загарчав зліше. З самої глибини його широких грудей рвався розкотистий бас. Очі світилися люттю. Він дивився не на неї, а на тих двох людей під деревами. Його очі були схожі на два зелених кинджали. Він відчував смертельну ненависть до людей. Ненависть жила в ньому давно. Там, на тому боці, у нього вдома, ніхто не панькався з ним. Собаки працювали зі страху і ненависті. Він знав, як кинутись на людину, як задушити її. Його навчили цього.

І він і його вчителі не могли зрозуміти, що на цьому боці собак тренують інакше. Тому й Інга, яка пройшла нюрнберзьку школу, так боялася собак.

Чорний Вовк не дивився на Лізу. Не вважав за потрібне відповідати їй.

Вона лежала на животі і гребла передніми лапами, наче хотіла бути хоч на сантиметр ближче до свого хазяїна. Вона знала: на кордоні щось сталося. Просто так тут ніхто не почне стріляти.

Благала: ну зрозумій, я мушу йти до них. Мені у них добре жилося. Ніхто ніколи не вдарив, їжі завжди було більше, ніж я могла з’їсти.

Ліза підвелася, сподіваючись, що Вовк піде за нею. Підібгала хвіст, щоб він розумів — нема в ній ніякої злоби, вона перелякана і безпорадна. Наважилася навіть пробігти кілька кроків уперед, туди, де були стрілець і провідник, але знову зупинилась.

Чорний загарчав дужче.

Ліза вміла виражати всякі свої почуття, але як пояснити, що люди йому нічого лихого не зроблять, якщо він з нею піде до них? І треба йти саме цієї ночі, бо там щось скоїлося.

Провідник і стрілець бачили, як бореться Ліза з собою. Вона щулила вуха, нюхала повітря і відповзала назад. Згадала всі свої обов’язки і розуміла, що не виконала жодного з них. Та проти розуму виступало серце, сповнене кохання.

— Вона не прийде, — озвався стрілець.

— Не зможе, — погодився провідник.

Чорний Вовк стояв мовчки і незалежно, вишкіривши свої страшні зуби невідомо на кого — на неї чи на них.

— Ну от… — понуро мовив провідник.

Він думав про те, що зараз собаки разом утечуть глибоко в ліс.

І справді, Ліза не наважилася ступити ще крок вперед. Знову лягла на землю і поплазувала назад до чорного… Відчайдушно скавучала, але він був невблаганний.

Провідник думав і про те, що тривога, певно, не фальшива. Навкруги тихо, але це ще нічого не значить. Тільки ліс розмовляє своїм тихим голосом — то ледь чутно потріскує глиця, нагріта за день жарким сонцем.

Він думав також, що коли хто-небудь прорвався сюди через внутрішній кордон, то вони з стрільцем якраз займають ключову позицію і можуть перерізати порушникові шлях. Тільки тут можна до певної міри заглибитися в прикордонну смугу. Не мине й двох хвилин, як сюди прийде піднятий по тривозі патруль з собакою, якщо й справді з цього боку…

В цю мить пролунав якийсь звук, і обидва солдати одночасно відчули двигтіння землі. Ніхто, крім прикордонників, не відчує цього.

Провідник вийняв кишеньковий ніж, устромив довге лезо в землю, а коротке стиснув зубами. І ясно відчув дрижання.

— Іде до нас! — прошепотів він.

Вони прекрасно розуміли один одного. Стрілець став за дерево з одного, а провідник з другого боку стежки.

Темна лілова хмара раптом закрила місяць, і за п’ять кроків уже нічого не було видно.

— Іде цією дорогою! — прошепотів провідник.

— Мовчи!

Земля двигтіла. Хтось біг просто на них. Тепер уже близько.

— Стій!

«Я проб’юся! — люто казала собі Інга, не думаючи, що може наскочити на засаду. — Проб’юся, хоч би це коштувало мені життя». Коли б її схопили, то скоро б дізналися, хто вона. І тоді довгі роки ув’язнення. В ці короткі секунди бігу найрізноманітніші спогади раптом посунули на неї. Вона думала про лева Брута, який кинувся на неї, а вона не могла його приборкати. І про тигрицю Аделю. «Та завжди мені щастило, і або я відбивалася сама, або знаходилась людина, яка в останню мить кидалася на манеж. А тепер тут людський манеж, і ролі перемінились. Я зробилася хижим звіром. У мене лишився тільки людський мозок. Ні, живою ви мене не візьмете!»

Вона роззулась. Було темно. По небу бігли лілові хмари. З досвіду, набутого в цирку, Інга знала, що зараз ніхто не бачить її. Там вона, стоячи спиною до своїх хижаків, часто знала, що хоче зробити звір.

Можна все. Не можна тільки здаватись. Надто багато брудних справ на її рахунку, щоб вона могла підняти руки.

Раптом Інга помітила рух за деревом ліворуч, вірніше — догадалася про нього.

Вистрілила.

Стрілець скрикнув і затих.

І тоді, не цілячись, навіть не подумавши, що зраджує себе, вистрілив провідник. Кулі билися в землю, він нічого не бачив у темряві. Тільки чув зойк товариша.

Випустивши коротку чергу, прислухався. Земля вже не двигтіла. Він не знав, хто там проти нього, але підбадьорився — заліг! «А може, я влучив у нього? Звичайно, ворогові не можна довіряти. Такі, як він, уміють впасти й прикинутись мертвими. Вичікує. А сам лежить, принюхується до всього, як собака, і жде, поки я піду на допомогу товаришеві».

Прикордонник думав про пряму небезпеку, що нависла над ним, — адже порушник, коли заліг, помітив, звідки стріляли. А він нічого не знає.

І тепер у ворога є час взяти його на мушку і чекати слушної миті.

Хмара, що закривала місяць, поволі сунулась. Один її край посвітлішав і став схожий на тоненьке мереживо.

Провідник лежав за деревом і напружено прислухався, приклавши вухо до землі. Якби порушник захотів відповзти, його б врадила висохла і напружена, як шкура, нап’ята на барабан, земля. Та земля мовчала. «Він все-таки заліг, — радісно думав провідник. — Тепер не лишається нічого іншого, як чекати, — наші повинні з’явитися хвилини за дві. Їхня собака могла б уже бути тут. Як же ти, Лізо, підвела мене! І саме тепер, коли найбільше мені потрібна. Ну нічого, ми з тобою ще сквитаємося!»

Стрілець по той бік стежки тяжко зітхнув. «Він влучив у Пепіка, — знову подумав провідник, і серце його забилося дужче. — Може, цей лайдак убив його!»

Блідо-синій край хмари змінився імлою, і з неї раптом вислизнув місяць. В ту ж мить провідник помітив цього нікчему. Він лежав за пеньком, кроків за двадцять. І навіть не був схожий на людину, там просто лежало щось довге і чорне. В природі ніщо не буває таким чорним. «Я знаю — ти чатуєш на мене. І добре розумієш, що до чого — недарма ж притискаєш п’яти до землі. Якби я вирішував, я б відпустив тебе, нікчемо, до того твого раю! Та якщо ти вже тепер стріляєш, то колись ще вернешся з кулеметом. До того ж, можливо, ти вбив мого друга. Тільки спокійно!» — наказував собі провідник з холодною люттю, зважуючи всі обставини. Він не мав права стріляти, але весь час думав про те важке зітхання, що долинуло від сусіднього дерева. «Пепіку, якщо він убив тебе, то вийде звідси такий пошматований, що до смерті не забуде цього кордону!» Провідник напружив зір, щоб помітити найменший рух порушника. «Хай хоч трохи зведе руку — я прострелю її до кістки». Убивця теж вичікує. Навіть собака, Ліза, перегризла б горло, якби хтось наставив на неї зброю. І це було б не вбивство, а самооборона. «Тільки я повинен схопити його живим, хтозна, що в нього іще на совісті».

Якби Пепік не вмер, він би вже давно вистрілив. У нього зручніший кут обстрілу.

Чорний за пеньком вистрілив тільки один раз. Куля просвистіла над самою головою провідника. «А він непоганий стрілець», — подумалося. Та, як не дивно, провідника не схвилювало це відкриття. Якби проти них був боягуз, це була б невелика ціна за Пепіка.

На жаль, провідник не міг відплатити за товариша. Мусив лежать і чекати, поки прийде піднятий по тривозі патруль. Він не мав права випускати і ту, першу чергу, все одно вона не досягла мети, оскільки цей негідник припав до землі. Тільки відкрив свою позицію.