Чорний вовк

Вацек. Він не міг пригадати. Це ім’я наче щось говорило йому, але…

— Так, Вацек, — притакнув він і спохмурнів.

— Його стратили. Носити зброю — це був не жарт у той час. Ти теж міг тоді вскочити в халепу, але у мене в гестапо були знайомі.

— Так, Вацек. — Хвилину тому ще не вірив. Тепер він піднявся на ліктях. — У тебе завжди і скрізь були якісь знайомі, — промовив майже вороже.

Вона встала, відкрутила кран, пустила воду. Налила в кружечку якоїсь рідини, бризнула туди трохи води з крана.

— Це треба пити з содовою. — Вона ледве всміхнулася. — Але ж у вас тут не дістанеш навіть содової води.

— Буває, — припустив він. Власне, він нічого не знав про це, содової води не пив уже добрих кілька років.

Інга сіла проти нього.

— Уяви собі, що ті мої добрі знайомі якось уже після сорок п’ятого цікавилися смертю того дурня Вацека. Думаю, що записали її на твій рахунок.

Підвів очі й недовірливо глянув на неї.

— Але ж це дурниці, — пробурмотів він. — Хіба що ти тоді…

— Хіба що я тоді… — відповіла вона замислившись. — Ні, любий мій, та коли б зі мною тут щось сталося або ти розпатякався, де не треба, і мене б схопили… тоді випадок з Вацеком неодмінно виринув би на світ божий. Тобі це не було б приємно.

Він ще нічого не розумів.

— Де ти тепер живеш?

— У різних місцях. — Вона знизала плечима. — Зараз у Гамбургу. Не так далеко від вашого кордону.

— Я нічого не розумію, — зітхнув він. Про Вацека уже не думав — у цьому ніхто не може звинуватити його.

Вона підвелася і обвила його шию руками.

— Це буде маленька дрібничка, — промовила ніжно. — Принесеш мені звідти, з вашої військової зони, деякі папери.

Він швидко підвівся.

— Шпигунство?

— Не кричи! Що я, здуріла? Папери, які лишив наприкінці війни у тій хаті, де ти зараз живеш, один мій знайомий.

— Навіщо він їх залишив?

— Тікав у полон до американців. Можеш ти це зрозуміти? Навіть не міг віддати їм тих списків, тому й сховав у будинку своїх батьків. А з сорок восьмого там живеш ти.

У нього ще не пройшов переляк — ця історія йому дуже не подобалась.

— Хто він був, цей твій знайомий?

— Хто? — Вона знизала плечима. — Військовий. Есесівець. Від цього щось залежить?

— Ні. Це звичайні папери, з війни, еге ж?

— З війни, — погодилася вона. — Вони ні для кого не мають ніякої цінності. Тільки для мого знайомого.

Він заспокоївся. Йому вже не хотілося роздумувать над усім цим, голова працювала погано. І на думку не спало, що складається дивна ситуація — вони не бачилися довгі роки, і раптом вона з’являється тут і вимагає від нього якісь папери, що сховані бозна-де в його хаті.

— Де мені їх шукати? — тупо спитав він.

Знизала плечима.

— Я тільки знаю, що папери він лишив у своїх батьків, а батьки жили там до самої евакуації. Куди вони сховали їх — про це не знає ніхто.

— То, може, там їх і нема?

— Повинні бути. — Вона замислилася. — Ти одержиш багато грошей, якщо знайдеш їх. Його батьки не взяли цих паперів, коли тікали через кордон. Мабуть, боялися.

— І навіть йому не сказали, куди сховали?

— Американці скоро інтернували його. Потім над ним був суд, і його на три роки посадили за грати. Батьки тим часом померли. Ці папери в твоїй хаті…

Він простяг до неї руки, але вона відхилилася. Підвелася з крісла, розкрила шкіряну валізку, легенько провела ножем по бічній стінці, обтягнутій тканиною. Витягла зсередини шматок матерії, схожої на звичайну підкладку, але на ній було щось накреслено.

— Якби ти не приїхав, я все одно знайшла б до тебе дорогу, — засміялася вона і поклала матерію до нього на ліжко.

— А я думав, що ти приїхала до мене, — сказав він мляво. Добре знав, що це дурниця, але не хотів руйнувати примітивні свої мрії.

— Звичайно, до тебе. — Вона підсіла до нього. — Оце твоя хата, — показала на матерії чорну пляму. — А це шлях, яким я дійшла б до тебе.

— Не дійшла б, — похитав він головою.

Вона простягла йому олівець.

— Не дійшла б, — повторив він, — тому що тут, — показав на якесь місце на карті, — тобі треба було б зійти з дороги і пройти лісом. Обійти, розумієш?

— Тут? — спитала вона. Потім узяла в нього з рук олівець і накреслила тоненьку рисочку.

— Тут. Я так гадаю. — Він не був певен цього, бо не розумівся на картах. «До того ж тепер це однаково, — казав він собі. — Ми зустрілися тут, і їй нікуди не треба йти».

— А… скільки треба йти лісом, поки вийдеш знову на дорогу?

— Хвилин п’ять. — Він знову ляпнув це просто так, навмання. Ходив там часто, але ніколи йому не спадало на думку подивитись на годинник. — Іди сюди, — сказав він.

— Привезеш ці папери завтра? — нетерпляче спитала Інга.

— Якщо знайду.

— Поставиш усе в хаті догори дном, то знайдеш. Це дуже важливо, і ти одержиш за них багато грошей. Приїдь, коли знайдеш.

Він знову випростався.

— Ти ж казала, що вони не мають ніякої цінності.

— Для мого знайомого мають. А він тепер дуже впливовий і дуже багатий.

Він погодився. Тільки тоді вона дозволила обійняти себе.

Він вийшов від неї пізно ввечері. Поїзд відходив о двадцять першій п’ятнадцять. Сидів на вокзалі п’яний від щастя і здатний був повірити, що Інга приїхала до нього, тільки до нього.

В поїзді він мало не наткнувся на солдата з прикордонної частини. Швидко відвернувся, щоб солдат не впізнав його. Вона не хотіла, щоб хтось знав про його приїзд.

Та все ж він не був певен, що його не впізнали.

Раптом Інзі пригадалося: того франкфуртського прокурора звали Вебер. Тільки за хвилину вона усвідомила зв’язок своїх думок. Весь час у неї перед очима був гарний чорнявий чоловік в окулярах із синіми скельцями. Він припустив помилку, що надів ті окуляри в автобусі, але від помічників прокурора не можна чекати, щоб вони були досвідченими криміналістами. Здебільшого це просто політичні ентузіасти, які ніколи не бувають обережними.

Інга вийшла на маленькій станції в К., де їй треба було влаштувати ще одну річ. Явку їй дав Герстнер. «Того прокурора звали Вебер», — знову і знову повторювала вона і від того все ясніше відчувала, що у гарного чоловіка в синіх окулярах багато спільного з прокурором. «Але це може означати, що вони теж шукають ті самі папери», — міркувала Інга. Думку про те, що прокурор випадково послав свою людину в той самий день, у який послано й її, можна було відкинути. Це було зроблено спеціально. Отож, франкфуртський прокурор знає про неї і про її завдання. І між колишніми есесівцями трапляються зрадники.

Це примусило її піти скоріше. Легко перескочила канаву, сполохавши зграйку гусей, які огидно загелготіли. Глянула на годинник. Зручний час. Тільки друга година.

Сонце немилосердно пекло; в прозорому повітрі літали тисячі маленьких мушок. На березі ставка гралися замурзані діти. По вибоїстій дорозі дід котив тачку. Тачка неприємно рипіла. Дід подивився на Інгу і скинув капелюх. Жінка, одягнена по-міському, нікого тут не могла здивувати — був час відпусток, і городяни снували повсюди.

Їй не треба було питати адресу, все було організовано прекрасно. Знайшла третій будинок в кінці села, огляділася навкруги. Село наче вимерло.

Коли взялася за клямку хвіртки, раптом знову пригадалося: прокурора звуть Вебер. Таємна організація націстів засудила його до смерті. А поки що він іще живе і його небезпечний апарат діє.

Нараз озирнулася, хоч не відчувала за спиною ніякої небезпеки. Це була звичка.

По битій дорозі сунув дід із своєю розхитаною тачкою, а на березі ставка гралися діти. Більше ніде — скільки сягало око — не було видно жодної душі. До того ж вона була певна, що на станції зійшла одна.

Вступила на маленьке подвір’я і зачинила за собою хвіртку. Помітила, що чимось збуджена, а це недобре. Колись у такому стані вона нізащо не вийшла б на манеж. Цей страх йшов від безглуздої думки: прокурора звуть Вебер.