Страница 39 из 47
Треба було кінчати. Я пригадав слова Марка Стахевича, які той сказав під деревом щодо обіцянки Романа викрити вбивців після смерті і подумав, що, може, Роман залишив дома чи на місці своєї смерті якийсь доказ, який не помітили тоді навіть орлині очі Ригора.
І коли Ригор прийшов, ми рушили з ним до місця вбивства Романа. Я добрий пішоходець, але ледве встигав за цією довготелесою постаттю. Ригор ішов, як здавалося, повільно, але це була не повільність, а рівномірність рухів. І ноги він ставив не так, як звичайні люди, а носками всередину: так ходять усі природжені мисливці, і помічено, що це робить кожний їхній крок довшим приблизно на дюйм.
По дорозі я сказав йому, що чув розмову Марка Стахевича з якимсь Пацюком, і Ригор сердито буркнув:
— Люди Ворони. — А потім додав: — А ми думали, що «Лікол…» — це початок прізвища! Пан не так розпитував. «Лікол» — це, видно, прізвисько. Треба спитати, кого звали так, у пані Яновської. Якщо знали це прізвисько Світилович і навіть Берман, отже, вона також повинна знати.
— Я запитував у неї.
— Ти запитував у неї прізвище, та й ще початок його, а не прізвисько.
Так ми дійшли до відомого й двічі описаного мною місця, де загинув у болоті батько Надії Романівни. Ми переворушили всю суху траву, хоч дурницею було б шукати тут щось після двох років.
І нарешті підійшли до того місця, де невеличка круча несподівано підіймала луг над драговиною.
— Тут, — сказав Ригор.
Над самою кручею стирчав із землі невеликий стовбур, уламок від дерева, яке колись росло тут. Коріння його, як могутні змії, обплітали кручу, спускалися у драговину, немов бажаючи напитися, або просто висіли в повітрі.
— Чи Романові руки були над поверхнею драговини? — запитав я.
Важкі повіки Ригора опустилися, він пригадував:
— Так, були. Права була навіть витягнута, він, видно, хотів ухопитися за коріння, але не дотягнувся.
— А може, просто кинув щось туди, під коріння, де, бачиш, ямка?
— Давай подивимось.
І ми, тримаючись за коріння і здираючи нігті землею, злізли майже до самої драговини, ледве тримаючись на маленьких слизьких приступках, що були на стрімкому схилі. Під корінням справді була ямка, але там нічого не було. Розчарований, я хотів було лізти нагору, але Ригор зупинив мене:
— Йолопи ми. Якщо там справді щось є, так це під глеєм. Він міг кинути, але ж два роки минуло, склепіння цієї печерки обсипалося і поховало те, ту річ.
Ми почали колупати пальцями влежаний глей, вигортати його, і — хочете вірте, хочете ні — скоро пальці мої натрапили на щось тверде. На моїй долоні лежала табакерка з «пташиного ока». Більше в печерці нічого не було.
Ми видерлися на луг і обережно зчистили з табакерки рудий глей, перемішаний з глиною. У ній лежав клапоть білої тканини, видертий, видно, зубами. І на цій ганчірочці були невиразні літери: «Ворона вби….»
Я знизав плечима. Чорт знає, що це було! Чи свідчення, що Романа вбив Ворона, чи прохання до Ворони вбити когось? Ригор подивився на мене холодними очима:
— З'ясували, пане Андрію. Загнав його сюди Ворона. Завтра братимемо його.
— Чому завтра? Може, він з'явиться саме сьогодні.
— Сьогодні п'ятниця. Пан забув про це. Бандита, як кажуть, шукай у церкві. Святі надто та божі. Ріжуть з іменем святої тройці на вустах. Вони прийдуть завтра, бо втратили терпіння. Їм треба позбутися тебе. — Помовчав, очі спалахнули недобрим полум'ям: — Завтра я приведу селян. З вилами. І тобі дамо. Коли з нами, так до кінця. Вартуватимемо біля поваленої огорожі. І всіх покладемо, усіх. Під самий корінь чортове сім'я…
Ми пішли разом до Болотяних Ялин і там довідалися, що Надія Романівна не сама. У неї сидів пан Горобурда. Яновська останні дні уникала мене, а коли зустрічалися — відвертала потемнілі, сумні, немов осіння вода, очі.
Тому я через економку викликав її у нижню залу, де Ригор похмуро дивився на святого Юрія, такий самий могутній і високий, як статуя.
Яновська вийшла, і Ригор соромливо підтягнув ноги під крісло, бо натоптав на підлозі. Але голос його, як і раніше, був грубий, коли він звернувся до неї, тільки у глибині щось непомітно тремтіло:
— Слухайте, ясна пані. Ми знайшли короля Стаха. Це Ворона. Дайте мені дві рушниці. Завтра ми покінчимо з ними.
— До речі, — перебив я, — я помилився тоді. Я запитував у вас, чи не знаєте ви чоловіка, прізвище якого починається з «Лікол…». Зараз я запитую, чи не знаєте ви чоловіка, прізвисько якого Лікол, просто Лікол? Це найнебезпечніший чоловік у цій банді, можливо, навіть натхненник.
— Ні! — раптом крикнула вона, засунувши кінчики пальців у рот. Очі її розширилися, застигли в тузі. — Ні! Ні!
— Хто він такий? — похмуро запитав Ригор.
— Пожалійте, пожалійте мене! Цього не може бути… Він такий добрий, щирий. Він тримав Світиловича й мене на колінах. Тоді наш дитячий язик не міг вимовити його імені, ми його перекручували, і з цього народилося прізвисько, яким ми називали його тільки між собою. Небагато хто знав його.
— Хто це? — невблаганно спитав Ригор, рухаючи кам'яними жовнами.
І тоді вона заплакала. Плакала, захлинаючись, як дитина. І крізь ридання нарешті вирвалося:
— Пан Лікол… пан Ригор Дубатовк.
Я був вражений у саме серце. Я остовпів, я задихався.
— Не може бути! Що ви! Такий добрий чоловік! І, головне, яка йому користь!
А пам'ять послужливо підсунула слова одного з мерзотників під деревом: «любить старожитнє». І навіть невідоме «ички на…» з листа Світиловичу раптом закономірно перетворилося в улюблене прислів'я Дубатовка: «Мученички наші, що це робиться на землі?!»
Я протер очі, відігнав очманіння.
— Ні, не може бути… Яка йому користь? Він зовсім не спадкоємець пані.
І тут розгадка блискавкою шуганула в моїй голові.
— Почекайте тут, Надіє Романівно. Почекай, Ригоре. Я піду до пана Горобурди. Потім мені треба буде перебрати речі Бермана.
— Добре, — сумно сказала Яновська. — Його поховали вже.
І я побіг по сходах. Думки мої йшли у двох напрямках. Перший: Дубатовк міг домовитися з Берманом (тільки чому він убив його?). Другий: Горобурда також міг якось залежати від Дубатовка.
Рвонув двері. Назустріч мені з крісла підвівся літній чоловік з гомеричними стегнами. Він здивовано дивився на моє рішуче обличчя.
— Пробачте, пане Горобурда, — різко кинув я, як у вир стрибнув. — Я повинен поставити перед вами одне запитання. Про ваші стосунки з паном Дубатовком. Навіщо ви дали цьому чоловікові так заволодіти вами?
Він виглядав, наче спійманий на місці крадіжки. Його низький лоб почервонів, очі заметушилися. Але, видно, з виразу мого обличчя він зрозумів, що жартувати зі мною не можна.
— Що поробиш… Векселі, — забурмотів він.
І знову я влучив у мішень, цілячись у небо:
— Ви дали панові Дубатовку векселі під маєток Яновської, який вам не належить?
— Це була така мізерна кількість грошей. Усього три тисячі карбованців. Псарня потребує так багато…
Усе починало ставати на свої місця. Пекельний план Дубатовка яснів у моїх очах.
— За тестаментом Романа Яновського, — забурмотів він, оббираючи тремтячими пальцями щось з візитки, — встановлена така субституція. Спадщину отримують діти Яновської… — І жалісливо глянув мені в очі. — Їх не буде. Вона ж помре… Вона хутко помре… П-після них — чоловік. А вона божевільна, хто з нею ожениться?.. Потім наступний східець, останні Яновські. А їх нема, нема після смерті Світиловича. А я родич Яновських по прялі, по жіночій, так би мовити, лінії. Коли не буде дітей і чоловіка — палац мій. — І він застогнав: — Але як я міг чекати? Я весь у векселях. Я така нещасна людина. І більшість паперів скупив пан Ригор… І ще три тисячі дав. Тепер він тут буде господарем.
— Послухайте, — холодно кинув я, — тут була, є і буде тільки одна господиня: пані Надія Яновська.
— Я не сподівався на спадщину. Яновська все-таки могла вийти заміж… І я дав Дубатовку боргове зобов'язання під забезпечення палацу.