Страница 19 из 47
— Чого ви очі витріщили? — гаркнув Дубатовк. — Столичної людини не бачили, ведмеді, чи що? Ану, допоможіть гостеві, покладіть йому на його тарілку, що вам до смаку.
Волохаті пащі заусміхалися, лапи почали ворушитися. Хутко на моїй тарілці лежав величезний гусак з брусничним варенням, індикова ніжка з яблуками, солені гриби, десяток колдунів, а з усіх боків тільки чути було:
— А ось пампушки з часником… А ось, пане, шматок шиночки дикого вепра, наперчений, огнем горить. Пам'яттю матері заклинаю — візьміть… А ось чудова… А ось надзвичайний…
— От як у нас по-білоруському частують, — реготав господар, побачивши, що я зовсім розгубився.
Переді мною виросла гора. Я спробував протестувати, але викликав такий вибух обурення (у одного з гостей навіть сльози потекли: правда, він був трохи напідпитку), що я здався.
Лобуряка Антось приніс мені на таці «розгінну» чарку Я дуже міцний на хміль чоловік, але тут розгубився. У чарці було не менше пляшки якоїсь жовтої прозорої рідини.
— Не можу.
— Як це «не можу»? Не може тільки цнотлива дівка, та й та швидко згоджується.
— Багато, пане Дубатовк.
— Багато, коли три жінки в хаті, і то не для кожного… Е-е, хлопці, нас не поважають. Просіть шановного гостя.
— Не кривдіть… Випийте, — заревіли гості ведмежими голосами.
Довелося випити. Рідина обпекла всі мої нутрощі, вогняні кола заходили в голові, але я стримався, не скривився.
— Мужчина! — похвалив Дубатовк.
— Що це? — проковтнувши добрий шмат шинки, спитав я.
— Го! Старку польську знаєш, горілку знаєш, українського спотикача також, а нашого «Трис дзивинірис» не знаєш. Це, брате, по-литовському «тричі по дев'ять». Горілка на двадцяти семи травах. Ми її секрет у литовців вивідали століття тому. Нині її й самі литовці забули, а ми ще пам'ятаємо. Пий на здоров'ячко, потім я тебе добрим медом почастую.
— А це що? — спитав я, торкаючи виделкою щось темне на тарілці.
— Голубчику ти мій, це лосині губи в підсолодженому оцті. Їж, брате, підкріпляйся. Ця страва для богатирів. Предки наші, земля їм пухом, не дурні були. Їж, обов'язково їж.
А через хвилину, позабувши, що рекомендував «губи», кричав:
— Ні, брате, ти у мене звідси, не покуштувавши холодних пирогів з гусячою печінкою, не підеш. Антосю, сюди!
Прийшов Антось з пирогами. Я відмовився.
— Падай гостеві в ноги. Бий дурною головою об підлогу, проси, бо гість нас кривдить.
Через хвилину я також був напідпитку. Довкола кричали, співали, але я не забував їсти. Дубатовк висів у мене на плечі і дуднів щось, а що саме, я не дуже й слухав. Кімната почала розгойдуватись.
ревів хтось. І раптом я згадав далекий будинок в ялиновому парку, бороду моху на деревах, камін, сумну постать біля нього. Мені стало сумно. «Я п'яна свиня, — повторював я, — не можна розкошувати, коли іншому погано». І так мені стало шкода її, що я спробував заплакати і… одразу зробився тверезим. Гості вставали з-за стола.
— Панове, — сказав Дубатовк, — прогуляйтеся трошки, треба стіл підновити.
Боже, це був ще тільки початок! А вони ж уже були добре п'яні. Була восьма година вечора. Нічого. Ще рано. Я знав, що, так раптово протверезівши, я більше не буду сьогодні п'яним, але все-таки вирішив пити обережно, бо ще в болоті загрузнеш — буде тоді історія.
Розважалися. Дубатовк показав добру колекцію зброї. Дуже хвалив одну стару шаблю, яку випросив у Романа Яновського. Казав, що російський булат бере мідну пластину, польська «зигмунтівка» — доволі товстий цвях, а це — наша, секрет ще татари за Вітовта завезли. Всередині ртуть, удар такий, що не тільки тонку мідну пластинку візьме, а й товсту. Йому не вірили. Він розкричався, загадав Антосеві принести чурбак. Антось уніс до кімнати коротку колоду завтовшки в три людські шиї, поставив на підлогу.
Всі притихли. Дубатовк примірився, вищирився, і раптом шабля описала в повітрі майже невидиме півколо.
Хакнувши нутром, Дубатовк потягнув шаблю на себе і… перерубав колоду навскоси. Помахав кистю руки в повітрі. Усі мовчали, приголомшені.
— Ось як треба, — коротко сказав він.
Під час цієї перерви мені вдалося відвести Світиловича на ґанок і, нагадавши йому його слова, розповісти про все, що відбувається у Болотяних Ялинах. Він надто схвилювався, сказав, що чув про все це й раніше, але не дуже вірив.
— Тепер вірите?
— Вам вірю, — просто сказав він, — і обіцяю вам, доки я живий, жодна волосина не впаде з її голови. Диявол це, привид або щось інше — я стану на його шляху.
Ми домовилися, що будемо розслідувати цю справу разом, що він через день прийде до мене і розповість, про що він довідався в околиці (різні чутки і плітки могли принести певну користь). Дубатовка вирішили поки що до справи не залучати: старий міг розгніватися і, за своїм звичаєм, рубати з плеча.
Вечеря тривала далі. Знову частували, знову пили. Я зауважив, що Дубатовк підливає собі і мені рівно, п'є і допитливо поглядає на мене. Коли я випивав чарку, на його лиці з'являвся вираз задоволення. Це було своєрідне підбадьорювання на змагання. А в перервах він пропонував то «млинці з мочанкою», то «надзвичайні штанці з м'ясом, так і плавають у маслі, святі таких не їли». Видно, він випробовував мене з усіх боків. Я пив і майже не п'янів.
Решта, крім Світиловича, були вже в тому стані, коли кожний не слухає, що каже інший, коли обличчя червоні, коли один співає, другий розповідає приятелеві про історію з його коханою, третій силкується звернути увагу всіх на якийсь колоритний факт своєї біографії, а четвертий сам собі розповідає, яка добра була в нього мати, і який він п'янюга, і який він ганебний, не вартий такої матері син Співали, цілувалися. Хтось вив:
Другий тягнув своєї:
Хтось підвів голову від стола і проспівав свій варіант останнього рядка:
Всі зареготали.
Врешті Дубатовк покрутив головою, немовби відганяв очмаріння, підвівся й оголосив:
— Я знайшов, нарешті, серед молодих справжнього шляхтича. Він пив сьогодні більше за мене, я очманів, а він свіжий, як кущ під дощем. Ви всі тут не витримали б і половини цього. Дев'ять вас лежали б без ніг, а один мукав. Це мужчина! Це людина! Його і тільки його я із задоволенням обрав би собі другом юнацтва.
Усі почали кричати «Славу!». Тільки Ворона дивився на мене похмуро і в'їдливо. Пили за моє здоров'я, за шляхту — сіль землі, за мою майбутню дружину.
Коли захват трохи пригас, Дубатовк подивився мені в очі і довірливо запитав:
— Одружишся?
Я невиразно кивнув головою, хоч добре зрозумів, про що він запитує. Він, видно, був упевнений у цьому, а мені не хотілося його переконувати в протилежному. Старому я сподобався, він був напідпитку зараз і міг дуже образитися, коли б я щиро сказав йому, що я ніколи про це не думав і думати не хочу.