Страница 17 из 47
— Чому?
— У нас ніколи не було справжніх володарів думок.
— Може, це й краще, — сказав я.
— І все-таки безпритульний ми народ… І ця ганебна торгівля батьківщиною протягом семи століть. Спочатку Литві, потім, ледь народ встиг асимілювати її, полякам, усім, кому не лінь, кому хочеться, позабувши гордість, позабувши совість.
На нас почали оглядатися.
— Бачите, оглядаються. Коли людина кричить — їм не подобається. Вони тут усі — одне кодло. Топчуть менших, зрікаються сумління, продають багатим дідам дівчат. Он бачите цього Саву Стаховського: я б коня не поставив з ним в одній стайні, побоюючись за кінську мораль. А ця Хобалева, повітова Мессаліна. І цей, Осонович, звів у могилу дівчину-кріпачку. Нині у нього нема на це права, але він все одно живе в розпусті. Нещасна Білорусь! Добрий, поміркований, романтичний народ у руках такої паскуди. І доки цей народ буде дурнем, так буде завжди. Віддає чужинцям кращих своїх синів, кращих поетів, діток своїх, пророків своїх, немовби дуже багатий. Віддає своїх героїв на дибу, а сам сидить у клітці над мискою з бульбою та бруквою і кліпає очима. Дорого б я дав тій людині, яка скине нарешті з шиї народної усіх цих гнилих шляхтичів, тупих homo novus'ів, пихатих вискочок, продажних журналістів і зробить його господарем власної долі. Всю кров віддав би.
Видно, чуття моє загострилося: я весь час відчував на спині чийсь погляд. Коли Світилович закінчив — я обернувся і… став приголомшений. Надія Яновська стояла і слухала нас. Але це була не вона, це була мара, лісовий дух, казковий привид. Вона була в середньовічному жіночому вбранні: сукня, на яку пішло п'ятдесят ліктів золотистого оршанського атласу, поверх неї друга, біла з блакитними, що відливали сріблом, розводами і чималими розрізами на рукавах і подолі. Стан, стиснутий у шнуровицю, був перевитий тонким волотистим шнуром, який спадав майже до землі двома китицями. А на плечах був тонкий рубок з білого табіну. Волосся було взяте в сітку і прикрашене мереживним вінком, старосвітським жіночим убором, який трохи нагадував кораблик, зроблений із срібних ниток. З обох кутів цього кораблика звисала до землі тонка біла вуаль.
Це була королівна-лебідь, володарка бурштинового палацу, одно слово, чортзна-що, тільки не давнє гидке каченя. Я сам побачив, як очі Дубатовка вирячилися і нижня щелепа відвисла: він, видно, і сам не чекав такого. Вискнула скрипка. Стало тихо.
Це досить незручне вбрання, і звичайно воно псує незвиклу до нього жінку: сковує її рухи, робить важкою і мішкуватою, але ця несла його, як королева, немовби все життя тільки його й носила: гордо відкинувши голову, вона пливла поважно, жіночно. І лукаво, і гоноровито усміхалися з-під вуалі її великі очі, збуджені почуттям власної краси.
Дубатовк аж хрюкнув від подиву і пішов до неї, усе прискорюючи ходу. З незрозумілим виразом болю в очах узяв її лице в долоні і поцілував у чоло, буркнувши щось на зразок «таку красу!..».
А потім уста його знову розпливлися в усмішці:
— Королева! Красуня моя! Дочекалися святі мученики! Яновська, Яновська до мізинця!!! Дозволь, донечко, ніжку.
І цей величезний незграбний чоловік, крекчучи, розпростерся на підлозі і доторкнувся губами до носка її маленьких черевичків. Потім підвівся і зареготав:
— Ну, доню, треба тобі з таким капіталом сидіти тихесенько, як миша, а то ще вкрадуть.
І раптом підморгнув:
— А що, якби нам згадати старовину, як ти ще дівчинкою зі мною танцювала? Подаруй старому боброві танок, а там хоч і помирати.
Біла королева подала йому руку.
— Гей, лебедики! — крикнув інвалідам Дубатовк. — Давайте спершу наш «Вітерець» кругів зо два, а потім, з мого місця, — знаєте яке? — переходьте на мазура!
І таємничо звернувся до мене:
— Усі наші танці добрі, але такого вогняного, як польський мазур, нема. «Лявониха» — тільки вона й могла б посперечатися, але для неї треба кілька пар, а ці бабники і слинтяї хіба можуть? Тут треба мати балетні ноги, от як у мене.
І зареготав. А я з жахом дивився на його ноги-шинки і думав: «Що він зробить з доброго танцю?!»
Тим часом усі відійшли вбік, звільнили місце. Я чув голоси:
— Сам… Сам танцюватиме.
Я не пішов од цієї профанації подалі тільки тому, що хотів подивитися на забутий танок, про який я тільки один раз чув і який, як кажуть, був дуже поширений років вісімдесят тому.
Величезна туша Дубатовка випросталася, він хмикнув і взяв Яновську пучкою зверху за прозору кисть лівої руки.
З першими ж тактами «Вітерця» він ударив закаблуками і пішов потрійним кроком, то з правої, то з лівої ноги. І його туша рухалася несподівано легко, спершу пристукуючи закаблуками після кожних трьох кроків, а потім просто так, навшпиньки. А поруч з ним пливла вона, просто пливла в повітрі, золотава, біла, блакитна, як райська пташка, і вуаль її маяла в повітрі.
Опісля вони кружляли, пливли, то зближаючись, то віддаляючись, то перетинаючи один одному шлях. Ні, це не була профанація, як не є профанацією танок старого важкуватого вже танцюриста, який колись був великим майстром. Це був справжній «Вітерець», який поступово переходив у вихор, і ось уже тільки кружляла в повітрі вуаль, миготіли ноги… І раптом музика вдарила мазура. Це був не цілком мазур, це була якась споконвічна місцева варіація на його тему, яка включала в себе елементи того самого «Вітерця».
І тут туша помчала наперед, загрюкала закаблуками, по-котячому м'яко почала злітати в повітря, вдаряючи в нім ногою об ногу. А поруч пливла вона, легка, усміхнена, велична.
Це було справжнє диво, небачене чудо: двоє людей у старосвітському одязі створили перед нами цю казку.
Зробивши коло, Дубатовк підвів Яновську до мене. Він був червоний, мов рак.
— Заморила вона мене… «Ви, дядечку, як молодий». Мо-ло-дий, мо-ло-дий! Ні, нема чого казати — з'їздився кінь. Пошлють мене незабаром до Абрама на пиво. Вам, молоді, жити, вам пісень співати, танці танцювати. Танцюй, хлопче.
Знову почалися танці. Світилович танцювати не любив. Ворона дувся і також не підходив, і мені довелося танцювати з нею до самої вечері. І як вона танцювала! Я мимохіть задивився на це дитяче лице, яке раптом стало таким жвавим і приємно хитруватим. Ми танцювали, і нам усе було мало, ми мчали по залі, пливли в повітрі, стіни кружляли довкола, і на них нічого не можна було помітити. Напевне, і вона почувала те саме, що я, а моє почуття можна порівняти тільки з тими снами, які часом бувають в юнацтві: тобі сниться, що ти танцюєш, і незнане щастя полонить серце.
Бачив я тільки її піднесене рожеве лице, голову, яка злегка похитувалася у такт музиці.
Пішли вечеряти. Коли я вів її до їдальні, мені здалося, що я чую в кутку зали якесь шипіння. Я глянув туди, у морок, побачив чиїсь очі — там сиділи старі панни — і пішов далі. І виразно почув, одійшовши, як сухий голос сказав:
— Веселиться, як перед погибеллю. Нагрішили, прогнівили бога і ще веселяться. Клятий рід… Нічого, скоро прийде дике полювання… Ач, безсоромниця, цілий вечір з цим чужинцем, із безбожником. Друга собі знайшла… Далебі, забожуся, що і на неї король Стах повстане. Починаються темні ночі.
Ці холодні слова наповнили мене тривогою. Справді, я поїду і, може, позбавлю цю дівчину можливості вийти заміж. Навіщо я з нею цілий вечір? Що я роблю? Я ж зовсім, зовсім не кохаю її і ніколи не кохатиму, бо знаю своє серце. І твердо вирішив — не танцюватиму більше з нею І не сидітиму поруч за столом. І взагалі, треба їхати. Годі цієї пансько-шляхетської ідилії, скоріше до простих людей, до роботи. Я посадив її і став поруч, маючи твердий намір спіймати Світиловича і посадити з нею. Але всі мої наміри розвіялися димом. Світилович як зайшов, так і сів край столу. А Дубатовк щільно сів праворуч від господині і буркнув:
— Чого стоїш? Сідай, брате.
І коли я сів, додав:
— Добрий би з тебе шляхтич вийшов років сто тому. Руки міцні, очі сталеві. І з себе гарний. Тільки цікаво мені знати, чи серйозна ти людина? Чи не шалапут ти часом?