Планета Новорічних Ялинок

Джанні Родарі

Капітане, людина в небі

– Капітане, людина в небі!

– 3 якого боку?

– З хвоста.

– Швидше подайте мені тринокль.

У дужках

Коли я розповідав цю історію вперше, після слова «тринокль» якийсь добродій перепитав мене:

– Гей, хлопче, ти ледь почав і вже купу дурниць набалакав. Хіба може бути людина в небі? Адже навіть діти знають, що треба казати «людина в морі». По-друге, хвіст мають лише осли. Важко собі уявити, щоб капітан командував ослом. І нарешті поясни, коли твоя ласка, що означає «тринокль». Може, це горбатий бінокль?

– Професоре, – сказав я. Це, напевне, був професор, бо штани у нього були випрасувані, а на шиї він мав краватку. У Римі всі професори так одягаються. – Професоре, бувши вами, я б не квапився критикувати оповідача так безоглядно.

– Що означає «з хвоста»? – перебив він мене.

– Розмову, яку я оце передав, – провадив я, пустивши його слова повз вуха, – відбувалася на борту космічного корабля, що летів у міжпланетному просторі. Навкруги не було ані морів, ані озер, саме чорне-чорнісіньке небо, що аж очам боляче було дивитися. Навіть не натужуючи розуму, з розмови можна догадатися, що вахтовий у світлі хвостових ліхтарів помітив потерпілого. Як його назвати за таких обставин? 

Тільки «людина в небі». Розкрию вам ще одну таємницю: отой космічний корабель з причин, про які мова буде пізніше, мав форму коня, – то хіба дивно, що у коня є хвіст? Інші небесні тіла, наприклад комети, теж мають хвости. А тому хвости дістали право громадянства в космосі. Та вернімося до тринокля. Хочете знати, що це таке? Це вдосконалений бінокль з третьою трубкою, що дозволяє бачити все за спиною, «з хвоста», не обертаючись. На мою думку, це дуже корисний винахід. Приміром, на стадіоні, маючи тринокль, ви могли б уважно стежити передніми лінзами за грою і водночас задньою лінзою спостерігати за уболівальниками команди, що програє. Правда, зручно?

Професор щось буркнув під ніс, розправив колошу штанів, згадав про якусь нагальну справу і, не дослухавши оповідання, зник у нічній пітьмі. Та хай йому грець! Закриємо дужки і почнемо спочатку.

Капітан колишній Паулюс

Капітан приклав до очей тринокль і втупився в потерпілого, що плив у смузі світла від фар космічного корабля. Незабаром він сказав:

– Це не доросла людина, це хлопчик.

– Ясна річ, – озвався стерничий. – Дітям завжди кортить сісти біля вікна, отож часом вони й випадають.

Капітан усміхнувся:

– Цей хлопчик сидить верхи на коні-гойдалці. Та не марнуймо часу, вмикайте магніт.

Капітан ще не встиг стулити вуста, як кінь і вершник уже шурхнули до корабля й легенько вдарились об його корпус. Люк відчинився, і потерпілого взяли на борт.

Убраному в червону піжаму хлопцеві було років дев'ять-десять, на чоло йому нависав чубчик. І знаєте, що зробив цей хлопчина? Скочив з сідла, схрестив руки, сердито озирнув членів екіпажу, що його оточили, і, навіть не привітавшися, визивно заявив:

– Майте на увазі: я не вважаю себе вашим бранцем! 

В голосі його вчувалася виразна римська вимова.

– Бранцем? – перепитав капітан, почухавши підборіддя. – Не розумію.

– Якщо ви не розумієте, то що ж казати мені.

– Сказати, наприклад, як ти звешся.

– Звати мене Марко Мілані. А вас як?

Капітан ще раз почухав підборіддя, інші члени екіпажу всміхалися й лукаво перештовхувалися поміж собою.

– Ти вцілив у найболючіше моє місце, – мовив капітан. – Ще тиждень тому мене звали Паулюс. Два роки я носив це ймення, та огидне воно мені стало, як брудна сорочка. Тому я це ім'я скинув. Але іншого, собі до смаку, я ще й досі не вибрав. Отож нині мене ніяк не звуть. Може, ти порадиш мені якесь ім'я?

Марко глянув на нього з підозрою.

– Гм, ви глузуєте. Мабуть, ваше ім'я це військова таємниця. Ну що ж, не виказуйте. Мені до того байдуже. Краще скажіть, хто тут капітан, ви?

– До дев'ятої години я, – відказав колишній Паулюс. – Ми командуємо по черзі.

– Отже, всі ви капітани.

– Серед нас є і полковники, і генерали, і старші сержанти. Звання і ранги нічого в нас не варті.

– Де?

– На нашій планеті.

– То я вгадав: ви не земляни.

Планета Серена

Марко оглянув їх уважніше, але не побачив нічого особливого: ані щупалець, ані рогів, анічогісінько. Дехто мав бороду, дехто вуса, інші були голені. Кожен мав по дві ноги, по дві руки, на руці по п'ять пальців, ніс і вуха були на місці. Всі стояли в піжамах. Марко подумав, що, мабуть, вони саме Налаштувалися спати.

– А як зветься ваша планета? – запитав Марко.

– Просто Планета та й годі.

– Може, це військова таємниця? 

– Та ні. Як ви називаєте свою планету? Просто Земля. Тільки для інших планет ви вигадуєте чудернацькі назви: Марс, Меркурій і тому подібні.

– А як ви називаєте Землю? Капітан посміхнувся:

– Серена.

– Серена? Тоді я, значить, серенієць, чи, може, сереніянин. Сміха! Ось розповім про це у Тестаччо, то навіть волячі туші, що висять у холодильниках різниці, і ті зарегочуться.

– Що таке Тестаччо? – запитав колишній Паулюс.

– Ніщо. Це військова таємниця, – відповів Мар"-ко. – Серена... Ну що ж, хай буде Серена. Але мені цікаво довідатись, як я тут опинився.

– Про це тобі краще знати, – зауважив капітан. – Ти простував Молочним Шляхом, і ми виловили тебе магнітом. Нам наказали обстежити цю зону і подати допомогу потерпілим. Очевидно, про твої мандри вже стало відомо.

– Аби моя воля, то я б з Рима й носа не поткнув. Кілька хвилин тому я ще сидів у своїй кімнаті й навіть гадки не мав, що доведеться податися в мандри.

– Наше начальство своє діло добре тямить: воно знає, як із Рима сюди і назад у Рим добратися.

Коник-гойдалка

– Назад у Рим? Сподіваюсь, що колись доберуся, – сказав Марко. – Історія моїх пригод дуже коротка. Все сталося з дурного розуму, і то в мій день народження. Щоб ви знали, сьогодні мені минуло дев'ять років. Можете собі уявити, як я був прикро вражений, коли дідусь подарував мені коника-гойдалку. Спочатку я подумав: «Якщо дізнаються мої друзі, то в Тестаччо мені життя не буде». До того ж дідусь обіцяв був мені реактивного літака. А тут маєш – коник-гойдалка! З досади я мало не луснув.

– Отакої! Коник-гойдалка дуже гарний подарунок.

– Авжеж, для дітей ясельного віку. Та слухайте, що було далі. Взяв я цю шкапу, відніс у спальню й цілісінький день про неї навіть не згадував. Надійшов вечір, я вже був роздягся, лягаючи спати, аж тут побачив коня і знову розсердився. А він стоїть, наче дурень, і мовчить собі. Та ви самі на нього подивіться. Бачите, який безглуздий вираз. «Що ж його робити? – думаю. – Як мені цієї шкапи здихатися?» І несамохіть сів я верхи. Не встиг я вставити ноги в стремена, як пролунав страшний гуркіт, все мені в очах потьмарилося, забрало дух. Я зажмурився... Коли ж розплющив очі, то вже вилетів з вікна і римські дахи втікали з-під моїх ніг.

– Чудова пригода, – весело гукнув капітан колишній Паулюс.

– Та де там з біса чудова. По-перше, було страшенно холодно, а я в самій піжамі. А потім, що ж тут чудового, коли кінь-гойдалка тебе не слухається... Правда, ви теж літаєте на коні...