Страница 19 из 24
Придворні невдоволено загули, вважаючи цей вирок занадто м'яким. Але швидко принишкли, знаючи круту вдачу Джакомоне.
– Поки що,– вів далі король,– художникові не дозволяється малювати ні олівцем, ні фарбами.
І от Бананіто посадили в божевільню в одиночку. Йому заборонили мати при собі папір, олівці, фарби й пензлі.
Не було в камері й шматочка цегли чи крейди. На оббитих повстю стінах можна було малювати хіба що власною кров'ю. Бананіто мусив хоч-не-хоч змиритися з тим, що йому за цих умов не вдасться створити нічого нового.
Він простягся на нарах, поклавши руки під голову, і втупився поглядом у свіжопобілену стелю. В уяві поставали, змінюючи одне на одне, чудові видіння. Це були картини, яким він дасть життя, коли вирветься звідси. А в тому, що він вирветься з неволі, Бананіто не сумнівався ні хвилини.
І він мав слушність, бо дехто вже намагався прийти йому на допомогу. Ім'я цього рятівника у вас, напевне, вже крутиться на кінчику язика. Авжеж, ви вгадали: це наш давній і добрий знайомий Шкандибчик.
Шкандибчик для свого рятунку знову ховається в рисунку
Коли у домі Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, де Джельсоміно лікував своє коліно, дізналися, що Бананіто став міністром, Шкандибчик вирішив піти до нього і вручити петицію про звільнення тітки Кукурудзи й Ромолетти. На жаль, він прибув до палацу, коли щаслива зірка Бананіто вже зайшла – швидше, аніж щербатий місяць.
– Якщо хочеш бачити Бананіто,– сказали йому вартові, єхидно посміхаючись,– іди в божевільню. Але хтозна, чи пустять тебе туди? От хіба що, коли й ти божевільний...
Шкандибчик довго вагався, як йому краще зробити: прикинутися самому божевільним чи спробувати залізти в божевільню якимсь іншим шляхом.
– Лапки мої, виручайте,– вирішив він нарешті. – Тепер, коли вас у мене чотири, вам буде легше видертися по стінах.
Божевільня розміщувалася у похмурому, схожому на фортецю квадратної форми будинку, який був оточений зусібіч глибоким ровом з водою. Шкандибчикові довелося змиритися з холодною купіллю. Він пірнув у воду, швидко переплив на другий бік, видерся по стіні й шмигнув у перше відчинене вікно, що виявилося кухонним. Кухарі й обслуга – всі пішли спати, і в кухні зостався тільки один хлопчина, який мив підлогу. Побачивши кота, він закричав:
– Тпрусь, поганцю! Мав би вже знати, що тут ніколи не лишається недоїдків!
І справді, бідний хлопець був завжди такий голодний, що доїдав усі залишки в мисках, не гребуючи й кістками від риби. Проганяючи кота, щоб він, бува, не схопив зібраних недоїдків, хлопець ненароком прочинив двері, що виходили у довгий коридор. Праворуч і ліворуч уздовж нього тяглися палати для божевільних, або, точніше, ув'язнених. Божевільними вони не були. Єдиною їхньою провиною було те, що вони якось сказали правду і їх, як на зло, почули жандарми короля Джакомоне.
Деякі палати були відгороджені від коридору лише міцними ґратами. Інші виявилися зачиненими масивними залізними дверима, у яких відкривалося тільки віконце, що через нього подавали їжу.
Саме в одній із таких палат Шкандибчик побачив кошенят тітки Кукурудзи і, на свій великий подив, доброго собаку Дружка. Вони спали, поклавши голови на хвіст одне одного, і хтозна, що їм снилося. Шкандибчикові забракло сміливості збудити їх, адже зараз він усе одно не міг їм нічим допомогти. У тій же палаті, як ви пам'ятаєте, сидів і донощик Калімеро Вексель, який ще не спав і, ледве забачивши Шкандибчика, заходився слізно його благати:
– Братику, принеси мені мишу, адже ти на волі! Або хоч мишеня! Відколи вже у мої пазурі не попадається й поганенька.
«Оцей таки справді збожеволів»,– подумав Шкандибчик.
У глибині коридору була загальна палата, в якій спала щонайменше сотня людей. Серед них були тітка Кукурудза й Ромолетта. Якби там горіло світло, Шкандибчик, напевне, побачив би їх. А тітка Кукурудза, коли б не спала, схопила б за своєю давньою звичкою Шкандибчика за хвіст. Але світло було погашене, і всі в'язні міцно спали, а разом з ними і Ромолетта. Шкандибчик пройшов навшпиньки через увесь довгий коридор і опинився перед сходами, що вели на верхній поверх. Після довгих пошуків і блукань коридорами він нарешті знайшов палату, в якій було ув'язнено Бананіто.
Художник спокійно собі спав, поклавши руки під голову, і вві сні бачив захоплюючі картини, які мав намір у майбутньому намалювати. Раптом на одній із них утворилася порожнеча. Посеред розкішного букета квітів перед Бананіто постала голова кота, що нявкав точнісінько як Шкандибчик. Від несподіванки Бананіто прокинувся, глянув на двері й зрозумів, що він ще досі в божевільні. Проте оглядове віконце в дверях було відчинене, і в його вузенькому квадратику з'явилася голова Шкандибчика, який нявкав і далі уже наяву.
– Бананіто! Бананіто! Ну й міцно ж ти спиш!
– Боже мій! Кого я бачу! Даю голову відрубати, якщо це не Шкандибчикові вуса!
– Та прокинься нарешті! Ну звісно, це я, Шкандибчик, та ще й з тією самою лапкою, що ти мені домалював. Скажу тобі, служить вона хоч куди.
По цих словах Шкандибчик витягся, щоб пролізти крізь вузеньке віконце, стрибнув у палату-камеру і, підбігши до Бананіто, лизнув йому руку.
– Я прийшов, щоб допомогти тобі.
– Я тобі дуже вдячний. Але як ти це зробиш?
– Поки що не знаю. Сподіваюся, що мені вдасться вкрасти ключі в охоронців.
– Вони можуть прокинутися.
– Тоді прогризу дірку в дверях і витягну тебе звідси.
– Та коли б ти мав у запасі й десять років, то й тоді не прогриз би дірку в залізних дверях. Тут потрібне зовсім інше.
– Що саме?
– Напилок. От якби ти мені його роздобув, решту я зробив би сам.
– Тоді я побіжу шукати напилок.
– Усе було б значно простіше,– промовив Бананіто,– якби я зміг намалювати такий напилок. Але ці бандити не залишили мені навіть недогризка олівця.
– Ну, якщо тільки в цьому річ,– весело вигукнув Шкандибчик,– то тоді скористайся моїми лапами! Не забувай, що три з них намальовані крейдою, а четверта олійною фарбою.
– Так, я пам'ятаю. Але боюся, щоб вони в тебе зовсім не стерлися.
Проте Шкандибчик не хотів слухати ніяких доказів.
– Не журися! Ти завжди мені зможеш намалювати нові.
– А як нам спуститися з вікна?
– Намалюєш парашута.
– А як перебратися через рів із водою?
– Намалюєш човника.
Коли Бананіто закінчив малювати все необхідне для втечі, від Шкандибчикової лапи залишився зовсім не придатний ні на що недогризок, так ніби йому зробили ампутацію.
– Тепер бачиш,– сказав Шкандибчик, усміхаючись,– як добре, що я не змінив свого ймення. Був я Шкандибчиком і Шкандибчиком лишуся.
– Хочеш, я тобі зараз же намалюю нову? – запропонував Бананіто.
– Нам нема коли. Мерщій до діла, поки не прокинулася варта.
Бананіто взявся працювати напилком. На щастя, він намалював такий напилок, який різав залізо, як м'якуш банана. За кілька хвилин у дверях було вирізано широкий отвір і наші друзі через нього вільно вийшли в коридор.
– Ходімо заберемо з собою тітку Кукурудзу і Ромолетту,– запропонував Шкандибчик. – А заодно прихопимо й кошенят.
Та різкий скрегіт напилка розбудив варту, і вона почала обхід, щоб знайти винуватців. Бананіто й Шкандибчик почули квапливі кроки вартових, що почали обнишпорювати всі коридори.
– Шукаймо хутчій дорогу до кухні,– шепнув Шкандибчик. – Якщо вже не можна втекти всім, то врятуймося хоч ми удвох. На волі ми принесемо більше користі, ніж тут, за ґратами.
Коли вони з'явилися на кухні, хлопчина, який уже домив підлогу, знову накинувся на Шкандибчика.
– Я ж тебе тільки що вигнав, ненажеро, а ти знов прийшов сюди і хочеш украсти в мене хліб? Геть звідси, через вікно! Якщо втопишся – туди тобі й дорога.
Він так розізлився на кота і так боявся, що він поцупить у нього недоїдки, що й не звернув уваги на Бана-ніто. А Бананіто тим часом пристебнув парашут, приготував човен і взяв на руки Шкандибчика.