Страница 17 из 24
Як Бананіто впхнули за грати й олівець узявся страви готувати
Бананіто, як ви легко пригадаєте, вийшов з дому рано-вранці у пошуках щастя. Ніякого певного плану він не мав,– просто йому дуже хотілося показати людям свою малярську майстерність.
Місто ще тільки-тільки прокидалося. Двірники поливали з шлангів вулиці, обмінюючись жартами з робітниками, що поспішали велосипедами на роботу і раз по раз ризикували потрапити під холодний душ. Був лагідний безхмарний ранок, і Бананіто, зупинившись на тротуарі, відчув, як у його голові народжуються прекрасні задуми. Йому раптом учулися п'янкі пахощі, так ніби довкола нього, на відшліфованому камінні бруківки, зацвіли мільйони фіалок.
– Це буде просто геніально, якщо намалювати,– радісно вирішив він.
І на тому ж місці, перед самісінькими ворітьми фабрики, біля якої він опинився в ту мить, Бананіто присів на тротуарі, дістав із коробки кольорові палички крейди і заходився малювати. Його відразу ж обступив гурт робітників.
– Б'юсь об заклад,– промовив один із них,– що цей бродячий художник намалює одинокого вітрильника посеред моря чи якогось святого в ореолі. А де його собака з кашкетом у зубах, який збирає милостиню?
– Мені довелося бути свідком , цікавого випадку,– озвався другий робітник. – Один такий художник провів на асфальті червону лінію. Всі довкола стояли й сушили собі голову над тим, що б це мало означати.
– Ну й що ж то було?
– Про це запитали в самого художника, і він відповів так: «Я хочу подивитися, чи зможе хтось із вас пройти під цією лінією, а не по ній». А потім насунув на очі капелюха і пішов геть. Напевно, він був несповна розуму.
– Але цей не схожий на такого,– зауважив хтось із натовпу.– Погляньте самі.
Бананіто, не підводячи голови, малював так швидко, що очі не встигали стежити за порухами його руки. А на тротуарі ніби оживала виплекана в його уяві мрія – виростала грядочка чудових фіалок. Правда, це був лише малюнок, але квіточки були на ньому такої живої краси, що за мить від них полинули ніжні пахощі фіалок.
– Я справді чую аромат фіалок,– здивовано прошепотів один із робітників.
– Називай їх краще гарбузами, якщо не хочеш опинитися у в'язниці,– застеріг його товариш. – А зрештою, твоя правда: таки пахне фіалками.
Усі стояли довкола Бананіто затамувавши подих. Чути було тільки, як пошкрябує по камені крейда і як із кожним синім штрихом наростають пахощі фіалок. Робітники були приголомшені. Вони то перекладали з руки в руку вузлики з сніданками, то вдавали, ніби перевіряють, чи добре накачані шини у велосипедах, а самі не пропускали жодного поруху Бананіто і з приємністю вдихали пахощі, які звеселяли їхні серця.
Пролунав гудок, але ніхто з робітників і з місця не зрушив, щоб поспішити на роботу. Натомість почулися вигуки: «От молодчина!» Бананіто аж тепер підвів голову і побачив очі своїх глядачів. У них він прочитав стільки захоплення, що від несподіванки аж злякався. Хутенько позбиравши свої кольорові крейдяні палички, він пішов геть.
Один із робітників наздогнав його і сказав:
– Що ти робиш? Чого тікаєш? Ще хвилина – і ми віддали б тобі усі свої гроші. Адже ми ніколи не бачили таких чудових малюнків.
– Дякую! – квапливо відповів Бананіто. – Мені нічого від вас не треба. Дякую.
І перейшов на протилежний бік вулиці, щоб побути самому.
Серце в нього билося так шалено, що можна було помітити, як у тому місці на грудях піднімається куртка – ніби там ховалося кошеня. Художник був по-справжньому щасливий!
Він довгенько блукав містом, не наважуючись узятися за новий малюнок. Сотні думок роїлися у нього у голові, і жодна з них його не задовольняла.
Аж ось йому на очі потрапив собака і викликав бурю натхнення. Бананіто присів навшпиньки на тротуарі на тому самому місці, де йому сяйнула ця думка, і заходився малювати.
У місті завжди є люди, що не мають іншої роботи, як швендяти вулицями,– перехожі за професією, а можливо, просто безробітні. І ось знову довкола Бананіто зібралася юрба підбрехачів.
– Диви-но, який оригінал – малює кота. Так наче в нас мало живих, що блукають подвір'ями.
– Це буде не простий кіт,– весело відповів Бананіто.
– Чули? Не простий! А який же він буде? Може, в чоботях?
Проте всі розмови враз урвалися, мов за помахом чарівної палички, коли собака, ледве Бананіто домалював йому хвоста, схопився на всі чотири лапи і радісно загавкав. Від подиву натовп аж заревів, і наче з-під землі виринув поліцейський:
– Що таке? Що тут скоїлося? А, бачу, бачу! Власне, чую: гавкає кіт. Мало нам нявкучих собак! Чий це кіт?
Натовп умить розсіявся – нікому не хотілося зоставатися за свідка. Тільки один бідолаха, що в ту мить випадково опинився біля поліцейського, не встиг вислизнути, бо той міцно схопив його за руку.
– Його кіт,– пошепки промовив він, глянувши спідлоба на Бананіто.
Поліцейський відпустив неборака і взяв за руку Бананіто.
– Йди за мною! – звелів він.
Бананіто не дав себе упрохувати. Він поскладав у кишеню шматочки кольорової крейди і пішов за поліцейським, не втрачаючи веселого настрою. А собака, задерши хвіст, дременув геть.
Чекаючи, поки його викличе на допит начальник поліції, Бананіто змушений був сидіти в одиночній камері. Проте руки в нього аж свербіли від бажання працювати. Він намалював пташку й випустив її. Але вона не схотіла розлучатися з художником, а пурхнула йому на плече й заходилася легенько подзьобувати його у вухо.
– Я все зрозумів,– промовив Бананіто. – Ти хочеш їсти.
І він умить намалював купку проса. Це нагадало йому самому, що він сьогодні ще не снідав.
– З мене, мабуть, вистачить двох засмажених яєць та золотисто-жовтого персика на закуску.
Бананіто намалював усе, що сам собі замовив, і невдовзі апетитний запах пішов по камері, проник за двері й залоскотав ніздрі тюремному наглядачеві.
– Гм... Що за смакота! – промовив він, пожадливо втягуючи ніздрями апетитні пахощі.
Раптом йому закралася підозра. Він одразу ж відкрив оглядове вічко в дверях і зазирнув у камеру. Побачивши заарештованого, який з великим задоволенням уминав смаженю, він аж остовпів. З таким виразом надзвичайного здивування на обличчі його і застав начальник поліції.
– Оце так новина! – закричав він, не тямлячи себе від обурення. – Це просто нечувано! Виявляється, ми носимо в'язням страви з ресторану!
– Та ні... Та ні...– бурчав, заїкаючись, наглядач.
– Ти що, тюремного статуту не знаєш? Хліб і вода, вода і хліб – і більше нічого!
– Сам не знаю, як це вийшло,– спромігся нарешті виразно сказати наглядач. – Мабуть, він проніс яйця в кишені.
– А плиту теж у кишені? Бачу, тут за мою відсутність з'явилися новинки – камери з кухнею...
Та невдовзі начальник поліції сам переконався, що в камері не було ніякої плити. До того ж Бананіто, щоб виручити з біди зовсім не винного наглядача, вирішив признатися, як він роздобув собі їжу.
– Ти мене за дурня маєш,– сказав начальник поліції, з недовірою вислухавши Бананіто. – А що ти робитимеш, коли я накажу тобі приготувати камбалу під білим соусом?
Не сказавши й слова, Бананіто взяв аркуш чистого паперу і заходився малювати замовлену страву.
– Вам з петрушкою чи без петрушки? – спитав він, закінчуючи малюнок.
– Авжеж, з петрушкою,– відповів начальник поліції, презирливо всміхаючись. – Ти справді маєш мене за бовдура. Але запам'ятай: коли ти закінчиш малювати, я змушу тебе проковтнути увесь цей клапоть паперу.
Та щойно Бананіто закінчив малюнок, як з аркуша полинули лоскітливі пахощі смаженої камбали під білим соусом, а за мить перед витріщеними від подиву очима начальника поліції на столі вже парувала страва, щедро притрушена листям петрушки, яка, здавалося, сама промовляла: «Зробіть ласку, покуштуйте мене!»