Страница 15 из 24
Тим часом коліно, яким ударився Джельсоміно, розпухло просто на очах.
– Як жаль,– бідкався дідок,– що я не маю в хаті жодного стільця, аби вас посадовити.
– То покладімо його на ліжко,– запропонував Шкандибчик,– якщо ви, звичайно, не заперечуєте.
– На моє нещастя,– сказав дідок засмучено,– у мене й ліжка нема. Піду я попрошу в сусіда крісло.
– Ні, ні, не треба,– квапливо сказав Джельсоміно,– я можу посидіти й на підлозі.
– То заходьте до кімнати,– запросив дідок,– і всідайтеся на підлозі, а я тим часом приготую вам доброї кави.
Кімната була невеличка, але гарно прибрана й обставлена полірованими меблями. Тут стояли стіл, буфет, шафа. Зате не було ні стільців, ні ліжка.
– Ви що, завжди на ногах? – запитав Шкандибчик.
– Інакше мені не можна,– відповів дідок.
– І ніколи не лягаєте спати?
– Ніколи. Часом я сплю на ногах, та й то рідко. І не більш як дві години на тиждень.
Джельсоміно й Шкандибчик переглянулися і разом подумали: «Ось іще один мастак розказувати побрехеньки».
– Пробачте за мою цікавість, а скільки вам років? – не вгавав із своїми запитаннями Шкандибчик.
– Точно й не скажу. Я народився десять років тому, але зараз мені десь сімдесят п'ять чи сімдесят шість.
З виразу облич своїх гостей дідок зрозумів, що вони не повірили йому. Тому він, зітхнувши, пояснив:
– Це не вигадка, це неймовірна, але правдива історія. Якщо хочете, поки ми питимемо каву, я розповім її вам.
– Моє ім'я,– почав дідок. – Бенвенуто. Проте всі називають мене Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай.
Отже, Бенвенуто народився в сім'ї лахмітника. Такої вертлявої і непосидющої дитини ще світ не бачив. Справді-бо, не встигли ще новонародженому ім'я вибрати, а він уже вистрибнув із пелюшок і став гасати по хаті. Батьки насилу вгамували його і вклали спати, а вранці виявилося, що колиска закоротка для нього і ноги звисають із неї.
– Видно, він спішить вирости, щоб скоріше допомагати батькам,– сказав його тато.
Увечері, коли його клали спати, одежа і взуття були саме враз, а вранці черевики вже муляли, а в сорочку він узагалі не влазив.
– Нічого,– казала його мати,– в хаті лахмітника завжди повно різного дрантя. От я й пошию з нього синові нову сорочку.
Минув тиждень, і Бенвенуто так виріс, що всі сусіди стали радити батькам віддати його до школи.
Дружина лахмітника повела сина до вчителя, який, вислухавши її, не на жарт розсердився:
– А чому ви не привели його на початку навчального року? Вже закінчується остання чверть. Як же я можу взяти вашого сина?
Коли мати пояснила, що Бенвенуто тільки тиждень від народження, вчитель розсердився ще дужче:
– Сім днів? Шановна синьйоро, тут у нас не дитячі ясла. Приходьте через шість років, і тоді ми зможемо поговорити з вами серйозно.
Нарешті вчитель підвів очі від класного журналу і побачив, що Бенвенуто вищий на зріст, ніж усі його учні. Він посадив хлопця на останню парту і став пояснювати, що двічі по два – чотири.
Рівно опівдні задзвенів дзвоник. Усі школярі посхоплювалися з-за парт і стали в ряд, щоб вийти з класу. Тільки Бенвенуто не зрушив з місця.
– Бенвенуто,– звернувся до нього вчитель,– ставай і ти в ряд.
– Не можу, синьйоре вчителю.
Він і справді не міг, бо за час занять так виріс, що його затиснуло в парті. Довелося викликати шкільного сторожа, щоб він виручив Бенвенуто.
Наступного ранку його посадили за більшу парту, але опівдні Бенвенуто знову не міг устати, бо й ця парта затиснула його, як мишоловка мишу. Довелося викликати столяра, щоб той розібрав парту.
– Завтра принесемо парту з п'ятого класу,– сказав учитель, чухаючи потилицю. І він розпорядився занести до класу одну з найбільших парт у школі.
– Ну а як тепер?
– Зовсім вільно,– радо відповів Бенвенуто.
І щоб довести вчителеві, що йому й справді просторо за цією партою, Бенвенуто кілька разів то вилазив, то знову сідав за парту. Але коли пролунав дзвінок про закінчення уроків, і ця парта виявилася замалою. Довелося ще раз викликати столяра.
Директор школи і мер міста стали звинувачувати вчителя:
– Що там у вас коїться в класі, синьйоре вчителю? Може, негаразд із дисципліною? Цього року у вас парти ламаються, як тріски. Будьте суворіші зі своїми бешкетниками, бо ми не можемо щодня купувати нові парти.
Лахмітникові довелося відвести сина до найавторитетнішого в місті лікаря і розповісти йому все, як є.
– Ну що ж, побачимо,– сказав лікар, начепивши окуляри, щоб краще розгледіти незвичайного пацієнта.
Він обміряв Бенвенуто вздовж і вшир.
– А тепер сядь,– наказав він.
Бенвенуто зручно всівся у крісло, а лікар, зачекавши хвилинку, мовив:
– Уставай!
Бенвенуто підвівся, і лікар знову заходився обміряти його зріст і ширину грудей.
– Гм,– буркнув він, протираючи окуляри хустинкою, аби пересвідчитися, що з очима все гаразд,– а тепер знову сядь.
Він ще кілька разів змушував Бенвенуто вставати й сідати, а потім зробив такий висновок:
– Випадок дуже цікавий. У хлопчика нова, ще не зареєстрована в медичній практиці хвороба. Полягає вона ось у чому: коли хлопчик сидить, він надзвичайно швидко старіє. Для нього хвилина, проведена навсидячки, дорівнює цілій прожитій добі. Як лікувати цю дивну хворобу? Хлопчик мусить бути завжди на ногах, інакше за кілька днів він стане старим дідом із сивою бородою.
Після цього страшного висновку лікаря життя Бенвенуто зовсім змінилося. У школі для нього зробили спеціальну парту – без лави, щоб йому не кортіло сісти. Дома він їв стоячи, а варто було йому присісти погрітися біля печі, як одразу лунали окрики:
– Ти що, вирішив передчасно постаріти?
– Вставай, вставай, якщо не хочеш скоро посивіти! «Але ж спав він у ліжку?» – спитаєте ви.
Ні про яке ліжко він і думати не міг, якщо не хотів прокинутися з білою бородою. Бенвенуто навчився спати на ногах, як коні. Ось чому язикаті сусідки прозвали його Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай. І це прізвисько залишилося за ним на все життя.
Та ось одного сумного дня старий лахмітник захворів і відчув, що скоро помре.
– Бенвенуто,– сказав він синові перед тим, як навіки склепити очі,– тепер усе лягає на твої плечі. Мати вже стара і не має сил працювати. Знайди собі якусь чесну роботу, від якої мав би втіху. Працюючи, ти збережеш собі молодість, бо тобі ніколи буде навіть присісти.
На другий день після похорону батька Бенвенуто пішов шукати роботи, але скрізь його брали на кпини:
– Ти хочеш роботу, синку? Але ж ми тут не гуляємо і не в м'ячика граємося, а важко працюємо. Ти ще не доріс, щоб працювати на фабриці.
– Роботу?! – дивувалися інші. – Та нас оштрафують, якщо ми тебе візьмемо: праця неповнолітніх заборонена...
Бенвенуто ні з ким не сперечався і весь час думав, як собі зарадити.
Після марних пошуків він вернувся додому, сів перед дзеркалом і став чекати.
– Лікар казав, якщо я сяду, то почну старіти. Що ж, побачимо, чи це правда...
Вже за кілька хвилин він помітив, що став рости, бо відчув, як почали муляти черевики. Бенвенуто роззувся і заходився розглядати свої ноги, які довшали просто на очах. Потім він знову, подивився в дзеркало і найперше вельми здивувався.
– Цікаво, що це за юнак із чорними вусами дивиться на мене? Здається, я знаю його і вже десь бачив це обличчя...
Трохи перегодя він усе збагнув і аж засміявся:
– Та це ж я сам! Оце так постарів! Негайно треба вставати на ноги, бо більш старіти мені не хочеться...
Можете собі уявити, як здивувалася його мати, коли побачила перед собою високого й кремезного юнака, що говорив баском і мав густі, як у начальника жандармів, вуса.
– Бенвенуто, синку мій, як же ти виріс і змінився!
– Це все на краще, мамо. Ось побачите, тепер я вже знайду роботу.
Проте він не пішов її шукати, а викотив із повітки батьків візок і попхав його вулицями міста, вигукуючи:
– Несіть ганчір'я! Несіть ганчір'я!