Страница 8 из 15
«Так, — сказав голова. — Но це ще не все. Нас тут душ два десятки, а ще із сотню треба взяти до нас. Трудне це діло — в хатах, на колодах, на полі гуде куркульня й упадає коло баб і дідів. Як воно буде, й що ти скажеш, Андрію?»
Довгий і темний стояв Дюдя серед снігу. Він звів угору правицю, наче щось мав у жмені. Тоді він кинув з розмаху об сніг і розтер ногою, і горяни згадали, як вони шестеро забрали в денікінців гармат, нагнавши їх у ліс уночі — так само світилися зорі крізь осніжене гілля повним світом. Ще трохи постояв Дюдя коло горян, а тоді пішов додому спати.
Сонний і млосний, через цілий день не ївши нічого, дійшов Дюдя до своєї хати й постукав у вікно. У хаті було темно, наче вимерло, й ні один звук не прокинувся всередині. Дюдя опам'ятався й постукав знову. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті, й Дюдя заснув навстоячки.
Йому привиділася чудна машина — комбайн. Комбайн косив, молотив і віяв, — Дюдя прокинувся, і його гіркий узяв жаль, що він старий, і трохи шкода свого спітнілого гарячого життя. Горянин Андрій Дюдя схопився й енергійно стуконув об рями. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті, але притлумлений голос сказав:
«Хто там стукає серед ночі?»
Дюдя мовчав, і голос замовк. Він став терпеливо чекати, але було тихо. Він знову відчув, що засинає й хилиться на стінку, уже коліна його вдарилися об приспу, він отямився і сильно застукав кулаком у вікно. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті. Дюдя став бити часто й рівно в рями. У хаті немов загусла тиша й темрява. Раптом Дюдя зчувся, що стук не допомагає. Хата хотіла послухати його голосу. Він сів на приспу й узявся думати, зборюючи сон.
Жінка щодня сварилася з ним, шпетила його на всю губу, та він на те не зважав. Він знав, що хоч вона й бігає щодня до Перепічок поласувати сметанкою та м'ясцем, хоч вона плачеться на свою бідність і на свого чоловіка, хоч вона й каже щодня, що їй світ зав'язав, але й досі не пішла від нього — вона ж його жінка, і він за двадцять років ні разу не скинув оком на другу. Йому здалося, що, може, він і справді замало з нею балакав, може, вона хоче домогтися його голосу.
«Одчини, жінко, це я», — сказав горянин Андрій Дюдя і устав із приспи.
«Кому я одчинятиму? — одповів холодний, злий голос. — У мене нема чоловіка. Ідіть собі геть!»
Горянин Андрій Дюдя нерішучо оглянувся на приспу. Уже примерзало, й на ранок добрий буде мороз, він був у латаній свитині, й йому сильно хотілося спати. Він підійшов до вікна, зачепив рями двома пальцями, обачно, по-хазяйському вийняв їх і поклав на приспу. По тому він вліз вікном у хату й звичними вигорбинами долівки намацав путь до печі. Та перед піччю щось забілішало, як сонний спомин. Він ступнув ще раз і налетів головою на якесь залізо, якого не було в хаті, упав, і Марта ще двічі вдарила його кочергою по грудях. Він звівся на ноги й штовхнув її так, що вона одлетіла на сажінь. У ту ж мить пронизливий зойк спалахнув по хаті й замовк.
Дюдя запалив сірника. Коло печі лежала Марта в сорочці, боса, лоб їй був заюшений кров'ю — вона убилася об гострий ріг печі. Дюдя засвітив лямпу, приніс води, облив голову Марті, вона звелася на лікті й дивилася на нього, мов оторопіла. Дюдя ще раз придивився до рани, розшукав чисту ганчірку, перев'язав жінці голову — їй тільки роздерло шкіру — й ліг спати.
Уранці другого дня Марта лежала на пружиннім ліжку в просторій хаті Перепічки між грамофоном і швацькою машиною марки Зінгср. На Марті була чиста сорочка з тонкого полотна, на голові вишиваний рушник, руки вона склала хрестом на грудях, і коло неї метушилися Перепеччиха з дочками. На столі, новою накритому скатертиною, були крашанки й білий хліб, а поруч того йод і флакончик з якоюсь ароматичною есенцією. Заплющивши очі й зідхаючи легко, лежала Марта, і їй здавалося, що вона вже вмерла і душа їй у раю. Баби й дівчата, подолянські а й горянські, навшпиньках заходили до хати, й Переиеччиха тихесенько, пошепки розповідала їм, як чоловік хотів забити Марту, та вона не далася, й тоді він розпеченою кочергою випалив їй на спині: «Записуйсь у колектив!».
Чимраз більше приходило бабів, чимраз трагічніший шамрив шепіт, чимраз глибше зідхала Марта, й дві великі сльози покотилися їй з очей. Вона підняла руку — і всі в хаті завмерли. «Дітоньки мої, голубоньки, — сказала Марта, — моліться за мене, і я за вас молитимусь, щоб не попустив господь записати вас у колектив», — і рука знову безсило впала на груди.
Ширився шепіт і йшов по селу. Подоляни йшли на шпиль, і коло них збивалися купки горян, слухаючи страшних вістей. Ще тихі точилися розмови, але по-де-не-де хтось лаявся в голос, а коли проходив голова, усі змовкали й дивилися вбік, не бачивши його. О дев'ятій годині ранку голова покликав міліціонера, і вони пішли вдвох арештувати Андрія Дюдю.
Довго спав Андрій Дюдя тієї ночі, й коли прокинувся, то побачив у хаті замість жінки голову й міліціонера Григорія.
«Здоров, Андрію! — сказав голова. — Прости мені подрузькому, но тільки мені треба тебе арештувати. Куркульня розперезалася категорично, і я не дам селу ради. Отже, вдягайся, й підемо в буцегарню».
Коли горянина Андрія Дюдю привели до сільради, перед ґанком на вулиці він побачив підводу, на якій сидить високий, русявий, снігом припалий чоловік у замусленому кашкеті. Це й був слюсар Шарабан, і коли Дюдю завели в комору при сільраді й замкнули на замок, слюсар Шарабан вибрався з воза й увійшов у сільраду.
«Товариші, — сказав слюсар Шарабан. — Я приїхав до вас, як у вас колективізація, й чи куркулі не підвозять візка нашій великій справі, а конкретно, хто в вас голова сільради?»
Порадившися з головою й дізнавшись про події останнього дня, слюсар Шарабан довго розпитувавсь про Андрія Дюдю, що він за чоловік. І розпитавшися, дав слюсар Шарабан пораду: Андрія Дюдю випустити, а до Марти придивитись, чи вона на вмерті, а чи, мабуть, видужає.
«Боюся я, товаришу Шарабане! — сказав голова. — Як випустити його, то куркульня категорично впаде в імперіялізм, достукається до району і підірве авторитет влади. Хай би посидів трохи, поки воно вщухне, нічого йому не зробиться, а ми з району викликаємо самі доктора і вирвемо медичне лікування з кігтів озвірілої куркульні».
Але слюсар Шарабан не погодився. «Ти, — сказав слюсар Шарабан, — голово, неправильну взяв лінію і козиряєш престижем у напрямі правого ухилу. Раз чоловіка ви всі, в здоровому розумі й радившись довго, висували на голову колективу, то не можеш ти його гноїти в буцегарні, поки не з'ясував, чи він жінку вбив, а чи вона просто коники показує. Давай ключа».
Коли вони одімкнули комору й випустили Андрія Дюдю на світ, він довго стояв, утопивши очі в землю, а тоді повернувся й пішов. Слюсар Шарабан був пробував із ним побалакати, та Дюдя ніби й слухав, але не сказав ні слова. Він повернув за ріжок і зник за хатами, слюсар же Шарабан, голова й душ троє з активу почали радити про критичне становище й чи викликати лікаря, чи просто готуватися до бою.
Тим часом горянин Андрій Дюдя йшов просто в поле. Уже під сонцем танув сніг і хлюпав під чобітьми. Але на цей раз горянин Андрій Дюдя не зміг оцінити навіть сільськогосподарського значення сонця й снігу. Він невідступно думав про своє шлюбне життя, про двадцятирічне подружжя. Ніколи він не думав, що жінка одштовхне його від себе. Поволі за звичним обличчям її, за тупими губами, за солом'яним волоссям, убачив він якусь систему ідей, завжди чужу, а тепер і просто ворожу. Через усе життя своє він ні разу не вдарив її, ні разу не вимовив прикрого слова. Він просто мовчав і давав їй вибалакатись і виплакатись. Тепер він ударив її. Чи треба було її бити? Кого треба бити? Чи треба бити і вбивати людей? Дюдя як спав, ідучи. У снігові перед ним виснувалася легенда про червоноармійця.
Червоноармієць з батьком балакав у сні.
Про колгоспи споривсь, про посів у весні,
Про майбутнє, про світлі прийдешні дні.