Страница 2 из 15
— Йому сподобалось у Більшовизії, — перекладав Конні. — Більшовики — бідні, але працьовиті. Розстрілюють там, щонайбільше, розтратників. Він дуже хоче повернутись назад... — перекладав Конні, не зупиняючись ні на секунду.
— Стривайте, — сказала Рут, — спитайте в цього дикуна, чи це правда, що в їхній країні жінок видають по ордерах, як хліб, кукурудзу і все таке?
Конні залопотів знову. Чужинець щось гаряче й пристрасно доводив.
— Він каже, що то неправда. Жінки живуть з чоловіками так само, як і в нас. Там тільки немає таких ідіотських обмежень, як є, приміром, хоч би тут у Штатах, хоч би тут, у Мільвокі, хоч би тут у сім’ї Паркерів, де вважають, що дочка не може вийти заміж, поки не одшукається брат.
— Це він теж вам сказав? — спитала Рут. — Чи це вже ви придумали самі?
Конні хотів сказати щось, але спинивсь: чужинець звівся на ноги й шукав свого бриля.
—Good bye[2], — сказав чужинець. Конні зирнув на Рут.
Рут підвелась і підійшла до чужинця.
— Ви прекрасно вимовляєте по-англійському! — сказала Рут.
— Непогано, — одповів чужинець добірною англійською мовою.
— Чи довго ви перебуваєте в Штатах? — запитала Рут.
— Я жив тут двадцять літ, я тут народився.
— Скажіть, — почала була Рут, але спинилась і повернулась до Конні. Конні душив сміх. Червоний, як парений рак, він схилився над столом і конвульсійно пересмикувався. Очі йому від натуги полізли рогом. Нарешті він не витримав і вибухнув гомеричним колосальним реготом. Він упав на стільця й молотив ногами по підлозі.
— Ідіот, верблюд, дикун, дикобраз, — повторював він, захлинаючись од сміху. — Ідіот, дикун, верблюд, дикобраз... Право ж, Рут, я думав, що ви розумніша все ж таки. — І Конні знову замолотив ногами по підлозі.
— Прощайте, Конні! — сказала Рут.
Конні опам’ятавсь і подивився на неї. Він так перелякавсь, що сміх йому враз пройшов. Він схопився й підбіг до неї. Рут узяла чужинця під руку:
— Ходім додому, голубчику! — сказала вона.
Спочатку Конні не зрозумів. Тон її голосу був наче веселий і м’який, і страшний зміст її слів не дійшов до Конні; він стояв, як закам’янів. Раптом Конні добрав:
— Рут, — закричав він диким голосом, кинувсь на чужинця, одступив назад і подивився на Рут. Вона усміхалась теплим, ласкавим сміхом.
— Я мушу попрохати у вас вибачення. Конні, — серйозно сказав чужинець. — Я Майкл Паркер. Я приїхав учора в Мільвокі. Рут тоді ж розповіла мені, що ви не довіряєте її... її... ну, інтелектуальним здібностям, чи що. Отже, ми з нею виробили маленький плян. Це дівча дуже хотіло переконати вас, що воно розумніше, ніж ви думаєте. А тепер ходім до старого Джемса Паркера.
І він узяв Конні під руку.
Майкл знайомиться з нечистою силою
— Я згадав одну історію, — сказав Майкл Паркер і скинув попіл із своєї сигаретки в коминок. Він солодко востаннє потяг з неї запашний димок і упустив її на жевристе вугілля.
Ніхто не впізнав би в цьому чисто виголеному американцеві в сірому новенькому костюмі того голодранця, що місяць тому з’явився в Мільвокі до Конні Стефена. Тільки камінне підборіддя й опуклі лінії рук під рукавами піджака нагадували, що це був той самий Майкл Паркер уоблі, бунтар, що він завтра може знову з’явитись у тім самім лахмітті, а позавтра випливти з Америки десь в Океанію.
— Я згадав одну історію, — знов сказав Майкл, одвертаючись від вогню. 1 знов ніхто йому не відповів. Конні сидів удвох з Рут у великому кріслі, а Марк Кедлі лежав на канапі, заклавши ноги на поручні.
— Це історія з демонами, — наче вагаючись, сказав Майкл. — Я голосую, — хто хоче слухати про демонів, підійміть руки, — звернувся він до Марка, бо Рут і Конні сиділи, як неживі.
Марк Кедлі примостився на канапі зручніше і підняв угору обидві ноги. — Я слухаю, — сказав Марк Кедлі.
— Це історія з демонами, — почав Майкл, — і трапилась вона на Україні. Я вже казав вам...
— На Україні? — сказав Марк Кедлі. — Хіба на Україні є демони? Нічого не читав про це в газетах. На Україні є козаки й мех... мехновці — теж щось на штиб козаків.
— Марк Кедлі — ти дурень. І треба сказати, що твої папа і мама тут ні при чому. Вони зробили все, що було в їхніх силах. Ти дурень, бо думаєш, що знаєш щось про Україну, бо читав «Нью-Йорк таймз» і інше. Думаю, що ти знаєш про Україну не більше, ніж про Сполучені Штати Північної Америки. Що ти знаєш про Сполучені Штати?
— Нічого, — одверто признався Марк Кедлі. — Я не завідую газетною інформацією... і не думаю, щоб мені колись доручили нею завідувати.
— Так, — сказав Майкл. — І ти так само не знаєш нічого про Україну. Ти можеш прочитати в книгах, що це житниця Радянського Союзу, що цей край багатий вугіллям і білою силою води, що люди, що живуть там, високі на зріст і похмурі, що в них не вистачало на всіх землі і вони виселялися на Канаду, до нас у штати, в Мехіко, в Бразілію. Ти можеш прочитати, що це дика бунтарська нація, що скрізь і всюди складає кадри комуністичних партій. Може, десь ти натрапиш на згадку про їхні пісні. Але ніде ти не прочитаєш, що Україна — це край художників.
Я ніколи не забуду того сумного болючого почуття, що опановує тебе, коли йдеш увечорі вузькими вулицями українського міста. На розі стоїть художник і продає свій твір. З паперу й клею він зліпив зеленолісу гору, під горою криницю й на дахові хати посадив чорно-білу лелеку. Ти не можеш купити цієї гори, бо не знаєш, що з нею робити. Не знає цього і сам художник. Далі ти бачиш жінку, що продає коробочки з гіяцинтами й трояндами на них. Квіти зроблені з морських раковин. Але коробки ці ні до чого, і ти минаєш художницю. Далі ти бачиш старого діда, що навколо нього світяться й грають блудні вогники. Ти підходиш ближче й бачиш, що це гіпсові церкви, вікна заліплено кольоровим папером і всередині горить свічка. На одній з церков замість хреста зірчасте вікно, п’ятикутне, що світить червоним вогнем. Ти хотів би купити церкву, — але хто в ній буде молитись?
Але й українське місто американізується, і художник, що приходить з села, тікає в село назад, у свою хату. У тісних стінах української хати розлитий океан, повінь мистецької фантастики. Ти увіходиш низькими дверима увігнутої монгольської кам’янобудівельної форми і ступаєш у пітьму, у темний вузенький присінок.
Одчиняєш двері, замкнуті на той самий ключ, що ним колись римляни замикали свої вілли на скитських узбережжях, і поринаєш у світло-блакитну затоку. Древні, як сумерійські примітивні коники, візерунки оточують чотири стіни. На полицях рядами чатує гончарний посуд з чорнофігурним і червонофігурним узором. Стіл застелений скатертиною з наївними птахами й химерними людьми, і десь на лутці вікна лежить забута череп’яна, мальована люлька. У такій хаті я вперше побачив Оксану. Я побачив її востаннє в той день, коли батько її Григорій Труш розповідав мені про демонів.
Це було восени, ясного осіннього дня, гострого й різкого, як кисле, міцне ароматне вкраїнське яблуко. Григорій Труш запрягав на дворі коня. Я стояв у хаті — проти мене біля вікна — Оксана.
У тих самих книжках ти міг прочитати, Марку, що українські дівчата — смаглі й чорні, як усі південні жінки, з чорними блискучими очима. І дивно, — навіть пісні їхні співають про чорні або карі очі.
Але найвищий, найтонший, найчистіший тип української дівчини — це високе русяве дівча з темними бровами й ясно-синіми очима. Ніяка прарафаелівська картина не знайде тобі такої тонюньої, тонесенької струни чистої поезії, як ця українська дівчина. Висока, на голову вища од Рут — і вдвоє дужча од тебе, Конні; не знаю, чи є навіть у Марка Кедлі такі точені, налиті життям і нервовою снагою мускули, що піднімали круглі руки Оксани.
Григорій Труш увійшов знадвору і зняв з кілка свою берданку...
— Що таке берданка? — сказав Марк Кедлі.
2
Прощавайте.