Страница 5 из 28
По-друге, ця книжка подає раз у раз непровірені, фанатичні, обскурантні рецепти. Вона, приміром, пробує обкарнати українську мову, викидаючи релятивні заіменники «який» та «котрий». Вона, не моргнувши оком, виправляє всю українську літературну мову на ніким не ухвалений, на око зліплений узірець.
По-третє, вона об'являє інтернаціональне добро, вирази, спільні всім європейським мовам, за русизми. «Тим не менше» в Курилихи «русизм». «Не зважаючи» — теж «русизм».
І все ж таки, подаючи поряд із тим корисні рецепти для стандартизації мови канцелярій, книжка ця має рацію як підручник діловодної стилістики. Та заголовок: «сучасної літературної» уже попсував мову багатьом молодим прозаїкам і псує ще й далі. Запам'ятайте, що це підручник для бухгалтерів, а не для письменників.
Le style c`est l`homme. Стиль – то людина. Бюффон, 1753
Французи кажуть: стиль — то є людина. Немає рецептів, що показували б, як виробити свій власний стиль. Попервах доведеться вам наслідувати комусь більшому, а свій стиль мовний виробиться тоді, коли виробиться своя манера прозаїчного письма. Та все ж одну вказівку можна дати відразу.
Поновлення в мові + 1 («остранение»)
Даючи розмови дійових осіб, автор служить простим, прямим фонографом справжньої (чи вигаданої) реальности — хіба що перекладає з одної мови на другу. Та що тільки автор вийшов за межі отих розмов (і думок), він запливає в сферу непрямої передачі. Йому доводиться описувати словами, звуково-графічними одиницями, скажемо, фарби, не артикульо-вані звуки, емоції, рослини тощо.
Отже, коли при фонографічній передачі ефект залежав головно від передаваного матеріалу і тільки в малій мірі від передачі, то поза розмовним (драматичним) матеріялом ефект у колосальній мірі залежить від способу і вмілости передачі. Почасти через це багато читачів читають тільки розмови, інстинктовно шукаючи неносередній, а не тричі зрефлекто-ваний, віддзеркалений матеріял.
Отож коли при подачі розмов треба було мати «мовне» вухо, то при подачі іншого матеріялу треба виявити мовну винахідливість.
Слова-терміни, уживані нами повсякчас у буденному житті, вже не дають нам яскравих образів, а відразу складаються в тенденційні комбінації.
Коли, скажемо, в мене в голові заходить така думка: в свято цигарок не купиш, треба купити заздалегідь, бо не буде чого курити, то в цім реченні слова-терміни «цигарки» та «курити» образів у мене не викликають, а являються, так сказати, «алгебраїчними знаками».
Цей факт — дуже вигідний для науки — часто стає на перешкоді оповідачеві, коли він хоче викликати конкретну уяву — образ якоїсь речи.
Для цього в оповідача є два засоби: один — це порівняння; другий — це поновлення (остранение).
Порівняння (образна мова) — спосіб, прекрасно відомий з підручників словесности, і я на нім не спинятимусь. Поновлення ж (остранение) вимагає пояснень. Припустім, я хочу подати процес куріння так, щоб він по-новому був представ перед читачем. «Порубане листя, пожовкле листя нікоціяни старанно загорнуто в тонесенький папір, заклеєно і вправлено в бурштинову дудочку. Чоловік бере ту дудочку межи зуби й запалює посічене листя сірником. Іде дим, обволікає чоловіка, він ковтає його — навколо пливе чудний химерний аромат».
Така незвична подача речі завжди її конкретизує і робить яскравішою [8][8].
Отже, поновлення є спроба подати річ у новому аспекті, нарочите нерозуміння загальновживаних слів для того, щоб, аналізуючи їх наново, викликати яскравий образ даної речі в уяві читача. Поновлення може виглядати як наївність, але завжди воно підвищує вражіння свіжости. Поновлення може стати навіть за основу цілої речі або може придатися лише в деталях, але ніколи не слід забувати за цей трюк, поруч з образним письмом. Закінчуючи цей розділець, нагадаємо ще раз: хто без цікавости читає словники, з того не буде доброго письменника.
Темперамент, інтелект і біографія новеліста
Досі ми обговорювали справу стилю і мови прозаїка — те, в чім він повинен мати вправність таку ж, як і поет, тільки з іншим підходом. Бувають у літературі епохи, де мовну вправність прозаїка ставиться над усе. В такі епохи література не створює інтернаціональних дібр, тільки речі для свого внутрішнього національного вжитку. Така епоха для української літератури була в другій половині минулого сторіччя, а в російській літературі знову й знов (удруге чи втретє) настала зараз. Буває проза, де, окроме мови, власне, нічого більше немає. Така, приміром, проза Бабеля. Це великий крок наперед проти Достоєвського щодо багатства мови і такий самий відступ назад щодо фабульности, динаміки дії.
Ми вважаємо, що така тенденція для української літератури зараз не на часі. Ми і без того слабуємо на мовну гіпертрофію й фабульну анемію. З другого боку, певносте в своїх силах у нас вистачає. Для того, щоб нам вибитись на «велику» літературу, нам не вистачає серйозного відношення до фабульної розробки. Статичну прозу дуже люблять вчителі словесности (для диктантів), але читачі її не полюблюють.
Отже, ми переходимо від справ мовних та стилістичних до справ фабульної розробки. І ось тут доводиться зробити медичний огляд кандидатові в новелісти.
Професія прозаїка багато чим трудніша від професії ліричного поета. Самої мовної вправности тут ніяк не досить. Треба ще багато інших даних.
Насамперед прозаїк повинен бути спокійною, акуратною людиною і мати великий запас терпіння. Суб'єкти істеричні, похапливі й слабовільні можуть бути (часто-густо бувають) хорошими поетами, та прозаїків з них не буде. Коли хтось остигає до свого твору після першого вечора, то хай він краще й не береться писати прозою — нехай складає договір на поему.
Далі, для прозаїка потрібний у значній собі дозі... розум. В історії літератури досить найдеться прикладів, що дур-ненькі-таки люди робилися доволі відомими поетами [9][9], чи там критиками [10][10], або істориками літератури (в останнім випадкові це навіть comme il faut) — але прозаїк повинен бути розумний. З дурня прозаїка не буде, хай вже краще прямо вчиться на історика літератури.
По-третє, прозаїк повинен мати чималий життьовий досвід. Поет і без такого досвіду може мати успіх, бо лірика — це, так би мовити, інтимний стосунок поміж автором і читачем — я би сказав, щось на штиб фізичної любови, вимагає тільки темпераментної індивідуальности з боку поета (та ще уміння писати вірші). Лірика, то найсексуальніша частина літератури; суто інтелектуальний багаж автора тут великої ролі не відограє. Навпаки, прозаїк повинен мати що розповідати своїм читачам. Коли лірика подібна до любовної пригоди, то новела нагадує радше комерційний контракт, за яким автор обов'язується розповісти щось цікаве, а читач погоджується цьому повірити й узяти все за реальність, принаймні на час читання. Отже, щоб скласти такий контракт, треба мати чим торгувати. Систематично розповідати самого себе, як то роблять ліричні поети, в прозі не можна, в прозі це можна зробити тільки один раз.
Таким чином, ми дійшли до того, що треба щось мати до розповідання. Ця справа має собі назву: тема.
Тематика
Знову насамперед слід спростувати поширювану письменниками версію, ніби для оповідання потрібні тільки перо, папір та натхнення. Цього замало навіть для вірша — і там, щоб почати, треба мати ліричну тему (звуковий мотив), а для оповідання і потому. Отако сісти й просто з мосту написати оповідання з нічого не можна. Цю єресь поширюють оті, за тичинівським чудесним виразом, «продажні натхненні», жерці мистецтва всіх категорій. Але так само поширюють теорію натхнення несвідомі люди, затьмарюючи тим процес творення речей. Щоправда, нервове піднесення, гра темпераменту потрібна і для прозаїка та — без майстерного підготування теми, воно матиме наслідком натхнення полову, в найкращім же випадкові — пляшку горілки.
8
Про поновлення дуже хороше є в книжці В. Шкловського «Теорія прози».
9
Можливо, що ніхто не може бути поетом чи навіть мати втіху від поезії без деякої нездоровости розуму (Undsoundness of mind)». Маколей (Essays on Milton).
10
You know who the critics are? The men, who have failed in literature and art. Disraeli.
(Ви знаєте, хто критики? Люди, що не мали успіху в літературі та в мистецтві. Дізраелі.)