Страница 26 из 28
Як же бути тепер з ляндшафтом?
Реально, поза людиною, ляндшафт не існує. Корова має своє реальне буття і без споглядача — людини; ляндшафт такого буття не має. Ляндшафт є відношення поміж людським оком і неорганічною природою.
Отож ляндшафт, узятий там, де його найкраще можна виявити, тобто в малярстві, є, власне, витвір мистця у більшій мірі, ніж усякий інший матеріял. Вайлд сказав десь, що ляндшафт — це є настрій, і він мав цілковиту рацію. Дивлячися на ляндшафт, ми більше дивимось на мистця, його індивідуальність яскравіше позначається тут, ніж, скажемо, на портретах чи жанрових сиенах. Справді, той самий ляндшафт різно виглядає в голандського мистця XV століття і в сучасного імпресіоніста, а якась жанрова сцена, попри всій ріжнині в манірі, давала б більше схожих точок для порівняння. Ляндшафт є знайомство з психікою мистця насамперед — він відповідає, отже, ліриці в літературі.
Яку ж ролю відограє ляндшафт у літературі, де абсолютно бракує засобів для його виявлення? Способи виявлення, що їх дає література, — а саме слова — становлять тепер другу призму, окроме отої першої, і ми розглядаємо об'єкт уже в двократнім переломі. Справді: ляндшафтна тема переломлюється тепер не тільки в оці й настроєві мистця, але й у тім слові, через яке він цей настрій пробує передати читачеві. Суб'єктивність, авторська особа, виростають до грандіозних розмірів. Той письменник, що подає читачеві Докладні ляндшафти, знайомить читача тільки й виключно з своєю особою.
Тим-то у французькій прозі (найкращій у світі) ляндшафту майже зовсім немає. В «Сантиментальнім вихованні» Флобера є така фраза (цитую по пам'яті), що описує природу в той момент, коли молодий чоловік уперше в житті зблизився фізично з женщиною: «...високі дерева, що стояли в садку, на мить хитнулися й знову завмерли». Це все. На багато десятків сторінок роману це все. Читач може добре оцінити і силу цього пейзажу, і, головне, його ролю в оповіданні. Дуже багато прикладів доцільного оперування з ляндшафтом ми знаходимо також у Мопасана — там це максимум лаконічности і максимум «корисного ефекту».
Таким чином, ми бачимо, що ідея давати самий ляндшафт, відводити якусь самостійну ролю ляндшафтові в літературі єсть ідея хибна і то з двох міркувань. По-перше, ляндшафт майже не дається виявитися в літературі; по-друге, він і взагалі не належить до перелічених угорі «кардинальних», оснівних тем мистецтва взагалі. Цим пояснюється той факт, що прекрасний поет-пейзажист Пєтніков зостався майже невідомий не тільки широким масам, але й критикам і навчителям словесности, що така сама доля найкращих творів Пастернака, що ті небагато ляндшафтних віршів, що увійшли в загальну літературно-хрестоматійну помийницю, чи то, як прийнято висловлюватися, скарбницю, що ці вірші поспіль алегоричні, а не ляндшафтні, приміром, «Утес» Лєрмонтова або його ж «На севере диком» (переклад з Гайне), де мова мовиться знову ж не про скелі й сосни, а про любов.
Тим часом у розглядуваному тут творі ляндшафт займає дуже багато місця і, як ми спробували показати, він спеціяль-но не організований, а подано його в порядкові регістрації особистих авторових переживань. Це стоїть у непосереднім зв'язку з усією, сказати б, лінією твору — «нотатками мисливця», так би мовити. З погляду пересічного читача, ляндшафт цей усе ж таки не рівноцінний хоча б із діялогами в тій же таки новелі. Діялоги такий читач читає, а ляндшафт обминає. До речі, у нас уважається за пристойний тон нападатися на такого читача, що читає тільки розмови і те, що стосується до механізму оповідання, а все інше, як: авторову філософію, ляндшафти, виписки з наукових праць і цитати, пропускає. Тим часом такий читач тільки одбиває загальну структуру пересічної людської психіки: між автором і читачем попереду ніби складається контракт: автор береться розповідати цікаві речі (тобто речі кардинального значіння для життя окремої людини), а читач зобов'язується приймати оці речі на віру і вбачати в них факти, принаймні на сам час читання. Отож коли автор цей мовчазний контракт порушує і починає, скажемо, оголяти прийом, тобто заводити читача в лабораторію свою, то читач буває незадоволений, але так само ремствує він, коли автор замість розповідати цікаві для читача речі, як слід було по контракту, починає привселюдно «прати перед читачем свою чисту білизну». Отож коли автор розводить філософію, або пейзажі, або цитати, то читач має цілковиту рацію не читати відповідні місця, справедливо міркуючи, що фахівці філософи його постачатимуть, коли він схоче, філософією з перших рук, що ляндшафтів словами не опишеш, а краще купити картинки, і що цитати куди краще читати в їхньому природньому контексті в первотворах.
Яку ж рацію, яке ж право має автор сподіватися, що його нотатки, сировий матеріял з його особистого життя знайдуть собі читача, і то читача прихильного.
Очевидно, що автор має рацію, коли його твір здобув по-пулярности. За яких же умов твір, написаний всупереч вимогам пересічного читача, здобуває популярности і навіть може зажити слави?
Згадаймо, що оповідання Пушкіна («Повєсті Бєлкіна») стоять приблизно на рівні європейської техніки оповідань, Що фабулу (plot) там розвинено в достатній мірі, що вони являють собою очевидну організацію матеріялу, а не просте ремиґання життьової жвачки, набутої прекраснодушним організмом. Але ж Пушкін ще цілком перебував під упливом французької літератури і, значить, тих вимог, що до цієї літератури ставив її читач. Не забудьмо, що з Тургенєва був і «поет»; у повнім збірникові його творів, окроме «стіхотворєній у прозі», є ще кілька поем і десятки римованих, плохенької роботи, віршів. Тургенєв з'явився саме в той момент, коли розплодився читач російської прози, і під цього читача він і писав. Ясна річ, такий новонаплоджений читач російської прози не більші міг ставити до цієї прози вимоги, аніж свого часу читач віршів і драми ставив до Ломоносових і Хераскових.
Він казав спасибі вже й за те, що було щось писане російською мовою, точнісінько як ми нещодавно дякували Богові за те, що в нас був хоч Нечуй, а все ж таки Левиць-кий, все ж таки український прозаїк, коли ми навіть Осадчого чи Свидницького держали за письменників, словом, на основі принципу: на безлюдді і Хома письменник.
У таку саме добу з'явилися, й зажили собі навіть слави, невеличкі письменники Тургенєв і Гончаров, що добре володіли російською мовою, та й по тому. Не можна, звичайно, закидати їм нерозуміння і невміння писати, адже ж вони обоє були знайомі з європейською літературою, ні, просто вони не вважали за потрібне морочитися з технікою, коли і так платилося гроші за сировий матеріял.
Поза цією причиною, були, звичайна річ, і інші, що сприяли створенню безфабульної протокольної літератури. «Ка-ющийся дворянин» бажав себе побачити в дзеркалі і охоче читав свої «Записки охотника». Він зі скрутою на серці впізнавав себе в Обломові, в Лаврецькому, в Рудині і одпочивав над солодкими звуками тургенівських віршів у прозі, белькочучи «как хороши, как свежи были розы».
Таким чином, коли Тургенєву була охота роздягатися перед глядачем (не далі в тім, як до чистої білизни, а ніяк не до грішного тіла), то він знав, що глядач його не лаятиме, а навпаки, з деякою цікавістю буде розглядати.
Ми вже занотували, що власне вся робота, що її мав Тургенєв над сировим матеріялом своїх нотаток, це була робота над язиком. Вірші в прозі, ліричні уривки на штиб «Чуден Днепр», ландшафти розписані язиком замість пензля, словом сказати, все те, що вчителі словесности вибирають для диктантів саме за чистоту і, так би мовити, самостійність мови, все це характерна ознака певної доби в літературі. Для того, щоб схарактеризувати цю добу точніше, досить прочитати тургенівський таки ж вірш у прозі під назвою «Русский язык». «Во дни... тягостных раздумий о судьбах моей родины... ты один мне утеха и опора, о великий, могучий, свободный русский язык... нельзя не верить, чтобы такой язык не был дан великому народу».
Це ж та сама програма, що в шевченківському «... наша пісня повік не загине: от де, діти, наша слава, слава України», хоч і соціяльні причини такої платформи були зовсім не однакові, ба навіть протилежні. Це той момент, що їх об'єднує. Це одночасно і той момент, що допускав існування нефабульної прози, «стіхотворєній у прозі» і такого іншого.