Віта Ностра

– Самовій, ви спізнилися на дві хвилини.

– Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторію. Я думала, на третьому поверсі…

– Мені це нецікаво.

Саша стояла коло дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Кравець поманив її пальцем. Вона підійшла; Кравець, у тому самому смугастому светрі, сидів за канцелярським столом і уважно її розглядав. Під цим поглядом – поверх окулярів – Саші стало ще незатишніше.

– Ось як ми загрузли, – сказав Кравець чи то Саші, чи собі. – По вуха. Кисіль… Ідіть-но сюди.

Він підвівся, скрипнувши стільцем, і миттю виявився поруч. Дуже близько. Саша відчула запах його одеколону – і встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Кравець, може користуватися парфумерією.

Згори, майже над самою головою, горіла лампочка. На лінолеумній підлозі лежали круглі чорні тіні. Проекції. Тіні…

– Я слухаю. Розповідайте напам’ять те, що вивчили.

Саша почала, плутаючись, затинаючись, точно знаючи, що не дійде й до кінця першого абзацу. А що буде далі – після першого десятка рядків – страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливається в суцільний сірий гул…

– Дивіться сюди.

Він підняв руку до її лиця, й вона побачила на його пальці перстень, якого не було раніше. Великий рожевий камінь переломив світло лампочки й раптом став яскраво-блакитним, потім зеленим; Саша затамувала подих. У неї запаморочилося в голові, вона ступнула, намагаючись утримати рівновагу…

– Стійте.

Вона закліпала очима. Персня не було. Кравець стояв поруч, тримаючи її за плечі.

– Молодець, – сказав він зненацька м’яко. – Попрацювала, бачу. Але це крихітний крок, ви щодня повинні так працювати. На наступне заняття прочитайте параграф два. Усе, що виділене червоним, – напам’ять.

– А як же…

– Ідіть, Самовій, уже пішов чужий час. До побачення.

Саша вийшла в коридор, де чекав, спершись на стіну, Андрій Коротков.

– Ну? – запитав жадібно. – Дуже лаявся? Що було?

– Коротков, я чекаю, – долинуло з аудиторії.

Двері за Андрієм зачинилися. Саша отетеріло потрясла головою. Піднесла до носа годинник на зап’ясті…

З миті, коли вона зайшла в аудиторію, минуло п’ятнадцять хвилин.

– Я ж кажу: я його не бачив багато років. А в серпні він з’явився. На юрфак я пролетів… А вісімнадцять мені у вересні. Мати в шоці. І тут з’явився він. Наче рятівник. Влаштував мої справи… Думаєш, я хотів сюди їхати? Я хотів у армію! Тобто не те щоб хотів, а…

Саша й Костя йшли по вулиці Сакко і Ванцетті, а потім по вулиці Миру, і ще по якійсь вулиці, усе далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Саша, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й про дорогу до Торпи. Потім почав розповідати Костя. Його історія була набагато простіша.

– …І він мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пішов би в армію.

– Не пішов би, – сказала Саша.

Костя здивовано на неї покосився.

– Мій батько від нас пішов, як я була маленька, – повідомила Саша. – В іншу родину… І більше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбільший страх, знаєш, який? Що з нею щось станеться. Я от згадую, що робив і що говорив Фарит… він же прямо не погрожував. Він дозволив моєму страхові – ніби як самому – вивільнитися й мене накрити. Повністю. І мій страх привів мене сюди… і тримає тут. І буде тримати.

Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останні, на вигляд нежитлові, будинки й ні з того ні з сього вийшли на берег невеликої, але відносно чистої річки. Трава підходила до самого берега. На дерев’яній кладці стояв рибалка в просторій куртці з каптуром.

– Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?

Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до ніг. Хиталися очерети, на тому березі квакали жаби. Костя сів на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.

– Цікаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це діло… І на зимову риболовлю їздив, і…

Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетіла срібна рибинка завбільшки з долоню, зірвалася з гачка й упала до Сашиних ніг. Застрибала на траві. Рибалка обернувся.

Тепер на ньому не було окулярів. Карі очі Фарита Кострицького дивилися цілком радо.

– Добрий вечір, Олександро. Добрий вечір, Костю. Сашо, подай мені рибку, будь ласка.

Саша піднялася. Нахилилася. Рибина тремтіла в неї в долоні; розмахнувшись, Саша щосили жбурнула її у воду. Розійшлися кола. На долоні лишилося кілька лусочок.

– А тепер ловіть, – сказала Саша дзвенячим голосом. – Тільки ноги не промочіть.

Кострицький посміхнувся. Поклав вудку на траву. Розстебнув куртку й сів на повалений стовбур поруч з сином. Саша лишилася стояти. Костя напружився, але встати не наважився.

– Як навчання? Однокурсники, викладачі, – освоюєтеся?

– Я вас ненавиджу, – сказала Саша, – і знайду спосіб з вами поквитатися. Не тепер. Потім.

Кострицький неуважно кивнув:

– Розумію. Ми повернемося до цієї розмови… через якийсь час. Костю, ти теж мене ненавидиш?

– От що мене цікавить, – сказав Костя, нервово потираючи коліно. – Ти насправді… ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гіпноз? Чи ще якийсь фокус?

Так само посміхаючись, Кострицький розвів руками, ніби говорячи – ну от, так вийшло.

– І ти можеш керувати нещасними випадками? – продовжував Костя. – Люди хворіють, умирають, потрапляють під машини…

– Той, хто керує вітрилом, керує вітром чи ні?

– Дешевий софізм, – вставила Саша.

– Уся річ у тому, – Кострицький мигцем на неї глянув, – який випадок вважати нещасним, а який – щасливим. А цього, друзі, ви знати не можете ніяк.

– Зате ви за нас знаєте, – знову втрутилася Саша.

– А що це за монети? – спитав Костя.

Кострицький машинально сягнув рукою в кишеню. Вийняв золоте кружальце. Майнула така знайома Саші округла, «об’ємна» фігура.

– Подивись. Ось слово, яке ніколи не було сказане. І вже не буде, – Кострицький підкинув монетку, вона злетіла обертаючись і знову впала йому в долоню. – Зрозуміло?

Костя й Саша мовчали.

– Зрозумієте, – Кострицький кивнув, ніби заспокоюючи. – Хочете половити рибку? Костику?

– Ні, – неприязно сказав Кострицький-молодший. – У нас на завтра багато роботи. Привіт.

І не обертаючись покрокував од річки геть.

Уранці і вдень – ще сяк-так. Саші було ніколи, у неї були пари, заняття, турботи.

А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Відвернувшись лицем до стіни.

Вона скучала за домом. За мамою. Їй бачилось у півсні, як мама заходить у кімнату, зупиняється коло ліжка… Вона просиналась – і плакала знову.

Їй насилу вдавалося задрімати до того часу, коли дзвонив будильник.

Саша завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спідницю в бібліотеці, прочитуючи шкільні підручники наперед, вона все-таки гадки не мала, яке це щастя – вивчати те, що логічне, зрозуміле й красиве, як задачі з геометрії.

Тепер сам вигляд «Текстового модуля» з візерунком з кубиків на палітурці викликав у неї тугу.

Минув тиждень. Потім другий. Щодня доводилося читати параграфи, зубрити, зубрити, зубрити уривки безглуздого, неприємного тексту. Саша сама не розуміла, чому ця абракадабра стає для неї щодень огидніша. Вчитуючись у дикі комбінації напівзнайомих і незнайомих слів, вона почувала, як щось відбувається в неї всередині: наче під черепною коробкою прокидається осине гніздо й ниє, ниє, тривожиться, не знаходячи виходу назовні.

З другого тижня занять у групі «А» з’явилися прогульники. Андрій Коротков не ходив на математику, заявивши, що такі задачі він ще в дев’ятому класі розв’язував. Ліза Павленко пропускала то історію, то філософію, то англійську – без усяких пояснень. Дехто з хлопців пропускав фізкультуру, але дівчата ходили на заняття до ДеДе поголовно й радісно. Премилий ДеДе, красень, добряга, нікого не мучив непосильним навантаженням, зате багато часу віддавав грі. Щиро розповідав про будову організму: щоб підвищити ефективність тренувань, звичайно. Показував, як проходять сухожилля, як розташовані м’язи – спершу на плакаті, потім на живій натурі. Натура масово вимагала нових і нових пояснень. ДеДе червонів і знову розтлумачував: ось колінний суглоб, ось гомілковостопний, оці ніжні зв’язки особливо схильні до розтягнень і навіть розривів…