Самум (збірник)

– Що вам треба? – глухо спитала дівчина.

Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:

– На.

– Можете залишити собі, – дівчина говорила розмірено й байдужо.

Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.

«Навіть собаки його не бачать», – подумала Ірина, і плечі її опустилися.

– Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. – Гарна собачка… Як звуть песика?

– Джина.

– У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього хочеш – ти його повернеш…

Катя відсунулася на лавці.

– Не називай її «сонечку», «кицю» або «зайчику», – півголосом сказав демон. – Невже важко здогадатися?

Ірина зціпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дівчини:

– Думаєш, мені це вперше? Та я й таким допомагала! Знаєш, скільки щасливих пар живуть, біди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаєш…

Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.

– Отже, свекруха померла, ви з чоловіком посварилися, тепер тобі треба…

– Мені від вас нічого не треба, – крізь зуби сказала Катя. Ірина подивилася на фото у своїй руці. Звела очі:

– Тоді чому не йдеш?

Катя знизала плечима й підвелася. Відразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.

Ірина залишилася сидіти.

Катя, намотавши на руку повідець, підтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сиділа, закусивши губу.

– Дурна, – повідомив демон.

Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.

Катя зупинилася перед світлофором. Червоний, червоний, повз неї проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…

Зелений.

Пішоходи, скільки їх було, покрокували по «зебрі». Катя підняла ногу – й поставила назад.

Озирнулася через плече.

Повернулася й пішла назад, до зупинки.

– Навчи вченого, – сказала Ірина зі стриманим торжеством.

Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.

Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував – звучав життєствердно.

– Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.

– Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.

– У неї стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. – Вона їхала з дачі, одна, машиною…

Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:

– Ну і?

– А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачі. Вона поїхала дуже зла.

– Почуття провини, – похмуро сказав демон за її спиною. Ірина кивнула:

– Ти почуваєшся винною?

Катя відвела очі.

– І чоловік теж? Він тебе звинувачує?

Катя навпіл розірвала серветку.

– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як він дізнався про вашу сварку?

– Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, – сказала Катя где тихіше.

– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода ідіотка…

– Ти мені заважаєш! – Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.

По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.

– Ходить тут зі шваброю й заважає, – пояснила Ірина, червона й зла.

Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.

– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненіше. – Ти думала, що йдеш по інтерв'ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…

Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.

– Натерпілася від свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.

Дівчина швидко звела вогкі очі:

– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…

Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.

– Я тепер дачі цієї бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. – Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…

І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.

– Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, – сказав демон. – Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.

Ірина слухала, обм'якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер'єру, мовчазного й безмовного.

– Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?

– А чом би не підсипати їй у чай снодійного? – Ірина підвела голову. – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?

Демона пересмикнуло від відрази:

– Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.

– А конкретно? – Ірина зціпила зуби.

– їй треба змінити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе – точно.

– Ясно, – Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.

– Ти куди? – демон насупився.

– До нужника! – вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. – Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?

У туалеті не було нікого, крім Каті; дівчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.

«Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа – туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо – зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»

Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…

Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».

Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то…Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.