Страница 17 из 18
Ірина помовчала.
– І козі ясно, – сказала повільно, – що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.
– Як ти знаєш, що вона постувала? – подав голос демон. – Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.
Ірина й не подумала відповідати.
– Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука? Ніякого сексуального підтексту. Радше, неусвідомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мій. Підсвідомо відчуває в дівчині суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трішки поправилася за минулі місяці: сидячий спосіб життя, коктейлі, тістечка, – Ірина перевела подих. – Вирішила худнути, тому на тарілці в неї тільки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вішаються ні за яких умов. Таким чином, під підозрою двоє: дівчина й грибок. Причому дівчина на першому місці.
– Чому ти вирішила, що дівчина постувала? – уперто перепитав демон.
Ірина зітхнула:
– Подивись на її тарілку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом їла саму ковбасу?
– Може, вона просто любить…
– Ага-ага. Ще колір обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.
– Непереконливо.
– Не збираюся тебе переконувати.
Демон замислився.
– Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, – помовчавши, сказала Ірина. – Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобі: якщо хтось на цій фотці потенційний самогубець – то це вона.
– Перевір пошту.
Ірина скорилася, заздалегідь знаючи, що результату не буде. І точно – скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольорові рекламні вставки.
Відкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав інтимні фото».
Знайшлося чотириста шістдесят чотири тисячі сторінок.
Демон моментально навис над лівим плечем:
– Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…
– Сама знаю, – відгукнулася крізь зуби. – Не заважай.
Антивірус працював, як галерний раб: фальшиві скарги на хлопців, що нібито помістили в мережу фото покинутих жінок, вели просто на порносайти. Маневруючи між випещеними Демі Мур, Наомі Кемпбелл та любительськими знімками домогосподарок – голих, із гусячою шкірою, – струшуючи налиплі по дорозі віруси, відьма хвилин через п'ятнадцять відшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best від Миті Чеканкіна».
Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут містилося парадне фото Миті з камерою на грудях: довге волосся зібране у хвіст, широкі плечі розправлені, блакитні очі інтригують. Електронна адреса, залишена для зв'язку, нічого спільного не мала з тією одноразовою, на яку Ірина вже надіслала листа.
Серед знімків, викладених для ознайомлення, голої натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зареєструвалась і настукала повідомлення: «Привіт, а де ця галерея, про яку говорять?»
Їй дали посилання, і за кілька секунд відьма побачила те, що шукала.
Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю – від досить-таки скромних у жанрі м'якої еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознімків. Дами, незалежно від форм і об'ємів, зухвало дивилися в об'єктив; тільки одна дивилася без виклику, повз камеру. Під фото був підпис: Ліза. Телефон такий-то.
– Скотина, – прошипіла Ірина. – Усе ясно: дівчина скромна, та ще й віруюча, Митя Чеканкін її спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, – відьма перевірила дату, – позавчора… Двох днів вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рідні, мабуть, додали перцю.
– Думаєш, це справжній міський телефон?
– Аякже. У цьому сутність помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найімовірніше… Ясно, чому нещасна в петлю полізла!
– Ще не полізла, – уточнив демон. – Але твоя правда, мотив у неї є. А за номером телефону можна дізнатися адресу.
– Я відьма, а не хакер.
– Сучасна відьма не може не бути хакером! Давай.
– Я знала, що тобі сподобається, Митьочку.
Машина стояла правими колесами на тротуарі, тому світ здавався перекошеним. Чоловік на водіиському сидінні стискав мобільник і силою волі змушував себе здаватися спокійним.
– Мене поставили на бабки, і це лише початок.
– Ну, ти ж творча людина. Для творчості необхідні сильні враження.
Жіночий голос в апараті тремтів од пристрасті. Так кішка захоплено вуркоче, граючись із мишкою.
Чоловік відсунув телефон від лиця. Глибоко зітхнув, заспокоюючись.
– Мені шкода, що так вийшло, – сказав у мікрофончик якомога спокійніше.
– Справді?
– Справді, шкода. Ти будеш покарана, Юліє.
Його співрозмовниця на тому кінці дроту – блондинка в кріслі перед комп'ютером – потягнулася, дивлячись у вікно. Прийняла зі стола окуляри:
– Що може бути жалюгіднішим за безглузді погрози?
– Сука, – прохрипіла слухавка. – Ти осліпнеш, оглухнеш, тебе паралізує!
– Фу, Митю. Це вульгарно.
– Ти згниєш заживо! Ти збожеволієш, ти…
Жінка торкнулася скроні. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, віддавався головним болем…
Вона подивилася на екран монітора.
Виставка голих дівок раптом утратила різкість. Затяглася ніби флером. Розмазалася перед очима, а вслід за нею розмазалися стіл і стіни, вікно й двері, кімната й люстра…
Вона підскочила від жаху, і підлога захиталася в неї під ногами. Упали на підлогу прямокутні окуляри…
– Рятуйте!
Стало темно; вона побачила, що лежить на паркеті, і за кілька сантиметрів од лиця валялася слухавка.
– Рятуйте, – прошепотіла вона. – Ряту…
Будинок – як виявилося, стара дев'ятиповерхівка – загубився серед висотних новобудов, і в густому, наче ліс, дворі все було зайнято: парковка – машинами, гірка й гойдалка – дошкільнятами, лави – матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палісадника гуляла жінка з дитячим возиком.
Ірина нервово пройшлася під липами. Набрала Лізин номер. Послухала автовідповідач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свідків? Чи швидко приїде «швидка»?
Демон був поруч, усім своїм виглядом застерігаючи від необдуманих учинків.
– Послухай… – почала вона.
Озирнулася. Вийняла мобільний, приклала до вуха, ніби відповідаючи на дзвінок, і заговорила півголосом:
– Коли ми цю дурну врятуємо, ти мене відпустиш чи ні?
– Зайве питання.
– Отже, не відпустиш.
– Ірино, – сказав демон проникливо, – невже тобі її не шкода?
– А мене хто пожаліє?
– Ти нікого – і тебе ніхто.
– Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фріків?
– Це не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…
– Олегу, – обірвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?
Демон промовчав.
– Що, не можеш?
– Можу.
– Чому не вселяєшся?
– Тільки після твоєї смерті.
– Що?!
– Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, – похмуро зізнався демон.
Повз неї пробігли за м'ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»
– А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?
– Кричи.
– І що буде?
– Нічого! – виплюнув демон. – Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода – їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.
Ірина опустила мобільний.
У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.
– Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гірко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.
– Мала, – звернулася Ірина фамільярно й привітно, – ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?