Самум (збірник)

– Якщо чесно, – Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, – якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.

Віка помовчала.

– А жити на що? – нарешті спитала.

– Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?

– Знайду, – Віка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?

– А тобі хіба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усі наче подуріли: думають і думають, бачиш, про інших, рятують їх, переживають за них…

– Я за тебе не переживаю, – Віка ображено підібгала губи. – Це твоє власне рішення.

Ірина курила, дивлячись у стелю.

– Я тобі щось винна? – запитала нарешті. – По грошах?

Віка змінилася на лиці. Тонкі губи взагалі зникли, втяглися під шкіру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливі розрахунки Віка комп'ютерам не довіряла), послинила палець, перегорнула кілька сторінок; показала Ірині.

Ірина так само мовчки витягла гаманець. Відрахувала гроші. У гаманці після цього майже нічого не лишилося.

– Дякую, – біла й сувора, як статуя, Віка сховала гроші й поклала на стіл ключі від офісу. – Сплачені рахунки за електрику в нижній шухляді стола. Щось іще?

Ірина люто затяглася.

– Дякую, – з гірким сарказмом повторила Віка.

І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злітній смузі – хоч у тісній квартирі від кухні до виходу було близько трьох метрів, не більше.

– Стривай!

Віка з готовністю зупинилась, але обертатися не стала.

Ірина відклала сигарету:

– Ти, той… Шизофренії в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуємо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?

– Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.

– Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Монета лягла на кругле дзеркальце.

– Як сильна річка притягує струмочки, а море – сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік – жінку, як ніч притягує день, а день – ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!

У пальцях з оновленим манікюром з'явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.

– Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!

Клієнтка – висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка – енергійно закивала.

– Ітимеш – на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш – скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!

Очі в клієнтки стали геть скляними.

Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п'ять тисяч рублів дрібними купюрами – очевидно, все, що в неї було.

– А чого, добре, – стримано похвалила Віка. – Ір, ти ж сама маєш відчувати – пруха йде. Хіба ні?

– Та начебто пруха, – Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. – Бачить Бог – вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!

Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:

– Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!

Продзвенів дзвінок у дверях.

На порозі стояв чоловік.

Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками – певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.

Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.

– Бачу, біда в тебе велика, – сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.

– Неприємність, – підтвердив він крізь зуби.

– Жінка, – означила Ірина найперше, найширше поле здогадів – і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».

– Любовний інтерес…

Ні.

– Зрада!

Точно. Першу серію розмови з клієнтом відьма любила найбільше – гра в «морський бій» на живій людині.

– Вона тобі зрадила…

Але не просто покинула. Немає однозначної реакції.

– Але ти її досі… любиш?

– Ненавиджу, – сказав чоловік крізь зуби.

– Від любові до ненависті, – Ірина проникливо всміхнулася. – Ну, розказуй, як ви розійшлись.

– Я фотограф, – він подивився на череп. – Роблю на замовлення фотосесії… портфоліо… Еротика. Деякі вдалі фото залишаю собі.

– Еротика, – повторила Ірина, ніби прислухаючись до звучання.

– Порнуха! – з викликом сказав клієнт. – Але на замовлення, індивідуально, розумієте?

– Розумію, – Ірина прискалила око. – Вдалі залишаєш собі.

– А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, – важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. – І виклала в мережу.

Затріщав ґнотик свічки.

– Ох, тяжка справа, чоловіче, – пригніченим голосом сказала Ірина. – З Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…

– Знаю, – погляд став колючим. – У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.

– Можна очі відвести, – подумавши, запропонувала Ірина. – Хто тебе не любить – щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров'я, а потім…

– Не треба! – чоловік стис у кулак руку на коліні. – Мені помститися їй треба, цій суці.

Ірина зустрілася з ним очима.

Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.

– Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловік, – щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.

Ірина перша відвела очі:

– Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.

Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.

– Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.

– Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.

Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.

– Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.

– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.

– Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.