Печера

За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вільне від слухавки вухо.

– А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…

– Він що, сам не може подзвонити?

– А… Я асистент і хотіла б… касети…

– Потім, – сухо кинула трубка. – Я зайнятий.

Короткі гудки.

«Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар'єру – вчися…»

Паула зітхнула.

Видно, кар'єри їй не зробити ніколи.

Царна брела, низько опустивши граціозну головку, повернувши розтруби вух до землі.

Каміння відгукується перше. Каміння здригається від кроків, і відзвуки їх, глухі й дзвінкі, лунають на багато переходів навкруги, і царна знає, що хвилину тому в кривому коридорі на два яруси вище жадібний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу крові, і тепер не знає, що робити з кістлявим розтерзаним тільцем – і так уже ситий…

Дихання. Царні здавалося, що вона його чує з усіх боків, – різними голосами дихав вогкий вітер. У темряві переходів товстий, громіздкий барбак гнався за барбачихою – і наздогнав, і до любовного ігрища додалася неабияка частка жорстокості. Барбаки хтиві; царна злякано смикнула вухами.

Її вабила вода, проте шлях до річки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожніх коридорах, ловила вухами зітхання та згуки, однак – дедалі ясніше й чіткіше – усвідомлювала, як наповзає, як сочиться з провалів лихо.

Вона піднялась на ярус вище. За три проходи обігнула пару таких, як вона сама, царн на паші, піднялася знову, обережно обійшла ситого схруля й знову нашорошила мушлі вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звуків ноту свого неспокою, – дарма. Ніщо не порушувало розміреного життя Печери, і водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалі частіше здригалася, прислухалася й озиралася.

Її шукали.

Її шукав напружений погляд, і величезні ніздрі приплющеного чорного носа цідили вітерець Печери, по крихті виловлюючи її запах; царна, майже позбавлена нюху, інтуїтивно відчувала, як розтікається її дух по коридорах і по ярусах, як він цівкою збігає вниз і піднімається нагору, повисає над кам'яною долівкою, грузне в мохах…

Вона брела розгублена. Відчуття неправильності, неможливості навколишнього позбавляло її сили.

Потім родина маленьких тхолів, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тікати; це сталося на два яруси нижче, там, де щойно стояла й прислухалася царна з залисинкою і звідки її вивело, наростаючи, передчуття. Один з тхолів потрапив на чиїсь зуби й наповнив печеру передсмертним вереском – інші його родичі врятувалися, забившись у нори.

Царна стояла непорушно, мов статуя. Слух зараз був єдиною зброєю, здатною її захистити.

Застукотіли по камінню ратички. Парочка закоханих царн мчала геть, наче рятуючись од певної смерті, і незабаром стукіт ратиць завмер удалині – навіть згуки згасли, з'їдені мохом та відстанню.

Потім метнулися, з тупотом розбіглись, недопарувавшись, барбаки.

Царна стояла, і ш здавалося, що все живе в Печері тремтить, розбігається, ховається, з жахом звільняє дорогу смерті, що суне по коридорах.

Тупіт ніг, звуки квапливих кроків; між царною і тим, що наближалося, дрімав після трапези ситий схруль.

Глухе ухкання. Гуркіт, струс стін, жалісний крик. Очевидно, схруль спросоння вирішив вступити у двобій, а второпавши, хто перед ним, не мав уже змоги відступити…

Царна затамувала нерівне дихання. Розрядивши злість у сутичці зі схрулем, переслідувач зупиниться… Його інстинкт на сьогодні вдоволений, він не витрачатиме сили на виснажливе вперте переслідування…

Вона помилилася.

Тепер її вуха ловили вже відлуння кроків. Ледь чутний тріск зеленої підстилки – бо по висхлому моху неможливо пересуватися безшумно…

Вона й досі стояла. Уже розуміючи необхідність утечі, вже усвідомлюючи безглуздість опору. У наближенні того, хто її шукав, була якась гнітюча невідворотність. Неначе там, уперше, біля води, було допущено помилку. І те, що не здійснилося тоді, обов'язково відбудеться сьогодні – зараз…

Ледь чутний звук виник наприкінці коридору – і тоді вона не витримала й побігла.

І відразу зрозуміла, що переслідувач побіг теж.

Усе повторювалося, але тепер вона не вірила в порятунок.

Зливалися перед очима мерехтливі плями лишайників; звук ратиць, наполовину з'їдаючись тонким шаром моху, метався серед кам'яного громаддя, і аж в останню мить царна знаходила прохід. Хвилина – й вона вирвалася в темний зал, заставлений колонами сталагмітів, метнулася в перший-ліпший коридор – і помилилася, бо там виявився глухий кут.

Спочатку голий камінь, дзенькаючи під ратичками й надаючи світові ясного об'ємного звучання, порадував її і вселив надію, та вже за другим поворотом вона збагнула, що спереду нема нічого. Що звук повертається, відбиваючись од нездоланної перешкоди, що перед нею стіна. І вона хотіла розбитися об стіну з розгону – проте природна живучість не дозволила.

Коридор загинався догори; царна стояла в найвищій його точці, спиною до порослої мохом перешкоди. Тут усе поросло мохом, тут було розкішне пасовище, а в глибокій розколині, прихованій пишним зелено-коричневим килимом, бігла цівка води. І якщо обережно розгребти мох ратичкою…

Царна дивилась у вічі своїй смерті.

Сааг був великий навіть для їхньої породи. У жертву втупилися жовтуваті, широко посаджені очі з величезними, байдужими до темряви зіницями. Другою парою очей здавалися роздуті ніздрі; на третю – і четверту – пару скидалися, волого поблискуючи, чорні ікла. Передні лапи саага, широкі, мов щітки, приховували в собі по два набори втяжних пазурів. Вигнутих ножів, що вміють протикати жертву наскрізь. Чорна короткошерста шкіра щільно облягала могутні, бридко випнуті м'язи; сааг був на вершині форми. Не молодий і не старий, ненаситний, фанатично впертий сааг, що врешті-решт досяг свого.

Царна важко дихала. Холодний вітер Печери торкався прогалини на грудях, і їй здавалося, що крижані пазурі вже добралися аж до серця.

Ледве чутно шелестів під мохом струмок. Можливо, сааг унюхав воду, проте ніжного дзюркотіння він чути не міг; круглі вуха-мушлі здригнулися, готові похилитися.

Сааг рушив уперед. Безпорадність жертви додавала майбутньому вбивству своєрідного солодкуватого присмаку. Сааг ішов – радше, тік назустріч загнаній царні. Переливалися м'язи під лискучою чорною шкірою.

Царна дивилась; у ту саму мить, коли її смерть робила крок над невидимим струмком, в обдертих грудях приреченої тваринки беззвучно вибухнуло бажання жити.

Вона стала дибки; рух скоріше жалюгідний, ніж грізний. Її крихітні ратички не спроможні завдати саагові шкоди, а виводячи з-під кидка шию, вона тим самим підставила під кістяний ніж свій ніжний, з підпалинами, живіт.

Сааг це зрозумів, однак у ту ж саму мить його м'язиста лапа, задня права, вже напружена перед стрибком лапа, втрапила у сховану від очей розколину.

Те, що відчували круглі вуха царни, виявилося для саага несподіванкою. Сп'янілий од своєї влади, ошалілий од смаку ще не пролитої крові, здивований поривом безпомічної жертви, він припустився помилки – не пов'язав у свідомості запах води та образ розколини, по якій ця вода, здебільшого, тече.

Хижак, що за все життя не зробив жодного хибного кроку, волею обставин став незграбний, мов барбак; лапа загрузла глибоко в розколині, роздратований рев підхльоснув царну – стрибнувши з місця, вона пролетіла аж попід самою кам'яною стелею, над головою ревучого звіра, над арсеналом іклів та пазурів, над неспроможною люттю, над криком про несправедливість та нечесну гру; вона мчала, нічого не тямлячи й нічого не відчуваючи, і тільки інстинктивно вишукувала серед каміння єдино правильний, невидимий для ока вихід.

Лора злякалася, почувши у слухавці її голос.

– Паула?! Що з тобою, я тебе навіть не впізнала…

– Я занедужала, – сказала Паула хрипко. – Я… хвора.

Лора помовчала. Запитала обережно: