Обитель героїв

Ось і зчинилася катавасія.

Ораторія невлад.

«обитель героїв» був будинком солідним, а Чорна зала – далека від місця подій, що розгорнулися. У сенсі ідеалів можна сказати: абсолютно далека. Але голос першого соліста, пронизливий фальцет, вступивши потужним крещендо із другого поверху Білої половини, барон упізнав безпомилково.

– Відчиніть! Негайно відчиніть! Грабіж серед білого дня, стаття… Параграф!..

Стряпчий Терц стояв на посту.

Другий голос, утробний бас, що підхопив вступ Терца, впізнати не вдалося.

– І-е-е-ех! Х-хи-и!

Зате він пролунав у супроводі оркестру: гуркоту і тріску. З аранжування увертюри залишалося припустити, що у фіналі хазяїнові готелю доведеться оплатити ремонт зайвих дверей. До речі, ось і наш друг: стогони Трепчика-молодшого пішли з холу коридорами і сходами хвилею скорботного вібрато.

Трепчик дав відмашку цілому хору співаків, що тільки й чекали команди:

– Тримай!

– Тримай злодія!

Судячи з нижніх регістрів, розташовувався хор у протилежній, Білій залі. Яскрава, експресивна секста в мінорній гармонії, зазвучавши одночасно із квінтовим тоном дверей, виламаних разом із одвірками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедії «Зоря» відкривається знаменита «фанфаражаху», контрастно провіщаючи майбутню тему радості.

Пізніше Конрад не раз замислювався: чи дійсно він все це почув у деталях і подробицях, чи тільки вловив загальну тональність чутливою квізиторською душею? А зараз він просто кинувся геть із Чорної зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганів, і побіг, помчав…

Гадаєте, на другий поверх? У епіцентр катавасії?!

Невірно гадаєте.

Вилетівши з парадного входу надвір, барон побіг уздовж світлої половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вікна квесторських покоїв. Інтуїція мчала поруч, схвально киваючи. Інтуїція знала: бігти треба не туди, де ламають, а туди, де б'ють.

Вона виявилася всюди права.

– Бий злодюгу! Ти ба, зараза…

– У дихало йому!

– До печінок!

– Н-на!

Трудова артіль майстрів, що ремонтували Білу залу, пострибала у вікно, звівши нанівець зусилля багатьох годин роботи. Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спійманого лиходія. Мабуть, за час ремонту перейнявшись ідеалами добра, майстри тільки й чекали можливості втілити їх у життя.

Пійманий добродій був одягнений ремісником, дотримуючи заборони на брижі, буфи та пір'я; навіть фартух на ньому був – як і на більшості трудяг. Цей факт лише подвоював жагу відплати:

– Перевертень!

– Чесних людей ганьбити?

– Чесних людей грабувати?

– Н-на!

– Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Відставити самосуд!

Важко дихаючи, месники розступилися, даючи баронові

пройти до затриманого. Все було зрозуміло. Видавши себе за робітника, злодюга приставив до стіни драбину й тихенько заліз у відчинене вікно. Конрад задер голову: до Германа ліз, скотина! Стяг на підлогу покривало, розкидав речі… «Стратагеми», і ті взяв, спокусився дорогою палітуркою. А як злякали, так і плигонув зі здобиччю через підвіконня. Ба, вчепився у вузол: не віддерти. Мало до смерті не забили, вже годилося молитися про блаженне пристановище! – ні, мовчить і тримає мертвою хваткою…

Книга племінника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровності.

– Встати! Встати, мерзотнику!

– Не можу, – похмуро буркнув мерзотник. – Ногу зламав. Чорта б два ці серви-задрипанці мене наздогнали, коли б не нога…

Злодій підняв розбите обличчя, і Конрад упізнав негідника.

– Гвоздило?! Він же цей… як тебе? Втікач-нелегал з Бадандена?

– Ім'я забув? – через вибиті зуби злодій шепелявив. – Фартить тобі, хорт… Дарма, дасть Нижня Мамка, поквитаємось…

З вікна пограбованих покоїв висунулася солодка парочка: стряпчий Терц і Кош Малой.

– Світлосте! Звели хазяїнові не сваритися! Ну, за двері…

– Я вас попереджав, ваша світлосте! Не на добро це все!..

– Я злодія ловив! Він замкнувся, а я ловив… Ну й двері, значить…

– Пом'яніть моє слово!

Дивлячись на розчервонілу, сповнену мисливського запалу фізіономію Фернана Терца, барон згадав дурнувату розповідь стряпчого: «…Злодюзі в Бадандені руку привселюдно рубали… А рука візьми й вирости наново, за тиждень». Почуваючи себе останнім йолопом, Конрад уважно подивився на злодія-невдаху. Сонце світило яскраво, тінь втікача-нелегала горбилася біля ніг, намагаючись допомогти, не дати відібрати вузол зі здобиччю…

Овал Небес!

Обер-квізитор вирішив, що зір грає з ним погані жарти.

У тіні злодія було три руки.

Хмаринка набігла на диск світила. Барон кліпнув і виявив, що тінь перетворилася на безформну пляму. Немов невідомий доброзичливець, бажаючи врятувати Конрадів здоровий глузд, зім'яв тінь у кулаці, як грудку м'якої глини.

– Пошліть по лікторів, – утома долала, але слід було триматися. – І простежте, щоб злодій не втік. Ні, бити більше не треба… Досить з нього.

Хлопчисько-служка, посланий у лікторат, повернувся швидко. Ліктора-кур'єра він зустрів за чотири квартали від готелю, а вуличний патруль – біля рибної крамниці, де вартові кокетували з гладкою перекупкою коропів та в'юнів. Конрад передав затриманого в чіпкі руки правосуддя, правосуддя поклало злодія на ноші, складені з двох алебард та одного плаща, і віднесло до буцегарні.

Правосуддя не відкидало дивних тіней, і з кількістю рук у нього проблем не виникало.

Тимчасове непорозуміння вийшло з оформленням затримання. Записавши короткі свідчення очевидців, барон раптом виявив, що дійсно не в змозі згадати ім'я злодія. Вилетіло з пам'яті спритним горобчиком. Цвінь-цвірінь… Теофрад… Е-е… Тофіль Сточек, він же Міхель Ловчило… Ні, якось інакше… Цвінь… Цвірінь… Порятунок графа ле Бреттена, битва під ліхтарем – спогади замерехтіли, виявляючи провали, білі плями… Грабіжників було двоє: крисюк і Сика Пайдар… Ні, троє! Звичайно, троє! Ось цей сучий син і є третій співучасник: Трюфель Гніздило, він же…

Це від перевтоми. Буває.

– Вам пакет із канцелярії Приказу, ваша світлосте!

– Давай сюди, – барон ступив до ліктора, заздалегідь знаючи, що криється в принесеному пакеті. Раптово пам'ять оговталася від сплячки, горобчик повернувся, спритно заходився клювати крихту за крихтою. – Прокляття! Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Міхаль Ловчик з Бадандена! Згадав!

Ліктор, запобігливо посміхаючись, кивав обер-квізитору.

Мовляв, згадали, згадали, а кричите чого?

А Конрад не міг позбутися відчуття, що за рогом, куди потягли Гвоздила, ховається трирука тінь – і крутить, регочучи, цілих шість дуль.

Повернувшись до зали, він схопив келих рому, завчасно принесений хазяїном. Залпом випив міцний «Претіозо», що віддавав ваніллю; упавши в крісло, спробував розслабитися. На щастя барона, увагу товариства утримував Кош Малой: здоровань вихвалявся своєю видатною роллю в затриманні зловмисника. Виламані двері покоїв у його викладі перетворилися на ворота ворожої фортеці, а стряпчий Фернан Терц, котрий першим почув підозрілий шерех, – на сурмача, що підняв сонний гарнізон на битву.

Граф захоплювався, баба Вертенна саркастично гмикала, містрис Форзац мовчала.

– А я!.. Флакон під пахву і гайда воювати! – всоте почав Копі, але спохопився. – Світлосте! Слухай, світлосте! Я знайшов! Знайшов!

Сяючи з гордості, він поставив на столик флакон з перламутровою рідиною.

– Ось! Неродуха!

Ввічливий граф удав, ніби нічого не помітив. Карга хрипко розреготалася. На кам'яній фізіономії пані з'явився слабкий глузливий інтерес.

– Бачу, – зітхнув Конрад. – Ну то й що?

– А те! Якого лисого сестричці цю капость тягати?

– Пані Вертенна або ви, містрис… Чи не будете ви такі люб'язні пояснити панові Малому, навіщо повнолітні гуртівниці тягають із собою певне зілля?

– Ну, ти, світлосте, зовсім мене за щеня тримаєш! – образився Кош. – Знаю, либонь, як баби черево труять, не маленький! Ти мені інше скажи: Агнешці навіщо всяка гидота здалася?!