Собор

Тільки-но студент розлігся, відчувши себе в блаженстві супокою, як у відчиненім вікні з'явилася заспана Вірунька. Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить.

Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев’я помугикати до зірок…

– Ловко ж ти вмостився, – подає Вірунька голос із вікна. – І співаєш гарно, тільки якби замовк, було б ще краще… Дітей мені побудиш.

– Мовчу. Співати заборонено. А думати?

– Нагнала якась уже думок?

– Ні, думки мої іншого характеру.

– Якого ж саме, коли не секрет?

– Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?

– Це щось нове.

– Об'яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби»… в розумінні класичної тобто. Здорово?

Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається – пахне від неї молочно. Давно не доярка, а й досі від Віруньки молоком наче пахне, як тоді, коли Іван уперше привів її на Веселу. Водив та все показував їй, вихваляючись, викрикував гордовито: «На нашій вуличці анонімок не пишутьі..» Розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, в ідилії шлюбу, хоча на роботі їй доводиться нелегко, в тій гуркотняві шихтового двору, де Вірунька не перший рік висиджує зміну за зміною в кабіні свого крана. В цеху її називають ас-машиніст. Там Віруньчине обличчя завжди в респіраторній масці, яку вона не скидає протягом усієї зміни, щоб не отруюватись їдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом – у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза – таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні… А тут біленька кабіна її хати пливе у пахощах акацій, і сюркотливий коник десь із буранів тче і тче передовій кранівниці свою нічну поему… І так цілу ніч. І зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать…

– Чула, Вірунько, що нібито одержано сигнали якоїсь далекої зірки… Астрономи зафіксували: кожних сто днів регулярно повторюється, блимає із всесвіту таємничий радіомаяк… З якоїсь, може, позаземної цивілізації… Озиваються, стукають у двері…

– Ще їх нам не вистачало… Хоч це ти, мабуть, вигадав.

– Вірунько, а що тобі собор наш говорить?

– Отой облуплений? Не чула, щоб він говорив.

– А ти вслухайся. Не так вухами, як душею…

– Моїй душі є до кого дослухатися: Івана оце знову вві сні бачила… Наче дно ковша прогоріло! Тільки підняли його, а дно – хрясь, метал розлився по цеху, вже й кран мій горить, залізо горить, а Іван стоїть, ні з місця!.. Я йому гукаю, щоб тікав, а догукнути не можу, наче горло мені забили доломіти та магнезити… Згориш, Іване, кричу, рятуйся ж! Від скрику свого й прокинулась… До чого б цей сон?

– Факіром Іван повернеться, йогом. Босий по розпеченім шлаку ходитиме.

– І нащо я його туди пустила? Ніколи більше самого не відпущу. На край світу посилатимуть, і я з ним… Бо так і життя зійде…

Смуток розлуки в голосі Віруньки, спрага чекання. Весь світ для неї повитий Іваном. Витворила собі його культ, та так, що нікому й розвінчати не вдасться. В інших чвари бувають та бійки, по судах та комітетах бігають, а в них злагода, доброжиток, неохололе кохання. Вже й діти школярчата, а вона все викрасовується перед своїм Іваном, як дівчина. Щоразу біжить у заводський парк, коли він там чергує з дружинниками. Можна подумати, що з ревнощів бігає за Іваном назирці, а вона себе ревнивою не вважає: просто очам любо дивитись, як Іван у парку із червоною пов'язкою на рукаві, суворий, безстрашний, веде свій заводський патруль! Хміль миттю проходить у п'янюг, коли забачать Івана Баглая, різні вишкребки в кущі сахаються, бо сьогодні чергують мартенівці, то ж он рудий Іван із своїми дружинниками йде!.. Дарма що рудим називають, а серце в нього ніжне, справедливе, за те й покохала. Іноді і вночі кинеться, наче таксі біля двору загуло, фари сяйнули… Приїхав! Аж ні, то просто плавку дають. Для кого рудий та дикий, а Вірунька ніяк не шкодує, що обрала саме його, просто не може приховати гордощів, коли на заводі мова заходить про Івана: такий майстер сталеваріння! Віртуоз своєї справи… І ніяких тріщин у душі: який у житті, такий і на роботі – гарячий, нестримний, звідси і вміння, сталеварський талант… Я, каже, тільки до печі підходжу і вже грудьми чую, що там і як! Для Віруньки він перший серед усіх чародійник печей, недаремно саме на ньому зупинилися, коли заводських відбирали в Індію. І хоч не дивина тепер на седищах почути: той на Асуані, той в Афганістані, однак Віруньці здається, що тільки її Іванові випала така честь – українських металургів десь аж у Бхілаї представляти, в тому жаркому штаті Мадх'я-Прадеш…

– Буде ж сюрприз: приїде братуха, а собору нема…

– Як це нема? – здивувалась Вірунька.

– Зносити збираються.

– Вперше чую. Мені до нього, правда, байдужки, але щоб отак, людей не спитавшись… Та це вигадки, мабуть.

– Не вигадки. Діло кепське, якщо вже він став на заваді чиїйсь кар'єрі…

– Носишся ти, Миколо, з своїм собором, як із писаною торбою… Скажи краще, коли ти матері невістку приведеш? Мабуть же, маєш якусь там на шпильках?

– Ні, Вірунько.

– Так трудно вибрати?

– А думаєш – легко?

Наче щоб розсмішити Віру, Микола розповів, як вони пішли з хлопцями в суботу на танці, на оті самі твісти, що їх Вірунька не визнає. Під кінець вечора один якийсь тип, дегенерат кривоногий, відкликає їхню компанію вбік, пропонує пошепки: «Дєвочек треба? Можу влаштувати…»

– Та не подонок? – ще й зараз обурюється Микола. – Годилось би йому по тикві дати, та передумали: чи варто руки бруднити?

– Треба було його відвести в штаб дружини, – строго зауважила Вірунька. – Там для таких типів добра мітла приготована.

Віруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулі – записалася після того, як провела на Бхілаї свого Івана, грозу паркової хуліганви. Дехто, правда, іронізував з цього приводу: вдома город неполений, діти на бабиній шиї, а вона, підтримуючи Іванів престиж, з порушниками громадського порядку бореться.

– Кажуть, Віронько, ти успішно отамануєш? – жартує Микола. – Всі патрулі перед тобою на витяжку?

– Смійся, смійся. А мені не до сміху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першої получки причастилося і чіпляється до людей. Воно там і випило, як горобець, а скільки йому треба після цеху… Бліде, дохле, валяється під кущем, хіба ж не заболить душа? Та не я тобі мати! Вчора одне з ремісничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик і давай до дівчат в'язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану лишень, голубчику, сюди! Одна за одне вухо, друга за друге і – в штаб. А воно ще й дибки стає, лихословить, тільки в штабі заскиглило: оця, каже, тьотя вухо мені так скрутила, дивіться, аж розпухло… занесіть це в акт!

– Справді, Вірунько, хіба ти маєш право вільного громадянина – за вухо?

– А хуліганити воно має право? Теж мені захисник! Сам ти чого досі не в патрулях? Спортсмен, статура яка… Для чого ж ото м'язи нарощуєш?

– Спортом захоплюватись і п'яниць по парках підбирати – речі різні, Вірунько.

– А хто підбиратиме? Усе ми, жінки? А де ж ви, самбісти?

– Я не майстер руковивертання. Може, мені млостить від цього? Може, в мене відраза? Чи не єдиний з культів, який чогось вартий у наш час сумнівів і невизначеності, культ здорового античного тіла. На човна та по Дніпру – оце дотепно, оце по-моєму. Зрештою, що на цій грішній землі залишається людині, крім усмішки неба та ласки сонця?

– Усмішка неба – це гарно. Ти таки в нас поет…