Біле ікло

– Цей клятий ручний вовк, чи ким би він не був, приходить під час годівлі собак та отримує свою порцію риби.

Тієї ночі, коли вони сиділи біля вогнища на довгому ящику, потягуючи люльки, то помітили, що палаючі очі підібралися до них ближче, аніж зазвичай.

– От би тут з’явилося стадо лосів або якихось інших звірів, тоді б вони відправились полювати на них, – промовив Білл.

Генрі хмикнув і дав зрозуміти, що не налаштований на бесіду та чверть години вони сиділи мовчки: Генрі спостерігав за полум’ям, а Білл за колом очей, які оточили їх та блискотіли у темряві поблизу вогнища.

– От би ми зараз заїжджали до МакГеррі, – почав він знову.

– Вгамуй вже своє «якби та якби», – сердито накинувся на нього Генрі. – То печія тебе турбує. З’їж ложку соди і тобі стане краще та компанія з тебе буде приємніша.

Вранці Генрі прокинувся від потоку прокльонів та лайок Білла. Він підвівся на лікоть, щоб поглянути, що сталося і побачив свого товариша, котрий стояв посеред собак біля розпаленого багаття – його руки закинуті догори, а обличчя скривлене від гніву.

– Ей! – вигукнув Генрі. – Що знову трапилося?

– Фрог зник, – почулося у відповідь.

– Не може бути.

– Кажу тобі, його немає.

Генрі вистрибнув з-під ковдр та кинувся до собак. Він ретельно їх перерахував, після чого заходився, як до цього робив його товариш, проклинати сили дикої природи, що вкрали у них ще одного пса.

– Фрог був найсильнішим в зграї, – врешті сказав Білл.

– А ще він ніколи не був дурним псом, – додав Генрі.

І такою була друга епітафія за два останні дні.

Поснідавши в похмурому настрої, люди запрягли в упряжку чотири собаки, які у них залишилися. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Люди мовчки пробиралися по вкритих кригою землях. Тишу порушували завивання їх переслідувачів, котрі шли по їхньому сліду.

Незабаром після полудня стемніло, і виття вовків стало чути ближче, коли вони за своєю звичкою почали підбиратися до них. Виття зчиняло хвилювання та переполох серед собак, це збивало їхній біг та пригнічувало людей.

– Ось так, тепер не втечете, дурні створіння, – задоволено промовив того вечора Білл, коли випроставшись, оглядав свою роботу.

Генрі полишив готувати, щоб піти поглянути. Його попутник не просто прив’язав собак, він прив’язав їх так, як це робили індійці – до палок. На шию кожної собаки він зав’язав у вузол шкіряний ремінь. До нього, так близько до шиї, щоб собака не змогла дістати її зубами, він прив’язав міцну палку довжиною в чотири чи п’ять футів. Іншу сторону палки він закріпив шкіряним ременем до забитого у землю кілка. Собаці не вдавалося прогризти ремінь у себе на шиї. Палка ж у свою чергу не давала їх добратися до шкіряного ременя, яким вона була прив’язана з іншого боку палки.

Генрі схвально кивнув головою.

– Це єдина хитромудра штуковина, яка зможе утримати Одновухого, – сказав він. – Він розгризає шкіряний ремінь, наче ножем ріже і у половину швидше. Вранці всі вони будуть на місці, цілі та неушкоджені.

– Готовий закластися, що так і буде, – погодився Білл. – Якщо бодай одна пропаде, я вирушу в дорогу, не випивши кави.

– Вони знають, що у нас немає набоїв, щоб відстрелити їх, – відзначив Генрі, лежачи під ковдрою та говорячи про коло палаючих очей, яке їх оточило. – Якщо можна було б вистрелити в них декілька разів, вони б нас тоді більше боялися. Кожної ночі вони підбираються дедалі ближче. Придивися у темряву – он туди! Бачив його?

Деякий час люди дивувалися, спостерігаючи за рухом силуетів біля вогнища. Вони вдивлялися у темряву, туди, звідки на них блискала пара палаючих очей та помалу обриси тварини приймали форму. Часом було навіть помітно, як вони рухались.

Увагу людей привернув гамір серед собак. Завиваючи, Одновухий поривався з прив’язі у темряву і раз у раз розлючено накидався на палку зубами.

– Поглянь туди, Білле, – прошепотів Генрі.

У світлі багаття, безшумно підкрадалася схожа на собаку тварина. В її рухах водночас вбачалася недовіра та рішучість; краєм ока спостерігаючи за людьми, свою увагу вона зосередила на собаках. Одновухий поривався з прив’язі у бік незваного гостя та нетерпляче завивав.

– Не сказав би я, що цей дурень наляканий, – понизивши голос, сказав Білл.

– Це вовчиця, – прошепотів Генрі у відповідь, – і тепер зрозуміло, як зникли Фетті та Фрог. Вона принада. Вона виманює собаку, а там вже решта поспіває та з’їдає пса.

Вогнище ожило. Дровина розкололася навпіл та гучно затріскотіла. Зачувши тріскотіння, чужак відскочив назад у темряву.

– Генрі, мені здається, – сказав Білл.

– Що?

– Мені здається, це я її палицею відлупцював.

– Не маю у цьому жодного сумніву, – відповів Генрі.

– І треба сказати, – продовжував Білл, – те, що ця тварина впевнено підходить до вогнища, викликає підозри.

– Очевидно, що їй відомо більше, аніж звичайній дикій вовчиці, – погодився Генрі. – Вовк, котрий розуміє, коли прийти до собак, щоб його нагодували, видко робив так не раз.

– У старого Віллена був собака, який втік разом з вовками, – розмірковував вголос Білл. – Я мав би здогадатися. Я застрелив його, коли натрапив на зграю вовків на лосиному пасовищі, поблизу Літл-Стік. І старий Віллен плакав, наче дитя. Він тоді сказав, що не бачив його три роки. Весь цей час Бен жив з вовками.

– Я гадаю, що в твоєму припущенні є сенс, Білле. Це не вовк, а собака і він їв рибу з рук людини багато разів.

– І якщо трапиться нагода, я його пристрелю, – заявив Білл. – Ми не можемо дозволити собі втратити ще одного собаку.

– Але ж у тебе всього три набої. – відказав Генрі.

– Я дочекаюсь слушної нагоди, – сказав Білл.

Вранці Генрі розпалив багаття і приготував сніданок, слухаючи як хропить його товариш.

– Ти так міцно спав, – розбуркуючи його до сніданку, сказав Генрі. – Не хотілося тебе будити.

Білл сонно заходився їсти. Помітивши, що в його кухлі немає кави, він заметушився у пошуках кавника. Але кавник стояв біля Генрі і йому було не дістати до нього рукою.

– Ей, Генрі, – м’яко докорив йому Білл, – ти нічого не забув?

Генрі акуратно озирнувся навколо і похитав головою. Білл підійняв свій пустий кухоль.

– Кави ти не отримаєш, – заявив Генрі.

– Невже закінчилася? – занепокоївся Білл.

– Ні.

– Думаєш, вона шкодить моєму шлунку?

– Ні.

Обличчя Білла почервоніло від гніву.

– Тоді будь ласкавий поясни, в чому справа і не дратуй мене, – сказав він.

– Спенкер зник, – відповів Генрі.

Білл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливістю долі і не підіймаючись з місця, перерахував собак.

– Як це сталося? – сухо спитав він.

Генрі знизав плечима.

– Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремінь. Сам він цього точно не зміг би зробити.

– Шолудивець, – протянув понуро Білл, стримуючи гнів, що кипів у нього всередині. – Свій ремінь перегризти не зміг, так перегриз ремінь Спенкера.

– Що ж, у будь-якому разі неприємності Спенкера скінчились. Я думаю, що до цього часу він уже перетравився та підскакує у череві двадцятьох вовків по околиці, – пролунала з вуст Генрі епітафія останньому зниклому псу.

– Випий кави, Білл.

Та Білл похитав головою.

– Ну ж бо, давай кухоль, – попросив Генрі, підіймаючи кавник.

Білл відсунув кухоль в бік.

– Хай мене дідько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась із собак зникне, то не буду пити, то не буду.

– Кава напрочуд смачна, умовляв його Генрі.

Але Білл не піддавався і з’їв сніданок всухом’ятку, раз по раз проклинаючи Одновухого за його витівку.

– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх так, щоб вони не дістали один до одного, – заявив Білл, коли вони вирушили в дорогу.

Вони проїхали трохи менше ста ярдів, коли Генрі, який йшов попереду, підібрав предмет, на котрий натрапив снігоступом. У темряві він не зміг його розгледіти, але на дотик зрозумів, що було у нього в руках. Він жбурнув його назад і, вдарившись об сани, предмет поскакав прямо під ноги Біллу.