Страница 12 из 13
Ранком, коли пролетять тьмяні одуди світанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить і чоловіка, і Юрка. Остап іде раніш, Юрко – потім. Потім: кидається до дверей. Наталка зупиняє.
– …Що?
– Підождіть, я вам сніданок загорну, все одно запізнились…А то підставляє під його обличчя дзеркало.
– Гарний?
Він знає, що все обличчя в сажі. Йому ніяково: чотири дні лягав не роздягаючись. Не вмивався.
– Ех, Наталю!
Він зітхнув, але зачепити її не відважився. Поспішає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далі парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мріє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всі.
І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст[44]. Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.
Тече життєва ріка одноманітно, глухо перекликаючись в осоках[45].
Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь[46]. Сьогодні улаштували таку – на диво. Сам робітник написав: і рай був, і пекло було. Виступали[47] промовці: один доповідач, а решта – так, свої, заводські.
Одному кричали:
– Та ти, Юхиме, мабуть, злізь, не шкандаль нашої фірми. Юхим не слухав і все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закінчив «урою».
Хтось ударив по халяві й із задоволенням зазначив:
– Хоч свійський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..
Остап, Юрко, Наталка – теж на виставі. Остап теж сказав:
– От тобі й революція: і не видно її, і видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не візьмеш, мов ужак вислизне.
Наталка сиділа поруч Юрка. Її тіло торкалось його тіла, і йому було гарно. І спитала Наталка:
– А що це таке, що й капітал Маркса, і «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?
Юрко сказав Наталці, і зраділа вона:
– А я оце два дні думаю: як же це так, що і в буржуїв був Маркс, і в нас Маркс. Невже одурили Леніна?
Прийшов… антракт. Після вечора були танки. Юрко позіхав.
Заводський паркан перстеніє мармурове: сіверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпорядність ланів. Заглядають, відбігають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юні дзвони юність молоду дзвонили…
…Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.
…Посьолок забайрачився у вітах.
До заводу ходять через залізницю – доріжка така, вторована, повз Торця – ріка така: фабрично-заводська, ховається в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комітетчики, секретарі. Казали, що не так лекції читає, що доба епізодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на споді своєї душі запитував, а ви звідки знаєте? Фамільярно похлопували його по спині, а йому було чогось неприємно. Таранкуваті, мамулуваті, «типічні сурйози», але вони вважали себе за справжніх представників пролетаріату.
…І сказав Остап із кутка:
– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч півпляшки дістав.
Голова фабзавкому примружив око:
– І справді, хлопці, чи не випити?
Юрко запротестував. Тоді підійшли всі й стали його уламувати.
– Пий, та не пропивай розуму, – сказав секретар.
І Наталка підійшла:
– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п'є?
Він хотів сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе».
…Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти.
…Випили небагато[48] і закінчили. Говорили.
– …От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сіла біля Остапа.
– Що в п'яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря восени – ранньої.
…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.
Секретар сказав:
– Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!
Його спитали:
– А я?
– І твоя.
– А я?
– І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
– І їхня?
Всі подивились і подумали, а секретар кинув:
– Це гість.
А Остап п'яно й нахабно засміявся:
– Це той, як його… як ото мітинг був… – попутчик. Ха… ха…
Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:
– Нічого, хоч попутчик, зате дорогий, – і похлопав Юрка по спині.
…Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.
Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
…Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.
«…Попутчик… так…»
Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне – ми. Ми – король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.
«Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – у заводі».
…У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.
«Попутчик… так…»
Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина… Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнішнє повітря.
Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:
– Е-ех!
Стукнув[49] по землі жердиною і ще:
– Подавай! Подавай!
Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
І була біла курява, а в ній казковий велетень – Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:
– Держи!
Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.
– Гата!
«Попутчик… так…»
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить під серцем – так завжди.
Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.
– Закуримо?
– Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
– Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди різні, люди однакові.
…Залізо співало…
Люди жили не тільки в заводі – і за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.[50]
…Блимали червневі зоряниці – це зорі. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пішов у трактир[51]: прийшли о шостій ранку з заводу.
У кімнаті був він, Юрко і Наталка – червона, горіли очі. Підвела очі від книги.
…Гарно…
– Вам подобається книга?
– Мені подобається книга.
– Він подумав і взяв її за руку.
– Гарно?
– Гарно.
Він сів біля неї:
– Гарно?
…Були останні дні червня, запашні, в садку куделів цвіт, летів.
Зацвіла метелиця – літні курделі.
Держав її руку, вона знизила вії.
Він зрозумів, і йому забилось серце.
…Проходила літня метелиця, а в кінематографії грала музика – міщанський мотив: присмерк, будні, зажури, як до революції.
Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу – сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки.
І прийшла неділя. Наталка сказала:
– Ходімте на берег Торця.
Остап пішов до фабзавкому.
Юрко:
– Ходімте!
Сказав просто, було не просто.
Пішли левадою. Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався. Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила:
44
Це не Америка, але істина, здорова логіка.
45
Зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у воді, і йому не страшно.
46
Заводська молодь у футбол і лявн-теніс грає.
47
Як треба.
48
Більш не було.
49
Енергійно.
50
Я думаю про кінець етюду. Як жили інші – про це в другий раз.
51
Знову був трактир.