Повія

– Не вернувся?.. Немає? – мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi її горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася.

У обiд знову Грицько суне.

– Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! – сказала Христя, углядiвши Грицька.

– Де мати? – спитався той, увiйшовши у хату.

– На печi, – одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi.

– Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! – почав вiн.

– Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? – простогнала, пiдводячись, Прiська.

– Прийде… Дожидай… Дiждешся… Змерз! – рвучи слова, додав накiнцi Грицько.

Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася… та так i закаменiла на мiсцi – хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька.

Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою…

– О мiй батечку, мiй таточку! – нестямно скрикнула вона, i вся її постать затремтiла.

У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав докладати:

– Оце у волостi був… носив подушне… При менi бумага получена, об'явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто признавати… Знайшли у снiгу замерзлого… Загнибiда, либонь, признав… Так щоб узяли поховати, коли хотять… Там бiля його i чоботи новi знайшли i ще щось… З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рiвно буду на тiм краї – зайду й скажу.

Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю… Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i вдруге; знову глянув на дочку i матiр… Нiхто не вгадав би, що його очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось перекосилося… По хатi носилося Христине лементування.

– Ви ж чули? – глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати. Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею.

– Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. – кричала Христя, пiдходячи до матерi. – Що нам тепер, бiдним, робити?..

Вона дивилася на матiр своїми заплаканими очима, а мати на неї – сухими, як огонь, палючими.

– О горенько наше! о лишенько тяжке! – тужила, припадаючи до матерi, Христя.

Прiська все божевiльне дивилась на неї та тремтiла. А се – наче що з-пiд Землi – трiснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем… Прiська припала до Христi, обхопила її голову руками i страшно-страшно завила.

– Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки!

Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тiї темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплiї лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.

До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору їх страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? – i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? – та ще гiрше розразила її серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллється плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому.

Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi – чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо є кiнець сльозам, є край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть їх устають думки, здiймаються гадки – одна другої неодраднiша, одна другої нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давнє устає перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять – живi люди; чути їх мову – живий голос… їх бiдкання, регiт, радощi, сльози.

Не минули тi думки-муки Христиної i Прiсьчиної голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на їх бiлуватому полi малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був – такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав її, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий – швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: «Що ти за чоловiк? ти – макуха! свого не одстоїш!» А вiн їй: «Од скаженого поли врiж та тiкай!» I такий вiн Завжди був; i п'яний – мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'є, а прийде додому – усе догори дном переверне… I от тепер його немає… «Де вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтає по свiту – може, i його душа тепер мiж нами?» Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть – смерть усiх рiвняє; кажуть – на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там – ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там – радiтимеш серцем; тут мужикував, там – пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або – цур йому! воно таке нещире та горде – тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято – та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi – такi, як вона бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, – i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти – прийшлося прядивом пiдмотати…

I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати свої таємнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й їх немає, – i серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю нiколи їй того не прийдеться добути.

Що ж думає Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? їй привиджується тепер її давнє – її доля, її гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки… Вона – козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли… i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там – знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла її наостанку за хлiб та одежу, ради того об'їзду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, їй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, їздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Київ. Перед виїздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова – так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар'янiвки – i Прiська зовсiм злягла… Що далi було – вона нiчого не знає; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i її кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'їде i вiзьме її з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив – одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переїла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря – така уїдлива: тiльки й чуєш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, її норов тихий, її голос любий… Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська – хвiть вiдра! – i собi побiгла по воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiється Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? – i досi не знає, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тiї ночi цiлував Пилип i без того її гаряче лице, як клявся, що вiн її кохає i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. «Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. – I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…» Подумала Прiська, погадала: за нею її сирiтська доля – гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища – хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в їх… вiн i хату нову обiцяє, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер – на пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й нової хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда, лається: де не вiзьметься яке ледащо, та все на його шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився їм син Iвась, на другий – дочка Христя. Iвась не видержав – полiг, а Христя очуняла – росла собi. I то матерi утiха: виросте – помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка – про неї i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату – свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки їм платити. За те, що вони своєю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицькової, нi догани Хiвриної. Сама собi працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радiє, дивлячись, як дочка розвивається на волi. «Тяжко та гiрко жилося нам, – думала тая Прiська, – може, дiтям краще буде?» I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог – знайдеться добрий чоловiк її дитинi – приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна – хай пристає у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе.