Людина і зброя

– А те, що нам потрібна зараз потроєна пильність!

– До кого?

– До всіх! До тебе! До мене! До всіх! Лагутін, наблизившись ззаду до Спартака, спокійно поклав йому руку на плече:

– Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Ціцерон, поясни по суті: чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобі право зневажати, відстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надійного…

– Ти мене не вчи, – Спартак сердито струснув із себе Славикову руку. – І ви тут оце не мітингуйте. Демократія кінчилась! Кого включати, кого ні – дозвольте мені знати!

Він знову сів за столом, насупившись ще більше, ніж досі.

– І все ж ти нічого не пояснив, – не відступав від столу Дробаха.

– А ти питай у нього пояснень! – не дивлячись на Богдана, крикнув Спартак. – Спитай, де його батько.

Богдан відчув, як жарка кров вогнем заливає йому обличчя. Батько. Нічим іншим не можна було болючіше вразити його зараз, як саме нагадуванням про батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу, вихоплено, викреслено з цього життя, відправлено рубати тайгу. На курсі знають про це декотрі з хлопців, навіть затайливо співчувають тобі, і все ж зараз ти перед ними справді ніби в чомусь винуватий. Наче втаїв. Наче приховав. Не було вже слів для заперечень Спартакові, не залишалося нічого іншого, як мовчки вийти з комендантської. Обернувся й вийшов, уникаючи поглядів товаришів.

Підіймаючись в темряві по сходах, чув, як палає обличчя, як стукає в скроні кров.

Піднявшись до себе в кімнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись, упав на постіль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило його, палив біль щойно завданої образи.

Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський діяч, мабуть, і в гадці не має, якої глибокої кровоточивої рани в серці Богдановім торкнувся. Знов недовір'я – недовір'я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваляється, що сам так вирішив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це підказав? Адже ж, після того як Богдан зостався без батька, знайшлися були люди, що вимагали, навіть по-доброму радили Богданові, щоб він зрікся батька, не псував собі шлях у житті…

В кутку на своєму скрипучому ліжку заворушився Степура. Виявляється, він ще не спить. Зітхнув, обізвавсь до Богдана:

– Вечерятимеш? Там хліб, повидло в тумбочці.

Богдан не обізвавсь.

– Лежу оце й думаю, – загомонів згодом Степура, – що братам уже, мабуть, повістки вручають, уже сліз та голосіння в кожного повна хата…

Глухуватим басовитим голосом він став говорити про те, що Богдан уже чув від нього не раз, – про старших братів своїх Степур, один із яких тракторист, другий – комбайнер, третій – конюх, усі з жінками, з купами дітей! Ще говорить щось про батька, що теж під мобілізацію попадає, і про свою відстрочку, яка дає йому пільги, дає чомусь переваги над братами…

– І за що? За які заслуги перед народом?

Богдан майже не чує його. Закусивши зубами подушку, він ніяк не погамує образи, перевертаючись, стискає кулаки від болю, що палить і палить його. В цей грізний, напружений час, коли Батьківщина в небезпеці, йому не довірено зброю, його відкинуто геть! Тут, біля гуртожитку, не довіряють, що ж думати про фронт!

Жарко, задушливо в кімнаті, дарма що вікно відчинене. Схопився з ліжка, розпалений, підійшов до вікна. Одразу за дорогою темніє в простір кладовище, ніби й кінця йому нема, ніби до самого небосхилу воно й воно. Далеко над районом заводів змигнув прожектор. Змигнув, упав, погас, і стало ще темніше. Згадалось небо Запоріжжя в загравах печей металургійного велетня. Звідти, з Запоріжжя, був забраний батько – перед арештом він працював у міськвійськкоматі. Згадалась та ніч. Вся сім'я не спала, хоч було пізно, все прислухалась до кроків на східцях – багато сімей в ті ночі не спало, отак прислухаючись. Коли ті зайшли, батько зустрів їх, одягнутий по формі, він подивився на ордер, який пред'явили йому, і нічого не сказав. Потім поцілував Богдана в голову, поцілував брата, матір… Сльози викотились йому з очей, і він відвернувся в куток, коли стали забирати з стіни зброю, почесну революційну зброю, якою його було нагороджено за розгром махновських банд. В шинелі, при шпорах вийшов із хати. В душі Богдан не визнає за батьком провини, він не зрікся його, коли від нього вимагали цього ще в школі, не зречеться він його й надалі, хоч яких би це йому коштувало кривд і образ.

Водянисті холодні очі Спартака побачив перед собою. «Так що ж, по-твоєму, якщо мій батько там, якщо йому судилося постраждати, то мені, його синові, доля народу, Батьківщина моя менш дорога?»

Грюкнули двері. Зайшов Штепа. Не світячи світла, став шарудіти в тумбочці – його ліжко біля дверей.

– Ви ще не спите?

– А що? – озвався Степура.

– Тільки що ми бачили, як ракету хтось пустив.

– Де це ви бачили?

– Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам – як над Лісопарком – раптом по небу джик! Хтось же є ото, що сигналізує, га?

Богданові здалося, що Штепині підозри в цю мить стосуються насамперед його, здається, він жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалі він вигадав про ракету – Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивідує настрій? «Чи це вже в мене манія переслідування?»

Темно за вікном, задушливо в кімнаті. Хоч би Таня була тут. Таня, вона одна знає про нього все, зна, як страждає від цих нескінченних підозр та ущемлінь гордість його, гідність його людська, і вона ж, Таня, як ніхто, вміє полегшувати його тягар, поділяти його біль в такі найтяжчі хвилини.

Мовби відчувши його настрій, встав із ліжка Степура, підійшов у самій майці, в трусах до вікна.

– Чого не лягаєш? – торкнувся рукою Богдана.

– Та так…

– Щось трапилось? Щось з Танею знов?

– Та ні…

Богдан не хотів при Штепі признаватись Степурі у своїх душевних незлагодах та гризотах. Він чув, як Штепа шкряботить біля своєї тумбочки, вечеряє в темряві хлібом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах.

– Завтра наші хлопці збираються йти відстрочки здавати, – заговорив Степура напівголосно.

Але Штепа почув його:

– Чого їм ті відстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спішать поперед батька в пекло.

– Ти можеш не спішити, – сердито кинув йому Степура.

– І не буду. А ти хіба підеш?

Степура відповів після паузи:

– Я піду.

– А ти, Богдане?

– Я теж.

– Ну, як хочете, – знов хруснула ковбаса. – Що ж до мене, то я собі так міркую: раз у мене відстрочка, я потрібніший тут, а не там.

Навечерявшись, Штепа роздягнувся, ліг і швидко захропів.

Степура та Колосовський ще довго стояли біля вікна. В кількох словах Богдан розповів Степурі про те, що тільки-но сталося в комендантській.

– Не журись, – сказав Степура. – Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише», – чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров'ю напише правду про кожного з нас.

Спокійні роздуми його ніби трохи остудили Богдана. Але навіть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентежені, розбунтовані пережитим за день.

Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою, здавалось – ніколи не кінчиться.

Глава 4

Сонце? Так, воно ще було.

Піднялося і освітило Журавлівку, заводи, і майдан Дзержинського, і грандіозну залізобетонну споруду Держпрому – цей перший український хмарочос.

Біля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збірний пункт якогось райвіськкомату. Але тут не військкомат. Тут Дзержинський райком партії. В кабінетах райкому безперервно засідають комісії, разом з представниками військкоматів розглядають заяви добровольців.

Сьогодні райком атакують студенти. Зранку було повідомлено, що в цей день райком проходитимуть лише гуманітарні факультети, але й ті, чиї справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на майдані, юрмляться біля під'їздів, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони кидали дерев'яні гранати, для чогось ходили в університеті з дрібнокаліберками на стрільбище!