Страница 2 из 5
Польові дослідження з українського сексу
Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi — крихiтнiй eat-in kitchen холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, — на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кiмнати — аякже, чому нi! — ну хоч би вранiшню каву, або на обiд — пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’їдять, — можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного — щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, — хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв — три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах — раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям — два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, — на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, — найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, — але подлi американськi бур’яни вияви-лися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, — а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), — так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук — навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi ("блайндерсiв" ти не опускаєш, бо навпроти все’дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, — от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, — а чому б не тепер?… Не вже?… Чого чекати?…
Логiчно зваживши — нiчого. Геть-таки зовсiм.
Пiв-упаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, -i ви-бачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фiга не вийшло, то чеснiше одразу здати карти — не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хрєновiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не дєвочка.
I все-таки — нi, не сьогоднi.
Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх "па-блiк ченнелз", — коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюєшся — а хай йому грець! — що все ж повинно скiнчитися гаразд — ще двi-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiт-ськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-її-там, — i наринула, було, тривога вмент являє всю свою смiхо-виннiсть: знов цим голлiвудiвським гаям вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! — на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче має скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати — непростиме свинство. I глупство. I — дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж їй, але то вже не має жодного значення), — нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно?
Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв’язно пiдхоплює з неї зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) — одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, — говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергової обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Дєвочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть — а во! — била себе ребром долонi по згину стиснутої в кулак лiвицi, — в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-анлiйському, особливо гарно вдавалося йому "Шшiт!" — котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он — гiв мi е брейк!", яким колись раз уперезала була того чоловiка, — взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери — щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi скажи — на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав — отак-о!" — лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, — i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданої свободи: "Я вчора голову почав лiпити", — брався вiн розповiдати в її присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: "Авжеж, злiпи собi, серце, голову, злiпи — не завадить!" — вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" — вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: "Гой-го, серце, — де твоє почуття гумору?" — "Я його на тiй квартирi залишив", — бовкав вiн: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, i найлiпше було б її по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, — "Ну збiгай, принеси, — шкiрилася вiдьма, — я тут зачекаю", — "Ключа здав", — бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала — я, а в тебе був дублiкат", — вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер — тепер, коли тiй, клятiй i м’ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в’язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi — зась, а оце смiття — зараз же на фiг по-виносити, а ген той вiдсiк там-он-о — провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вештається й слинить — ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), — лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiно-чцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщен-нях сталої отвором в’язницi розлягається зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп — i стало, — i б’ється об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, — i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже трид-цятичотирилiтнiй бабi, — от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати її в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, — а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як її тепер втишиш — тепер, коли зда-ється, що, крiм неї, iншої тебе — нема, не лишилося?…