Страница 16 из 34
У ПОШУКАХ НАРАТИВУ
Що, на Вашу думку, спричинило Помаранчеву революцію?
На глибинному рівні — цивілізаційний розрив між народом і владою: упродовж 13 років український народ еволюціонував (з'явився середній клас, зачатки громадянського суспільства, зросла масова політична культура і т. д.), а т. зв. «пострадянська» (чи, точніше — екс-радянська) влада, навпаки, деградувала — аж доки не вернулася до того джерела, звідки, історично, і вийшла: до «блатного» закону в чистому вигляді (перечитайте Буніна «Окаянные дни» -Жовтневий переворот був якраз відкритим тріумфом кримінального елемента, отаких самих п'яних «братків» у чекістських шкірянках, яких ми мали змогу спостерігати в 2004-му вже не на тачанках, а в спецавтобусах). З президентськими виборами і продемонстрованим на них народові дійсним ликом «екс-радянської» влади розрив дійшов тої точки, коли дальше їх співіснування зробилося неможливим.
Що найбільше запам'яталося під час революції?
Найбільше завжди запам'ятовується початок — те, як увечері 21-го листопада гарячково правила по мейлу з редактором “Wall Street Journal Еvrope” коректуру своєї статті на 22-ге, — стаття закінчувалась тим, що ми не здамося, «зуміємо ввімкнути світло у своїй країні», — а тимчасом телефони розривалися (всі «по-фронтовому» передзвонювалися з новинами!), вибило 8-му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…
А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)
Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?
Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!
Запитання: Олена Мартиненко
Какие книги, прочитанн ые в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)
«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)
А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…
Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?
«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?