Страница 72 из 73
Коли вартовий зайшов до будинку варти на Пеннінгтонській дорозі, щоб погрітися, солдати спали міцним сном на дерев’яних нарах, тісно притулившись один до одного.
Скрип дверей, важкі кроки вартового розбудили лейтенанта Відергольда, який спав недалеко від груби на єдиному в цій кімнаті ліжку; якось мляво, напіврозплющеними очима стежив він за вартовим, який, видно, жахливо змерз і, щоб погрітися, доторкнувся до залізної грубки, що вже захолола, і, нарешті, розпачливо подивившись навколо, підніс великі червоні руки до масляної лампи, мерехтливе полум’я якої майже згасало. Лейтенант подумав, чи притягти хлопця до відповідальності за порушення дисципліни, але солдат уже вийшов. Відергольдт не чекав чогось несподіваного від ворога; він почував себе цілком впевнено. Перед двома маленькими заліпленими снігом вікнами, як темний густий попіл, стояв уже світанок. Годинник зупинився. Котра це година? Лейтенант, у якого минув уже сон, позіхнув і піднявся. Потім вийшов надвір подихати свіжим повітрям.
Враз перед ним виросли американці. Він кинувся до дверей і щодуху закричав:
— Тривога! Янкі! Ворожий патруль!
Водночас з його криком перед хатиною пролунали три залпи… Тільки тепер вартовий почав стріляти. Розбуджені солдати вибігали приголомшені надвір, хапали гвинтівки, які там стояли. Їхнім переляканим очам здавалось, що маса ворогів виростає з-під землі. В метушні, з панічною квапливістю пікет, застуканий зненацька, відступив до міста.
В Трентоні негайно пролунали різкі звуки сигнальних рогів, гучний тривожний дроб барабанів; ударили на сполох дзвони. Запізнілі гуляки бігли по вулицях, кричали, шукали своїх коней. Чути було вже тупіт копит і хриплі крики команди.
Полковник Ралль лежав ще у ліжку, глухий, як камінь. Капітан фон Барделебен не наважувався його розбудити. Надзвичайно схвильований, побіг він до головної варти і наказав лейтенантові і сорока солдатам підтримати пікет. Коли він знову повернувся до головної квартири, Ралль в нічній сорочці і ковпаку, перехилившись через підвіконня, грубо кричав:
— До чорта, що там трапилось?
Його ад’ютант стояв приголомшений.
— Хіба пан полковник не чує стрілянини?
В цей час відчинилось сусіднє вікно. Відчуваючи біду, Еммеріх висунув носа.
— Що, янкі? — пробурчав він. — Прокляття! — і захлопнув вікно.
Ралль так само квапливо відійшов на середину своєї спальні.
Тим часом рота гессенців, яка була розквартирована на Пеннінгтонській дорозі, стривожена пікетом Відергольдта, марно намагалася відрізати ворогові відступ до міста. Після короткого безнадійного опору гессенці відійшли аж до центра. На центральні вулиці Кінг-стріт і Квін-стріт вступили загони Вашінгтона, а солдати генерала Салівена вступили вже на останню з великих вулиць міста Секонд-стріт.
Тільки тепер частина полку Ралля, зібралась недалеко від базарної площі. Нарешті з’явився сам полковник і майор Еммеріх. Лейтенант Відергольдт виступив наперед і доповів Раллю про обстановку.
Полковник летів стрімголов і задихався більше, ніж його кінь.
— Яка сила у ворога? — нетерпляче перебив він Відергольдта.
На це питання молодий офіцер не міг дати точної відповіді, але він знав, що приблизно три батальйони рушили проти нього, і бачив, як два інші вийшли з лісу і зараз, мабуть, уже обійшли їх.
На одну хвилину Ралль втратив самовладання, його червоне обличчя сполотніло. Він механічно зарепетував:
— Шикуйсь! Вперед, руш! Вперед! Вперед!
Він пришпорив коня, і той помчав галопом. Поряд з Раллем погойдувався в сідлі Еммеріх, серце його сильно колотилось.
Ворог виходив навпростець до головної квартири. Деякі гессенські каноніри з власної ініціативи заходились відповідати на обстріл американців. Приглушений гуркіт гармат розбивався об стіни. Але незабаром гавкання кількох гессенських гармат завмерло. В цей час на полі бою з’явилися загони Ралля і відвоювали у противника гармати, які вже вони захопили. Почалася запекла бойня, що навіть обидві сторони не мали часу заряджати рушниці і стріляти. Кололи один одного багнетами, били прикладами, навіть голими кулаками. Повсюди лежали поранені і мертві. Слина у трупів замерзала. їх уже вкривав тонкий шар снігу.
Полковник Ралль кинувся з своїм загоном праворуч, маючи намір ударити в тил ворогові з вулиці, що вела до Прінктона. Але напівдорозі, в садку, засипаному снігом, американські стрільці вчинили йому опір. Під зливою куль ряди гессенців розладнались і повернули назад.
— Що ж тепер? — запитав Еммеріх з безнадійним розпачем. — Весь обоз у містечку…
— Не бійтесь. Трентон ми все одно повернемо, — прокаркав Ралль. Але Еммеріх відчув, що бадьорий голос Ралля не був щирим, полковник у глибині свого серця відчував, що гру вже програно. Вперто вони скерували коней назад до міста, ведучи за собою солдатів, що вже не вірили в успіх бою. Уже коло перших будинків гессенців зустрів вогонь рушниць і картечі. Усього кілька разів вдалося вистрелити гессенським гарматам; незабаром обслуга і коні були побиті. В таку негоду рушниці давали осічку. А багнети не могли на цей раз виручити гессенців, перед ними не було супротивника: американці стріляли з льохів, вікон, дерев, через мури, з дахів.
Ралль зовсім втратив голову.
— Гренадери, вперед! — закричав він пронизливо.
Розмахуючи шаблею, полковник кинувся під дощ куль, як самовбивця в річку. Багато його людей було вбито американськими снайперами. Гессенці остаточно розгубились.
— Рятуйтесь, рятуйтесь, все втрачено! — кричали солдати.
В дикій паніці вони розбігались. Лише Купш продовжував бій з власної ініціативи. Як божевільний, фельдфебель біг вперед і кричав «ура!», поки свинець з рушниці американського снайпера не звалив його на землю. Він тільки скрикнув.
Фріцу Кляйнпаулю відбило картеччю руку. Він був хорошим стрільцем, але самому бути підстреленим — не входило в його розрахунки. В лівій руці він ніс свою мертву праву, показуючи її кожному солдатові.
— Якби я за свою руку помстився ще кільком ворогам, я був би радий, — завивав він.
Вбита й поранена була більшість офіцерів. «Гессенський лев» Ралль впав з коня з двома вогнестрільними ранами. Він скорчився від болю, кишки вилізли йому з живота; проте він вітав смерть, яка зберегла йому сумнівну військову честь.
Недалеко від нього біля воріт лежав тяжко поранений Еммеріх.
— Це ранній кінець для такої хорошої кар’єри! — кричав він. — Я помираю як жертва свого честолюбства і зажерливості мого володаря.
Ледь він закрив очі, як один гессенець став спадкоємцем його золотої табакерки, залишивши годинник мертвому, оскільки куля мушкета так сильно продірявила його, як і власника.
Серед перших, хто ввірвався у місто, був стрункий чоловік з худорлявим обличчям, за зброю йому правила кривава заіржавіла шабля. Поряд з ним крокував, злегка накульгуючи, довгов’язий барабанщик, він невтомно бив по телячій шкірі, незважаючи на дірки від куль у барабані і на плащі, що розвівався на вітрі. Занадто великий капелюх з’їхав йому набік; на високо загнутих крисах сяяли американські кольори: синій, білий і червоний.
Поблизу головної квартири гессенський загін склав зброю і на знак капітуляції опустив знамена.
— Каспар! Касгіар! — пролинув схвильований шепіт в рядах полонених, які впізнали в американському барабанщику свого колишнього товариша.
— І Анзельм тут! Онде з шаблею.
— І Зеекатц. Стоїть ліворуч ззаду. Втрьох вони втекли. Втрьох і повернулись.
З кухні головної квартири вибіг Себіш. У лівій руці він тримав палицю, до якої була прив’язана біла ганчірка — знак капітуляції; в правій кухар розмахував американським триколірним прапором.
— Хай живуть наші визволителі! — кричав Себіш. — Віват, Вашінгтон!! — він хотів говорити далі, але, помітивши Каспара, почав запинатися і змовк. Покірно підійшов ближче.
— Гляньте-но, Каспар! Я завжди казав, що хлопець… піде далеко, — улесливо сказав він. — Так, Каспар, я завжди любив тебе. Чи тепер треба тобі говорити «ви»? Може, ви зможете замовити хороше слівце про мене генералові? Себіш. звісно, готуватиме їжу панам офіцерам! Сніданок уже готовий. Мені здається, я вже бачив пана генерала з вікна. Начебто ввічливий і милий чоловік, не великий і не малий, гарно збудований. Його обличчя відразу викликало у мене любов і пошану Мені треба знайти нового пана. Чорт забирай! Увечері добре поїв, а вранці — труп.