Страница 67 из 73
Каспар прокинувся з криком. Уві сні він бачив себе під зливою куль і захищався від них лише великим зонтиком трактирника Гемпеля; кулі так продірявили його, що він скидався на решето.
Добре, що він прокинувся! Каспар протер очі і голосно позіхнув. А коли глянув навколо себе, впізнав Анзельма, Зеекатца, Шмельцле і Дібольда. Однак, де ж Рюбенкеніг? Але в ту ж мить хлопець пригадав, що друг уже неживий, і пильно подивився на чоботи покійного, які стояли під ослінчиком. Все ще вражений, він тихо сказав:
— Добре, що ви тут.
— Мій любий, це справжнє чудо, — жартівливо вигукнув Зеекатц.
— Зеекатц завжди був у найтяжчих боях, — пояснив Каспару Анзельм. — У всіх нас за плечима гарячі дні.
— Розповідайте ж, розповідайте! — просив Каспар друзів. — Перш за все скажіть: як це так, що ми опинилися раптом у Трентоні?
— Зовсім не раптом, — крикнув Шмельцле і підняв тонкий вказівний палець. — Перед цим було завойовано Уайт Плейнс і штурмовано форт Вашінгтон та форт Лі. Так, гессенці, наче воші, сильно кусаються і важко знищуються.
Зеекатц зауважив:
— Нас завжди кидали туди, де битва була найгарячішою. Часто справді не можна було зрозуміти, що небезпечніше — йти вперед чи тікати.
— Ми переслідували американців аж до Прінстона, — вів далі Шмельцле, — і до річки Делавер, біля якої стояв з ар’єргардом свого війська генерал Вашінгтон. Весь час вони були перед нами на віддалі кількох кроків. Тепер тут на кілька миль навколо не знайдеш жодного човна. Вони всі їх забрали на той берег. Туди ж вони відвезли і свої гармати, які вітали нас картеччю. Зрештою, незважаючи на це все, ще не можна сказати, що ми тут маємо право відпочити. — Шмельцле притягнув друзів ближче до себе і прошепотів: — Майор Еммеріх казав учора, що як тільки Делавер добре замерзне, ми рушимо навпростець до Філадельфії.
— Без мене! — сказав Анзельм незвично різко. — Ще й досі так звана наша перемога біля форту Вашінгтон ввижається мені страшним кошмаром. Це були жахливі півгодини, коли наші люди під зливою куль чинили опір ворогові на тих скелях, з яких зривалися цілими натовпами. І ті жахливі крики «ура!» та гаркавий голос Ралля: «Вперед, хлопці, тільки негідник може втекти!» і взагалі цей варварський запал, цей одурманюючий чад війни. А потім ця страшна капітуляція американців: більше двох тисяч чоловік складали зброю і не чекали від нас, гессенців, нічого іншого, крім страшної смерті. І нарешті відправка цього розбитого війська до Нью-Йорка! Я був при цьому, Каспар! Ах, Нью-Йорк, ви б ніколи не впізнали його! Я вам кажу, що ми знищуємо також і природу. Увесь цеп чудовий острів схожий сьогодні на руїну. Всюди окопи, окопи, окопи! Ліси й алеї зникають, навіть фруктові дерева не шануються. — Анзельм замовк на одну мить, щоб відразу ж продовжувати з ще більшим запалом — Я буду щасливий, коли воюватиму на боці американців, щоб помститися за ті злочини, які заподіяли їм наші земляки.
— Я теж! І ми теж! — вигукнули друзі разом.
Дібольд був такий схвильований, що не міг спокійно стояти; він усе ходив туди и сюди. Раптом зупинився і запитав:
— Коли ж ми нарешті вирушимо?
— Найкраще зараз, — висловив свою думку Зеекатц.
— Так, звичайно, — перебив його Шмельцле. — Але що буде з Каспаром? Ні, ні, не раніше, як через три-чотири дні, і то це ще рисковано.
— Я ж уже здоровий, — голос Каспара урвався.
— Вже здоровий, — перекривив його Шмельцле. — Тебе тільки послухати. Можна подумати, ніби в тебе просто болів живіт. — Фельдшер засміявся. — Ні, ні, не кажи дурниць, хлопче. Така втеча— це не прогулянка на гору Вільгельма. Та ще в такий холод! Он учора один п’яний солдат замерз на своєму посту.
Каспар пригнічено мовчав.
— Значить, через чотири дні, якщо нічого не трапиться, — вирішив Анзельм. — Отже, двадцять другого тікаємо.
— Але як? — поцікавився Дібольд. — Ми ж не можемо переправитись через річку.
— Головне, щоб нас не піймали, — сказав Анзельм, жартуючи. — Все інше — мій клопіт. Навколо Трентона багато американських патрулів. Ралль та його офіцери надзвичайно безтурботні. Вони думають, що американці дуже радіють, що ми їх лишили в спокої. Ні фланги, ні тил наших частин не прикриті. Тільки дванадцять чоловік розташовано коло мосту на річці Асанпік, — Анзельм кивком голови показав через вікно, — і ще на західному березі річки є кілька пікетників. Будинки, в яких розквартировані полки, обійти зовсім просто. Крім того, нам треба остерігатися ще двох-трьох вартових біля сигнальних будинків. Оце й усе.
— Ну, для мене й цього досить! пробурмотів Шмельцле.
— А Купш? А Себіш? — крикнув Каспар. — Хіба це не найгірша небезпека?
— Купша треба дійсно остерігатися;— підтвердив Анзельм. — Це ти повинен найкраще знати, Каспаре, бо він же стріляв у тебе.
— Що? В мене? Це був Купш?
— Не турбуйся. Ми це вже взяли до уваги на пізніше, коли прийде розплата.
— А Себіш?
Анзельм засміявся.
— Себіш тепер повністю заклопотаний кухнею, хоч і не одержав від офіцерів ще жодного червоного таляра. — Анзельм замовк і глянув надвір. Спадали сутінки, скоро стане зовсім темно. — Нам треба йти, — сказав він.
Коли друзі вже були біля дверей, Дібольд покликав їх:
— Хвилинку! Можете ви мені зробити послугу? Зайти тут недалеко? Так? У будинку лікаря, де я перебув першу ніч, я забув свою біблію. Вона лежить під дошкою, яка піднімається, проти лівого вікна біля входу. Між сторінками схована та сама листівка, яку я приберіг на випадок втечі.
— В тебе дійсно більше щастя, ніж розуму, — сказав докірливо Шмельцле. — Уяви собі, якби це все з’ясувалось! Чому ти нам нічого про це не сказав?
Дібольд засміявся.
— Мовчанка — це покришка на горщику. А якби я зберігав листівку тут? Це було б ще більш рисковано. Хто ж може щось виявити, коли нічого про це не знає?
— Ти повинен був нас повідомити, — схвильовано твердив своє фельдшер. — Хоча б тому, що вони тобі не довіряють. Тому що вони все ще винюхують. А ти тікаєш, не кажучи нам ні слова…
— Ну добре, — висловив свою думку Анзельм. — Я гадаю, що нам треба негайно ж іти до будинку лікаря, поки ще не зовсім стемніло. А ви як думаєте?
Шмельцле і Зеекатц погодились.
Вони швидко застебнули свої сурдути, попрощались, пообіцявши на другий день знову прийти.
Тільки тепер Каспар помітив, що друзі залишили йому цілу торбу яблук. Хлопець і Дібольд зручно вмостилися у своїх ліжках, їли червонобокі яблука і з приємністю мріяли про майбутнє. Вітер бив у заліплені снігом вікна, І думка про те, що надворі крутить хурделиця, ще більше зміцнювала в них почуття безпечності і приємної теплоти. Скоро в кімнаті запанувала сонлива темрява.
Раптом у двері постукали.
— Дібольд тут? — запитав жіночий голос.
Це була стара Катрін.
— Ей, Дібольд, прокинься, до тебе прийшли! — Каспар схвильовано торгав свого товариша.
Дібольд, який перед цим голосно хропів, підвівся і закричав:
— Ну, що там знову? Не можна навіть…
— Тихо. Це я. — Маркітантка квапилась і швидко дихала. — Тобі треба тікати. Сьогодні ж. Зараз. Крива нога, ваш фельдфебель, був щойно у мене. І офіцерський кухар. Шахраї напилися так, ніби настав мир. Коли ж довелося розплачуватись, вони хотіли накинути мені замість грошей дві погнуті каструлі, які десь потягли під час грабування. Але я наполягала на грошах, учинила скандал. Тоді Купш сказав, що вони заплатять пізніше, коли одержать винагороду за тебе, Дібольд. Тепер у них є доказ, що ти хотів дезертирувати. Очевидний доказ, так. він говорив… Ох, ці хлопці, вони мають по два черева, але жодного серця! — Голос її став зовсім тихим, і вона раптом замовкла, наче задихнулась.
Дібольд страшенно збентежився. Одним стрибком скочив він з ліжка, забігав по кімнаті, наткнувся на ослінчик, почав складати свої речі. Тим часом Катрін зникла так само швидко, як і прийшла.
Не минуло й хвилини, як почулися кроки, що наближались до кімнати для хворих.
Дібольд зупинився як укопаний. Безпорадно глянув він на вікно. Вискочити на вулицю? Кроки вже чулися біля дверей. У ту ж мить Дібольд, одягнений, в одному чоботі, заліз під ковдру і заплющив очі. Від сильного поштовху відчинились двері.