Страница 47 из 73
Каспар з жахом пригадав, як він тоді день і ніч повинен був лежати біля
Кніхтеля, напівгола постать якого поступово згасала, ледве ворушачись на постелі, ніби вона була із свинцю, Починаючи з Портсмута, монах повністю відрікся від життя. Тільки з допомогою побоїв його можна було примусити встати, вмитись і навіть попоїсти. Лише ром він пив поки що без примусу. Кніхтель завжди лежав з тупим виглядом, про щось роздумуючи, і лише його скляні очі моторошно оберталися в орбітах.
Кінець кінцем всім уже надокучило бити Кніхтеля, і йому дали спокій. Відтоді монах більше не торкався їжі. І хоч нібито не було будь-яких ознак хвороби, проте він ставав усе кволішим і безсилішим. Нарешті інстинкт самозбереження примусив товаришів ізолювати його з їхньої постелі. Кніхтеля забрали в подібну до ящика перегородку, де лежали безнадійно хворі. Незабаром він там і помер. Знайшлося кілька найменш гидливих хлопців, які за пару чарок рому зашили його по-морському в парусину і спустили за борт з ядром на ногах.
— Ну, от і відспівав своє молодий півень, — сказав солдатам Купш, який наглядав за спуском тіла. — Таки доволі дивно, що йому пощастило обдурити шибеницю.
Після похорону друзі сиділи разом, похнюпивши голови. Хто знає, може померлому й краще, він тепер хоча б матиме спокій. А їм загрожує цинга, шторми, спрага, корабельна аварія; а якщо вони, зрештою, і висадяться на землю, їх скрізь підстерігатимуть різні небезпеки, каліцтво, смерть. Анзельм спробував розвіяти сумний настрій своїх друз'в. Вони повинні прагнути надати своєму життю певного змісту, тоді воно стане кращим, світлішим і вартим того, щоб за нього боротись.
— А в чому ж зміст життя? — запитав із сумнівом Рюбенкеніг.
Дібольд, який під час подорожі ставав усе скупішим на слова, відповів:
— Бути вільним!
Був початок липня, коли матрос-юнга, що сидів на самому вершечку щогли, закричав на все горло:
— Земля, о боже, я бачу землю!
Капітан Джонсон тепер видерся сам на мачту, підніс до очей свою підзорну трубу і потім, звіривши своє припущення по компасу та сонячному кругу, запевнив тих, які позбігалися сюди, що перед ними береги Америки; флот уже знаходиться недалеко від Галіфакського маяка. Скоро на всіх кораблях матроси повидряпувалися на щогли і пильно вдивлялися в далечінь, шукаючи землю.
Перекопавшись, одо подорож наближається до кінця, офіцери влаштували бенкет, сервірувати який наказано було Себішу і Каспарові; це було нелегко, тому що море сильно хвилювалось. Наповнюючи келихи, вони повинні були міцно триматися однією рукою за стіл, щоб не втратити рівноваги. Себіш готував пунш, Г один за одним проголошувались тости, коли в офіцерську кают-компанію із запізненням увійшов Еммеріх. Він звернувся до графа фон дер Ліппе і ввічливо запитав, де його місце — на верхньому чи нижньому кінці столу. Злегка підпилий граф, який походив із одного із суверенних домів, зухвало відповів.
— Майор Еммеріх, де ви сидите, там завжди низ.
Це зауваження призвело до пістолетної дуелі, під час якої Еммеріх застрелив графа. Майор уник смертного вироку військового суду, мабуть, тільки тому, що англійці не хотіли втратити ще одного офіцера.
Мертвого графа зовсім інакше поховали, ніж монаха-втікача Кніхтеля.
— Йому віддають більше почестей, ніж сотні живих солдатів, — ущипливо зауважив Анзельм.
Навіть Еммеріх повинен був вишикуватись і стояв на палубі з застиглим, як залізо, обличчям, зніяковіло уникаючи інших офіцерів. Усі були в строю, повітря здригалось від гарматних пострілів. Нарешті труна, покрита національним прапором Гессена, шубовснула в море.
— Ну що ж, смерть не звертає уваги ні на чини, ні на титули, всі підемо туди, — сказав після цього Купшеві гладкий Рюбенкеніг, який досі не міг забути зауваження фельдфебеля під час похорону Кніхтеля. — В труні ти чи в парусині.
Рядовий ти чи фельдфебель, полковник, генерал чи адмірал. Як ви гадаєте, графів акули теж пожирають?
— Заткни пельку! — гаркнув фельдфебель, охоплений безсилим гнівом.
Незабаром після похорону флот раптом повернув від берега і взяв курс на південь. Висланий наперед корабель «Райдуга» повернувся з наказом головного командування йти до Сенді-Гук, поблизу Нью-Йорка, де повинне сконценттруватися все військо.
Каспар задрімав. Він прокинувся з криком. Двері розчинилися, в каюту ринула хвиля і промочила його до рубчика. За стіною в темряві стогнала палуба, гудів і тріщав геть увесь корабель. Здалеку доносився приглушений звук сигнальних пострілів і молотків. Знову й на цей раз усі люки на кораблі позачиняли і позабивали гвіздками. За якусь секунду Каспар уже зовсім прочумався. Одним стрибком він опинився біля дверей і якраз ще встиг прошмигнути всередину корабля мимо двох здивованих матросів. Кулею влетів він у солдатську перегородку.
Анзельм зустрів його запитливим поглядом.
Каспар не встиг вимовити й слова, як почалася така страшенна качка і корабель раптом так штовхнуло, що фельдшер звалився з постелі.
— Ми тонемо! Тепер нам кінець! — заскиглив плаксивий голос з верхніх нар. Це був торговець сиром з Кігцбюгеля, безнадійно хворий на цингу.
— Замовкни! Твій крик нічого не допоможе, — накинувся на нього Зеекатц.
Проте той продовжував, незважаючи ні на що, голосити.
— Маріє й Ісусе, у мене в Кітцбюгелі крамниця, і я торгую сиром! Моя бідна дружина і мої бідні діти! Що мені робити? Тут я загину. Я все відкладав, не витратив жодного гелера з платні. Я мушу повернутись на батьківщину, люди!
— Сьогодні купець — завтра жебрак, — промовив Рюбенкеніг з похмурим задоволенням. — Навіщо заощаджувати, старий? Якщо доля і зглянеться на нас і ми залишимось живими, то бідні люди все одно прийдуть і заберуть від нас своє. Ти не можеш бути певним, що з тебе не здеруть навіть твій незграбний домашній халат.
Житель Кітцбюгеля звісив над краєм нар своє вусате обличчя, зрите великими порами, і глянув вниз на Рюбенкеніга. Позад нього показалася голова Себіша.
— Так, цього разу Рюбенкеніг має рацію, — прокаркав він. — Проте не падай духом, сусіде. Адже доля міністерських чобіт товстуна ще теж невідома. Точнісінько так, як ти можеш позбутися своєї лавки, він збудеться і своїх чобіт, або чоботи його. — Себіш сміявся, аж поки йому в голову не полетіла щітка. Тоді він знітився і одразу ж замовк.
Анзельм притягнув до себе Каспара.
— У тебе щоденник? — прошепотів він. — Чи ще й досі там?
— Що? О боже, Анзельм! — Каспара кинуло в піт. — Він залишився там, я забув про нього. Мені зараз же ще раз треба…
Чути було, як важко, з хрипінням дихав Шмельцле.
— Що? — збентежено спитав Анзельм, хоч і добре усе зрозумів.
— Його не було вже там? — прошепотів Дібольд.
— Він залишив його там, оце-то так, — пробурмотів Рюбенкеніг.
Каспар кинувся з перегородки, услід за ним побігли Анзельм і Дібольд, а потім поплентався також і Шмельцле. Але їм довелося ще довгенько чекати, поки відчинився люк вгорі сходів, що вели до кают. Коли вони нарешті ступили на палубу, негода вже вщухла. Але кораблі були ще мокрі і яскраво виблискували вологою в сутінках. Півострів Сенді-Гук, ніби довгий тонкий, трохи зігнутий палець, виступав у тумані з порослого чагарником і деревом пагористого побережжя. Хвилі прибою ударялись об рівний берег великої бухти і, розкочуючись по світлому піску, майже сягали міста з наметів, що лежало в сірій імлі світанку. На вершині півострова височів сліпучо-білий восьмигранний маяк, вікна якого відливали червонуватим блиском сонця, що тільки-но починало сходити.
Шмельцле ледве стримував радісне хвилювання. Ось тут, перед ними, лежала країна, яка за описами вчених повинна бути у сім разів більшою за Європу! Анзельм підганяв усіх. Але біля дверей перегородки, куди клали мерців, вони зупинилися, немов укопані. Шторм геть зніс частину даху. Група матросів у червоних мундирах під наглядом корабельного унтер-офіцера саме ліквідовувала наслідки шторму. В руках унтер-офіцера був щоденник Каспара, і він перегортав його сторінки. Серце хлопця зупинилось. А ось до наглядача підійшов матрос. Каспар упізнав у ньому того самого, схожого на мулата, смаглявого хлопця, якого він зустрів у перший же ранок їхньої подорожі, коли той розмовляв з Метою; матрос, здається, переклав кілька рядків, і обидва засміялись. Потім матрос узяв коричньовий зошит і пішов геть з палуби.