Страница 37 из 73
Рюбенкеніг був у гарному настрої; він витяг з кишені своїх штанів маленьку олов’яну пляшку з горілкою, хильнув з неї, а тоді пустив її по руках.
Себіш мовчки спостерігав за цим. Потім він поклав Рюбенкенігу руку на плече.
— Хіба тобі не відомо, що вже кілька днів тому пиячити заборонено?
— Пиячити? Чоловіче, цього вистачить хіба тільки, щоб змочити горло, — забурчав товстун. — І я тобі дуже б радиз дотримуватись такої ж думки.
— Звичайно, вірно. Авжеж так! — старанно запевняв Себіш. Він таємниче стишив голос — Може, ти гадаєш, що я хочу донести на тебе? Я твій друг. І саме тому я кажу тобі: бережись. Пан ландграф лиш хоче, щоб жоден з його солдатів передчасно не заслаб або не врізав дуба. Пан ландграф якраз зовсім вже й не такий поганий. Я чув, він такий милостивий, що буде стягати, доки триватиме війна, лише половину воєнної контрибуції. Це я називаю у вищій мірі благородним вчинком.
Себіша покликав Купш, який увірвався в ротну казарму, і сказав своєму другові, що внизу на нього чекають відвідувачі.
Рюбенкеніг, похитуючи головою, подивився йому услід і буркнув: «Чолов’яга невиправний».
Услід за цим двері знову розчинилися. Хтось крикнув:
— Відвідувачі у дворі!
Але Анзельм, Рюбенкеніг, Зеекатц і фельдшер продовжували спокійно сидіти, не звернувши на цей вигук жодної уваги — їм нікого було чекати. А Дібольд протиснувся в натовпі схвильованих солдатів до виходу, за ним подався і Каспар.
У дворі стояли маленькими групками солдати та їхні родичі. Відвідувачі принесли з собою подарунки; із зніяковілими обличчями вони бурмотіли хороші побажання. Вартові ходили тимчасом туди й сюди, покрикували на всі боки і, скалячи зуби, приймали то ковбасу, то пакуночок тютюну, які їм підсовували перелякані люди, або стояли, широко розставивши ноги, і слухали з нахабним виглядом, як стурбовані родичі радили рекрутові, що дуже кашляв, пити чай з липовим цвітом або носити напульсник.
Прийшла немічна стара матінка Дібольда і дочка Себіша з своїм чоловіком — старшим поштовим чиновником, який вважав, що хоч і незручно, але зате дуже важливо примусити бідолашного тестя перед виступом війська написати духівницю. Також і головний лісничий Кляйнпауль з’явився на короткий час; він явно був обрадуваний військовими успіхами свого небожа і сказав на прощання: «Так, це ще зайвий раз доводить, як хороше роблять юнакові, коли його виховують, не шкодуючи побоїв».
В останню хвилину на подвір’ї несподівано з’явився навіть один доброволець. Коли він, тільки-но прибувши, хотів відійти убік, на нього загорлав фельдфебель Купш: «Стій! На місці! Ти що, прочухана захотів. Струнко!» Купш командував ще суворіше, ніж звичайно, щоб справити враження на відвідувачів і розважити вартових; він був у чудовому настрої. Фріц Кляйнпауль був першим, що почав із заохоченням глузувати, дивлячись, як переляканий рекрут за наказом фельдфебеля тричі оббіг риссю навколо двору і нарешті навприсядки пострибав наверх по сходах губернського будинку.
Каспар відчув, як гострий, пекучий біль здавив йому горло. Може, це раптом його так боляче вразила жорстокість і підлість казарменого життя. Чи відчув він себе нещасливим тому, що ніхто не прийшов його відвідати? Але хто б міг прийти? Лиш однісінький раз хазяїн «Золотого якоря» з’явився в казармі, але не з тим, щоб довідатися про свого колишнього кухарчука, а розшукати свій ручний ліхтар.
Саме тоді, коли Каспар знову плентався назад до ротної казарми, він побачив, як у воротях несподівано з’явився кравець Цігенвальд. Це на смерть перелякало хлопця, немов не майор Еммеріх, а він сам заборгував кравцеві. Він полегшено зітхнув, коли вартові випровадили небажаного відвідувача, але потім йому стало соромно за своє боягузтво. Тільки-но зник кравець, як мимо варти пихато пройшов майор. Він, здавалося, спостерігав усю сцену з кравцем, якщо навіть не наказав вигнати його, і тепер усміхався сам до себе; він пройшов повз Каспара і крикнув йому через плече: «Після параду ти поїдеш на моєму фургоні до Бремерлеє і доглядатимеш за багажем. Я вже потурбувався про все необхідне».
Коли Еммеріх пішов, Каспар почав роздумувати, що, власне кажучи, могло б означати це доручення. Може, майор цим самим віддає йому перевагу перед іншими? Які в нього наміри? Каспар не знав, що й думати, і вирішив поговорити про це з друзями. Він зайшов у ротну казарму саме вчасно, бо ще встиг прослухати останні речення начальницької настанови, яку читав фельдфебель Купш. Пан командир батальйону, його високо-благородіє майор фон Еммеріх сподівається, Що всі солдати покажуть себе як слід під час майбутнього параду і не осоромлять четвертого піхотного батальйону. Якщо все пройде добре, то за не він обіцяє своїм хлопцям три бочки дарового пива.
Шмельцле, якому Каспар пізніше розповів, чого кликав його до себе Еммеріх, підняв сухий вказівний палець і з компетентним виглядом буркнув:
Хитрун майор хоче таким чином забезпечити себе обозним і конюхом.
— В такому разі ти дуже несправедливий до нашого пана командира, — втрутився Себіш. Він поклав свої мідні медалі, які саме натирав і чистив, і підійшов до Каспара. його водянисто-блакитні очі таємниче поблискували. — Пан майор просто великодушна людина і хоче дати Каспарові нагоду показати, що він кмітливий і надійний хлопець. — Це він, Себіш, знає точно, бо він сам, так би мовити, порадив майорові це зробити! Авжеж так, він казав про це і тому чекає тепер, що Каспар йому віддячить. — Рука руку миє, мій хлопче, і при нагоді нехай Каспар закине Еммеріхові хороше слівце, якщо тільки зайде мова про Себіша (або про їжу та кухню).
Каспар не встиг йому нічого відповісти: всіх юних барабанщиків зібрали на подвір’ї, де вони мали одержати останні вказівки від тамбур-мажора і потім вишикуватися до виступу. В цей день була відлига, все капало, хлюпало, текло. Стара Катрін, яка укладала на свою маркітантську повозку бочечки і ящики, захитала головою, побачивши юних барабанщиків, що стояли у глибокій калюжі.
— Тут вони можуть І сухоти схопити, оці діти, — пробурмотіла вона. — Така малеча, що матерям треба було б ще годувати їх кашею.
На подвір’я вже з’явився весь батальйон; він був строкатим, як одяг Арлекіна. Еммеріх і Купш кидалися то туди, то сюди, ставлячи найбільш кволих і негарних солдатів поміж іншими так, щоб вони були менш помітними. Найвищі і найкрасивіші чоловіки зайняли місця в першій і останніх шеренгах, а малих і старих розмістили в центрі; там були також і підлітки, вони були ще занадто малі і безсилі для військової служби І ледве могли нести свої мушкети. Поміж ними стирчав і Рюбенкеніг, якого Купш притягнув сюди, добре його перед цим побивши за те. що його волосся було не дуже охайно заплетене в косу.
— Почекай, парубче, — ревів він, — я тебе відшмагаю так, що й душа з тебе вилетить!
Рюбенкеніг з сумом усміхався.
— Таке безглуздя — витрачати на це час, сало та борошно і розводити тільки бруд, — сказав він буркотливо до молодого хлопця, як тільки фельдфебель зник з очей. — Не в кожної людини є талант завивати волосся! — Насправді, він не впорався заплести і напудрити своє волосся, бо кілька разів перепаковував ранець, щоб втиснути туди свої міністерські чоботи.
Найманці були так тяжко нав’ючені, що, здавалося, ладні були повалитися на землю ще до початку маршу. Крім мушкетів, ранців і речових мішків з солдатським хлібом та іншими припасами, кожному накинули ще додатковий вантаж, бо незначної кількості коней, які були в розпорядженні загону, ледве вистачало, щоб тягти гармати і кулевріни[19], фургони і повозки з пороховими бочками, гарматними ядрами, гранатами і картеччю.
Від наметів, що стояли уздовж стін фортеці, поспішно наближались у супроводі профоса, наглядача і дружини капрала солдатки з своїми дітьми. Підібравши подоли, шльопали жінки розкислим снігом, в якому ноги грузли по кісточки. Он поспішає одна жінка з сімома дітьми, найменше у неї на руках. Найстарший хлопчина тягне за собою на поганенькому мотузочку дворняжку, менший по-войовничому вимахує своїм дерев’яним мечем. В кінці підтюпцем йде стара, важко нав’ючена жінка; її довга спідниця з найгрубішої вовни підперезана мотузком. Один з її вузлів розв’язався, і вона розгубила більшість начиння свого похідного господарства: сковорідки, глечики, миски.
19
Кулевріна — польова гармата XVI ст.