Страница 27 из 73
Тим часом Дібольд і Каспар лагодили дишло. Рекрути з цікавістю стояли навколо воза і дивувалися з проворства батрака. Той розповідав, що він удома часто майстрував і одного разу навіть зробив чудову лаву. Йому подобається гарна древесина і красиві могутні дерева. І міцні, здорові коні. Так, на них він теж розуміється. Дишло було направлене. «Іди сюди, держи-но», сказав він до Каспара. Вони знову запрягли коня, і Дібольд з любов’ю поплескав тварину по шиї. Кінь заіржав.
Стара підняла свою червону сукняну спідницю, під якою у неї висів чорний шкіряний гаманець з залізним замком. Вона витягла з нього два білих пфеніги і простягнула їх Каспарові і Дібольду. Але вони не хотіли взяти з неї жодної копійки.
— Ну, як хочете, — сказала вона розчаровано і сховала монети назад. — Мій віз навантажується в похід такими товарами, які вам, солдатам, напевне, захочеться придбати, і тоді вам буде важче, ніж тепер, відмовити матінці Катрін. Я ще досить молода і зможу почекати. — Стара розсміялася. — Що б ми тільки робили без цих двох, Мета?
Небога кивнула і опустила голову так, що її каштанові кучері упали на очі. Потім вона підняла своє вродливе дитяче обличчя. «Дякую», сказала вона і простягла назустріч Каспарові і Дібольду обидві руки. Каспар глянув в її сірі очі, які дивилися на нього щиро і сміливо. Вони були такими чарівними, що він ледве не забув випустити її руку.
Раптом дівчина обернулась і подивилась в тому напрямку, звідки прийшов загін рекрутів. Всі також спрямували погляд туди. Битим шляхом наближались два чоловіки. Один з них був в уніформі, другий — у міському вбранні.
— Пане фельдфебель, — крикнув військовий, як тепер виявилось, капрал. — Ось це рекрут, який прийшов до мене добровільно. Надзвичайна здобич, ви будете здивовані!
Купш зміряв добровольця критичним поглядом. Йому давно перевалило за шістдесят, а саме він був сухий, як мумія, малесенький на зріст, який він намагався збільшити з допомогою високих підборів; на ньому був потертий сурдутик, колись білий галстук, ранець і в руці чорна палиця з прикрашеною олов’яною ручкою. Очі Купша вп’ялися в палицю. Це ж було щось нечуване: рекрут з палицею! Купш був обурений. Але в цій людині було щось таке, що викликало до неї пошану, і тому він вирішив краще промовчати.
Новоприбулий зняв трикутний капелюх, показавши всім лисий, нібито обтягнутий жовтою, як віск, шкірою череп.
— Амбросіус Шмельцле, перукар і медик, — сказав він ввічливо й люб’язно повертаючи на всі боки голову, що сиділа на тоненькій шийці.
— Може, у вас також є докторська шапочка? — поцікавився веселий Рюбенкеніг.
— Не одна, а дві! — Старий під час розмови втягував ривками повітря своїм сухим носом, який спереду здавався тонким, як штрих, а з боку навдивовижу великим.
— Він мало не став професором в університеті! — додав гордо капрал.
Рекрути зайшлися глузливим реготом. Але це нібито не вплинуло на старого, і він тримав себе з гідністю.
— Так, я добровільно відмовився від кар’єри професора. Адже ж, взагалі кажучи, шарлатаном можна краще прожити. Звичайно, і це мистецтво треба вивчити, і це вимагає великої плати. — Рот старого скривився в гіркій посмішці, від чого обличчя його вкрилося безліччю глибоких зморщок. — Я вмію не тільки рвати зуби і голити, але й розуміюсь на хірургічних операціях.
— Що? Якась хитра махінація? Що це таке? — Рюбенкеніг штовхнув Анзельма і запитливо глянув на нього.
Але Амбросіус Шмельцле спокійно продовжував далі:
— За молодих років я був помічником хірурга Грос-Кошена в Сенфтенберзі. Цей хірург завідував клінікою. В ній оперували, ампутували, робили трепанації і лікували. Подарунки, які я одержував від пацієнтів на новин рік, коштували щонайменше двадцять гульденів.
Одні хитали головами, інші з глибокою пошаною слухали чудного дивака.
— Я тільки готував мазі і вправляв кості, — продовжував старий. — Хороший лікар повинен завжди бути ще й костоправом. Але протягом багатьох місяців мене переслідували невдачі. Я змушений був займати всілякі недостойні посади, а через мого останнього патрона замалим не потрапив до тюрми.
— Це справді так, — втрутився діловитий капрал. — Я його просто-таки вирвав з рук поліцейського.
— А який же злочин ти вчинив? — суворо спитав Купш.
— Не я! — захищався старий. — А мій патрон. У нього був великий театр на Кінській площі у Фріцларі, де він займався операціями по вирізуванню катаракти. До його почту належало не менш як 50 осіб, серед яких була карлиця, два гайдуки, два сурмачі, три валторністи і моя персона. Ще була у нього дресирована кізка, що ходила на двох ногах, плигала через стільці і вміла танцювати, а також зебра з Маніли. Ну ж і титулів було в пана доктора! Надвірний і таємний радник були серед них найнижчими. Перед кожною операцією патрон з’являвся на Помості, засвідчував свою особу атестатом і привілеями їх світлостей імператорів і королів і пропонував свої послуги, обіцяючи менш як за чверть години повернути сліпим людям зір. При цьому він галасував, як качка, намагаючись перекричати публіку, що збігалася звідусіль.
— Ти й сам добрий базіка, — перебив його Себіш і скорчив зле обличчя; він не міг терпіти, коли хтось інший говорив, бо сам дуже любив правити теревені. — Краще переходь ближче до діла і нарешті розкажи, що ти сам устругнув.
— Я? Нічого. Слово честі. Обов’язком моїм було лише слідкувати за здоров’ям трупи, а також щоденно з помосту виголошувати наукові медичні доповіді в той час, як феноменальний чоловік робив операції. Через те, що хворі на очі, щоб остаточно зцілитись, протягом багатьох днів не повинні були знімати пов’язки, то мій патрон мав деяку перевагу. На жаль, він виїхав з Фріцлара вночі один і без ліхтаря, як летюча миша. Тоді поліцейські схопили мене, щоб зневірені жертви хоч би на кому-небудь змогли помститись. Ох, вік живи, вік учись, а й на старості накоїш дурниць.
— Ну, в такому разі, — сказав Купш, — те, що ти хочеш стати солдатом, не така вже дурниця. Якщо я не помиляюсь, нам можуть стати в пригоді його медичні здібності під час нашої американської кампанії. — Купш задоволено потер руки.
— Так-так, — погодився Себіш. — Як офіцерський кухар я дозволю собі зробити одне зауваження: фельдшер з нього буде підходящий. Для рядових солдатів, я маю на увазі,— додав швидко він.
Старий залишався цілком спокійним. Він повернувся до Себіша і замислено подивився на ґулю на його голові. — Що це у тебе? Гм-гм, скільки тобі років?
Себіш зробив перелякане обличчя.
— П’ятдесят дев’ять.
— П’ятдесят дев’ять? Чудовий, зрілий вік, мій друже, — сказав медик Шмельцле задумливо. — Дай-но я огляну тебе, підійди ближче. Гм-гм-гм-гм.
У тебе також короткозорі очі. Око, сяючий годованець муз, цей всеосягаючий і сам неосяжний, дивний орган, вісник розуму, товмач серця і вікно душі, Око панує над усім. Світ створений для ока, а око для світу. Око — друг душі. — Шмельцле з великим задоволенням випускав слова в повітря, як мильні бульбашки, міцно тримаючи за рукав Себіша, який почав тремтіти і кумедно поводити очима. — Мій бідний друже, офіцерський кухар, звичайно, важлива людина, але лікар далеко важливіша. Запам’ятай це собі! Для тебе буде корисним мій спирт для голови, очей і пам’яті. — 3 цими словами він випустив Себіша і підніс йому до самого носа пляшечку, яку витяг з свого ранця. — Це коштує десять крейцерів.
Себіш щось пробурмотів сам до себе, але потім витяг гаманець з оленячої шкіри і, переборюючи скупість, неквапно відрахував медикові монети на руку.
Після цього він відкрив пляшку і поспіхом осушив її.
— Ну як? — спитав Шмельцле вкрадливо. — Добре? Як ти почуваєш себе?
— Наче справжній бальзам, хоч трохи і відгонить ялівцем, — сказав Себіш. злизуючи останні краплини з вусів. — Так-так, це має, Купш, якусь чудодійну силу, воно розійшлося в голові і по всьому тілу, і я почуваю себе дуже добре.
— От вам і фельдшер лише для солдат, пане офіцерський кухар, — похвалився старий з лукавою гідністю. — Ну, а як пан фельдфебель? Як ваші справи? Ви завжди почуваєте себе добре? О, тільки бачу, що у вас горить палець на нозі. Ой лихо, він має поганий вигляд, вельмишановний! Не робіть такого переляканого обличчя, я маю вам щось хороше сказати. Моя корділева вода поступово знищить запалення. Це найкращі ліки від цього. Все інше — це нікчемне знахарство і обман. Ось маєте, мій пане! Я беру за це двадцять крейцерів.