Страница 24 из 73
Анзельм і Зеекатц перешіптувалися один з одним: «Себіш повинен поплатитись за своє кепкування».
Рекрутів знову погнали. Тепер обидва собаки вже не були більше на поводках, а бігли собі вільно збоку.
Якщо хто-небудь з чоловіків уповільнював ходу або йшов не зовсім точно за переднім, то доги відразу заганяли його на призначене йому місце.
Кассель уже залишився далеко позаду. Загін рухався в напрямі до берега річки, де був розташований перевіз. Щоб дістатися до Цігенгайна, треба було переправитись через Фульду.
— Прокляття, я ж не вмію плавати, — сказав Себіш Фріцу Кляйнпаулю, з острахом наморщивши лоба. — Якщо тільки поромчик перекинеться… Так-так. от коли б я був таким, як наш товстун. Йому легко, він плаватиме і без бичачого пузиря.
Рюбенкеніг, на якого він натякав, задоволено засміявся, виблискуючи надутими щоками, коли Себіш спускався схилом і, дріботячи ногами, боязко підійшов до порома.
І худорлявий, посинілий від холоду Зеекатц дивився теж із задоволенням на нього. Підмайстер примостився біля Се-біша на останній лавці. По другий бік біля нього сів студент.
Під командою решта рекрутів швидко розмістилася на поромі. Навіть собаки лягли на дошках і мирно завиляли хвостами. Пором уже непомітно відчалив од берега і поволі рухався по воді. Тихий вітрець лоскотав обличчя подорожніх; маленькі хвилі, в яких виблискувало сонце, хлюпалися об пором. Переправа була б приємною, якби рекрути могли забути, що цим шляхом вони все більше наближаються до фортеці.
Коли досягли середини Фульди, Анзельм і Зеекатц подивились один на одного в тихій згоді і трохи піднялися з своїх місць. Пором захитався. Себіш, який, нічого не підозріваючи, клював носом, втратив рівновагу і шубовснув з несподіваним криком у воду. З річки почулися його хрипкі заклики про допомогу.
Купш та інші обернулися до останньої лавки, де поряд з пустим місцем так простодушно, як тільки можна було собі уявити, сиділи студент і підмайстер. Лиш тепер хтось звернув увагу на помічника лотерейного писаря, що, захлинаючись і спльовуючи, борсався у воді. Всі сміялися, лаялися і безладно кричали, перебиваючи один одного, собаки гавкали; потім доги за наказом Купша кинулися у хвилі, міцно вхопили Себіша, що мало не захлинувся, і притягли його до краю порома. Помічника лотерейного писаря витягли під загальний галас, і тепер він, тремтячи від холоду, стояв посеред рекрутів, змоклий до нитки, з розірваним сурдутом і без парика, бо той поплив за водою.
— Ей, захотів втекти, чи що? — запитав його Рюбенкеніг з невинним виглядом. — Що, тобі у нас не сподобалось?
— Хто, я? Добре вам казати… Я впав, пане фельдфебель, осмілюсь доповісти, — боронився Себіш жалібним голосом. — Що цей чолов’яга вигадує! Адже ж я зовсім не вмію плавати.
— Так-так, хотів ти у воду чи ні, але ти в ній опинився і мусиш нести за це відповідальність, — зауважив Адам. Це були майже ті самі слова, які сказав Себіш, коли рибалка скаржився, що його змусили підписати договір у п’яному стані. Себіш відразу зрозумів це. Він присмирнів і більше не промовив жодного слова.
— Го-го-го! Го-го-го! — неслося з рядів рекрутів.
Відтоді Себіш перестав глузувати і не підлещувався до начальства. Під час довгого переходу, який їм треба було закінчити надвечір, він більше не співав, коли Фріц Кляйнпауль затягав пісню. З того часу він говорив лише сам до себе, і руки його тоді блукали у заплутаних вусах, а губи беззвучно ворушились.
Лише пізно ввечері рекрути зупинилися. Знаходились вони перед шинком, хазяїн якого усе пристосував для зупинки солдатів і був добре знайомий з Купшем.
— У трактир рекрут входить першим, а виходить з нього останнім, — суворо наказав Купш своїм капралам, перед тим як скомандував заходити.
Як монети в темному мішку, зникали рекрути в шинку і грюкали по сходах, піднімаючись до призначеної їм кімнати, яку вже з вулиці можна було впізнати по загратованих вікнах.
Купш зняв з Адама наручники і дозволив усім рекрутам, відповідно до розпорядження, сісти за столи, на обидві лавки, шо стояли вздовж стіни. Для нього самого і для капралів хазяїн і служниця трактиру підсунули крісла навпроти рекрутів. Скоро всі сіли, крім капрала Вернера, який став на варті біля оббитих залізом вхідних дверей.
Служниця трактиру, ще зовсім молоденька дівчина, спитала у фельдфебеля, що він бажає замовити. Оскільки мова зайшла про їжу, Себіш знову пожвавішав.
— Так-так, під час війни тут би наварили, — сказав він задоволено, тримаючи напоготові в кулаці свою дерев’яну ложку.
Купш насупив брови. Він замовив для рекрутів страву з сочевиці, для капралів ще до цього ковбасу, а для самого себе гамбурзьку печеню і кухоль пива.
Коли служниця трактиру незабаром повернулася з повними мисками, всі накинулися на сочевицю. Лише Купш ще виждав час, поки йому аж слина не потекла з рота. Закручуючи серпом догори кінці своїх тонких вусиків, він із задоволенням вп’явся поглядом у служницю.
— Чим більше я старію, тим кращими стають панночки, — сказав він до хазяїна. Той соковито, розкотисто засміявся. Лише тоді Купш звісив свого схожого на суницю носа над самою тарілкою і понюхав соковитий шматок м’яса, збоку якого лежало засмажене яйце. Потім він накинувся на печеню, обходячи навколо яйця, яке він хотів з’їсти під кінець.
— Ну, як м’ясо, добре присмажилось? Ніжне? — Себіш жалібно нахилився над столом і висмикнув кілька сочевиць, що застрягли у вусах.
— М-м-м, — не підводячи очей, буркнув Купш, рот якого був набитий по саме нікуди. Біля Купша примостився хазяїн і почав з ним шепотітися. У нього є на приміті, сказав він, для пана фельдфебеля кілька ще досить дужих чоловіків, яким під шістдесят років, і кожний на зріст щонайменше п’ять футів вісім дюймів, одним словом, саме те, що треба. Потім він розповів про невдачу одного вербувальника на ім’я Фінгергут, з яким трапився тут учора ввечері неприємний випадок. Фінгергут замовив у одного молодого столяра, напрочуд вродливого, сильного чоловіка, труну завдовжки шість футів. Коли замовлена річ була приставлена, Фінгергут відмовився прийняти її на тій підставі, що труна буцімто вийшла занадто короткою. Столяр, який сам був ростом майже в шість футів, розлютився і ліг в труну, щоб довести, що він вірно виконав замовлення. Але цього тільки й треба було хитрому вербувальникові. Він швидко захрьопнув віко, поспішно забив його цвяхами і навантажив щойно завербованого рекрута, який кричав щосили, на заздалегідь приготовану тачку Та коли Фінгергут учора вночі зупинився тут зі своєю здобиччю і хотів звільнити прекрасного полоненого з його незручного положення, виявилось, що він задихнувся в труні. Що ви скажете на це?
Купш розсміявся, немов почув надзвичайний дотеп.
— Так, в наші дні треба обдурювати, коли хочеш бути чесним чоловіком. Вербувальник був хитрий, дідько його вхопи. — Він немов сказав сам до себе: — Краще поганяти осла, ніж носити мішки, ха-ха-ха. Проте він не до кінця був хитрим. — Купш розрізав яйце і з задоволенням з’їв його. Потім він вимочав шматком хліба жовток з тарілки — А тепер пішли спати! — сказав він, потягнувся і підвівся з-за столу. — Гей, пане хазяїне, ось моя зброя. — Купш вручив йому шаблю і пістолет і наказав зробити те ж Саме капралам. — Відомо, що за люди наші рекрути. Так можна І поплатитись, як що заснеш, і хлопці матимуть нагоду навести зброю на наглядачів, — пояснив він Себішу, який дивувався з заходів Купша. — Раніше так часто траплялося, але біда навчає. По-перше, хлопці повинні спати без одягу, так буде певніше, що вони не втечуть. По-друге, конвой теж віддає свій одяг на збереження хазяїнові, щоб бува вночі полонені не напали на капрала або фельдфебеля, що теж часом бувало, і не пограбували його одяг. По-третє, весь час повинна горіти свічка, а інша стояти напоготові, щоб на випадок чого все можна було швидко помітити. Крім того, не забувай, Себіш, що у нас є два доги, які від найменшого шереху відразу зірвуться на ноги. І до того ж хазяїн на всю ніч замкне нашу кімнату для приїжджих. Чого це ти зробив таке збентежене обличчя? У нас є тут урильник, так що тобі непотрібно буде виходити вночі. Ну і як же зможе хто-небудь утекти, коли ще й на вікнах тут грати? Ех, стара болотяна курко, що ти скажеш на це? Хитро придумано, правда?